Дипломная работа: Анархізм в Росії: теорія та практика
Отже, необхідно визначити дефініцію анархізму. "Термінологічний та понятійний довідник" дає таке визначення: Анархізму (від грец. anarchia - безвладдя) – політична течія, що проголошує метою знищення держави та заміну будь-яких форм примусу влади вільною та добровільною асоціацією громадян. Ніколи не був цілісною ідеологічною доктриною через різні підходи його теоретиків до питання про шляхи досягнення мети [36,с.11].
Так, "Політологічний довідник" подає інше визначення Анархізму (від грец. anarchia - безвладдя) – ідейно-політичний рух, центральною тезою якого є заперечення будь-якої влади у суспільстві. Виходячи з ідей про свободу як найвищу цінність людського буття заперечують правомірність державної влади, оскільки вона є диктатурою... інституцією примушування та підпорядкування вільної волі людей [12, с.16].
Такі різні визначення лягли в основу однієї з класифікацій анархізму - в залежності від поглядів теоретиків анархізму на державу та владу. В залежності від того, що анархісти відкидають державу чи владу їх поділяють: прихильників безвладдя – акратії (анархо-комуністи) та прихильників бездержавного устрою – антиетатизму (анархо-синдикадісти).
Проблему влади теоретики анархізму розглядали в контексті аналізу влади "майбутнього". Владу вони визначали як "понятие отношения зависимости между людьми", отже, вони виділяють такі типи влади: економічну, політичну, соціальну, духовну. Політична влада виступає як особливий різновид публічної влади, яка символізує державну владу. Державна влада склалася як особливий вид владних відносин, особливою ознакою яких – є виконання державної волі. Вони характеризували державу як монополіста волі – "появление единой, надо всем в государстве господствующей воли " [62,с.8-10].
В зарубіжній науці існує багато тлумачень цього терміну, які іноді досить сильно різняться. Досить часто дослідники анархізму звужують його на свій смак – чи то до політичної доктрини, течії або стану безладу, у той час як прихильники цієї теорії створили широкий спектр суджень про свої погляди. Для них це і теорія, і стиль життя, можливість самоствердження. Звичайно саме відсутність певної систематизації вплинула на появу великої кількості різновидів анархізму. Незважаючи на розбіжності у цілях та засобах їх об'єднує два основних постулати: проблему свободи людини, людини високоморальної, яка здатна "правильно" поводитись у суспільстві ("в суспільстві, що складається з відповідальних істот правила поступово зникнуть") та питання скасування держави в особі державних інститутів [12,с.1].
М.Вебер охарактеризував владу як узаконене застосування насильства. Тобто, на думку анархістів, держава монополізує владу на певній території та карає порушників цієї монополії. Деспотизм полягає не у формі держави, а у її сутності [12, с.2].
В історії російської політичної та правової думки XIX-XXcт., на думку С.Ф.Ударцева, можна виділити такі етапи еволюції анархічної думки:
1) 1830 – 1870 рр. – формування раннього класичного анархізму.
2) 1870 – поч. XX ст. – становлення та розвиток пізнього класичного анархізму.
3) 1903 – до періоду громадянської війни (1917-1920рр.) – криза класичного анархізму. Початок формування посткласичного анархізму.
4) 1918-1920 до 1930 р. – еволюція течій посткласичного анархізму (еміграція).
5) 2пол.1980-х – до сучасності – формування сучасного посткласичного анархізму на території СРСР та СНД [75, с.12].
Початковий етап пов'язаний з розвитком поглядів М.Бакуніна. Елементи теорії М.Бакуніна перейняли (рецепіювали), такі діячі: в лівому слов'янофільстві (К.Аксаков), в нігілізмі (В.Зайцев, Н.Соколов). До цього етапу відносять анархічний вплив на російське народництво та політичну еміграцію (М.Сажин, З.Раллі) та ін.
Другий та третій етап пов'язаний з творчістю П.О.Кропоткіна – основної фігури в історії анархізму кін. XIX – поч. XX ст. Особливістю другого етапу є його закордонний характер (емігрантський етап). Третій етап характеризувався відродженням анархізму як політичної течії на території Росії (з 1903 р.). Відносини між анархістами будувались на основі співпраці емігрантських та місцевих осередків. До цього етапу відносять зародження християнського анархізму (праці Л.М.Толстого та В.Черкезова). З третім етапом пов'язана творчість: О.Борового, Г.Гогеліа, П.Турчанінова, Я.Киріловського.
Етап посткласичного анархізму базується на теоретичних доробках О.Борового, А.Солоновича, А.Кареліна, А.Гордіна, Г.Максімова, В.Ейхенбаума, А.Атабекяна.
На сучасному етапі формування пізнього посткласичного анархізму провідними лідерами в теоретичному осмисленні проблем анархізму є А.Ісаєв, А.Червяков, А.Шубін, П.Рауш, М.Цовша [75,с.12]. Характерною особливістю цього етапу є домінування синтетичних організацій, які є результатом компромісу, і тому активно діють на теренах таких країн як Франція, Італія (Федерація Італійських Анархістів), Польща (Федерація Анархістів Польщі), Україна, Росія. Вони прагнуть об'єднати різні течії анархізму на модерних засадах у рамках монолітної партійної структури [12, с.2]. Періодична зміна географічної "концентрації" теоретиків анархізму пов'язана із зміною політичних режимів, репресіями стосовно теоретиків, рівнем політичної свободи та політичним станом у суспільстві.
Власне еволюція анархізму – складний процес пов'язаний з пристосуванням теорії до нових історичних умов. Така зміна призводила до переосмислення певних ідеологічних, теоретичних установок з метою пристосування теорії до нових суспільних умов. Так, відбувся перехід від класичного до посткласичного анархізму, який взяв за основу цілу низку фундаментальних ідей класичного анархізму, але в оновленому вигляді висунув ряд нових положень. Такий перехід супроводжувався появою цілої низки нових течій та напрямів. Отже, посткласичний анархізм інтегрував два основних напрямки еволюції анархізму:
а) напрям відносної модернізації – зберігався значний зв'язок класичної та оновленої теорії (неокласичний анархізм);
б) напрям максимально радикальної модернізації – мінімальний зв'язок з класичною теорією з акцентом на власні теоретичні напрацювання, чи власні методи досягнення мети (некласичний анархізм).
С.Ф.Ударцев виділяє цілий ряд особливостей посткласичного анархізму:
- критичне ставлення до класичного анархізму у розумінні збереження теоретичних основ анархізму;
- більш розвинена методологічна основа, яка виробила містицизм та інтуїтивізм;
- наростання співпраці на основі толерантного ставлення до інших політичних течій: марксизму, лібералізму;
- активна інтеграція здобутків та напрацювань суспільних, природничих, гуманітарних наук для створення синтетичних теорій (політичних, філософських);
- постановка цілої низки проблемних питань (про співвідношення права та закону, про роль бюрократичного апарату);
- поява концепцій планетарного та космічного рівня;
- збільшення уваги у пізнанні людиною своєї індивідуальності, прав та свобод, творчості;
- дослідження та аналіз історичного розвитку держав.
Некласичні напрямки анархізму розробляли концепцію свободи особистості, вони ілюстрували незахищеність особистості на прикладах війн та революцій початку XXст. [75,с.15-16].