Практичне значення роботи полягає у тому, що її матеріали можуть бути використані під час аналізу текстів художніх творів у вузі та школі, а також у курсі "Історія зарубіжної" (російської, англійської, німецької) літератури під час проведення практичних занять, спецкурсів, та спецсемінарів.

Методи дослідження: описовий та зі ставно-порівняльний.

Об’єкт дослідження: філософське осмислення кохання в творчості письменників к.ХІХ – серед.ХХ ст.

Предмет дослідження: твори О.І.Купріна ("Гранатовий браслет", "Суламіф", "Олеся"), Т.Маша ("Маленький пан Фрідеман", "Луїзхен", "Трїстан", "Тоніо Крегер") та Д.Р.Кіплінга ("Ліспет", "Саіс міс Йол", "За межею", "Без благословення церкви", "Через вогонь", "Стріли Амура").

Апробація: виступ на звітній науково-теоретичній конференції студентів, магістрів, викладачів РДГУ (квітень 2007 p.), підготовлена стаття до наукового студентського збірника "Філологічні витоки".

Структура роботи: дипломна робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновків та бібліографії.

Теоретична база дослідження:

У вирішенні поставлених завдань автор дипломної роботи спирається на роботи А.Волкова, П.Н.Беркова, О.Михайлова, В.Афанасьева, Б.Кисельова, Г.Честерсона, Миронова, Адмоні В. та Сїльмана Т., Русаковой А.В., Апта С. та інших дослідників»

Розділ 1 Змалювання теми кохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ - середини XX ст.

1.1 Особливості творчої манери Т.Манна

Т.Манн - один із найбільш відомих письменників XX ст. Все життя він тяжів до філософського осмислення дійсності, і в своїй творчості в якості головної проблеми вважав проблему "життя та мистецтво". Творчість Т.Манна вражає своєю цілеспрямованістю та внутрішньою єдністю. Т.Манн – письменник філософського складу. Тематичні межі його творів - надзвичайно широкі. Не лише життя в його конкретних проявах виявляється безпосереднім об’єктом зображення митця, але й проблеми філософії та медицини, музикознавства та палеонтології І т.п. Біологічні та метафізичні категорії, поняття життя та смерті, здоров’я та хвороби, відносність протікання часу та здатність людської особистості до перевтілень - ці та інші загальні проблеми філософії та науки аналізуються на сторінках творів Т.Манна. Складно переплітаються вони в його творах, і зокрема в новелах.

Риси творчості цього письменника розвиваються на основі досить суттєвих традицій німецької літератури, яка здавна тяжіла до філософських жанрів та намагалася вмістити в художню розповідь цілі розділи, які трактували питання науки. "Фауст" та пізніші романи Гете, твори Новаліса, проза Жан-Поля і Рейне - такими є витоки творчої спрямованості Т.Манна.

Звернення до досвіду німецької літературі - частина загального прагнення Т.Манна сприйняти та продовжити гуманістичні традиції минулого.

Намагання пояснити те реальне життя, яке він змальовує, виявляється у Т.Манна винятково інтенсивним з самого початку його творчості.

В ранніх творах Т.Манна змальовується реальна картина життя, досить конкретного та достовірного, але дещо своєрідного та дивного. Внутрішні закономірності та сили мають або загальнобіологічний характер, або виступають у вигляді деяких метафізичних категорій, які поступово починають відігравати у Т.Манна все більшу роль.

Поступово безпосереднім, прямим об’єктом змалювання у письменника стають загальні долі сучасної буржуазної культурі та мистецтва, суперечливість сучасної буржуазної ідеології та духовного життя людини в сучасному буржуазному суспільстві. Розкриття та оцінка цієї проблематики в значній мірі визначаються історичною дійсністю та реальними соціально-політичними силами, які з являються у більш пізніх творах Т.Манна.

Широта світу, який змальований у творах письменника, виникав ще й за рахунок того, що ці твори, не дивлячись на свою незалежність, тісно пов’язані один з одним.

З окремих романів та, новел створюється справжній епос німецького життя і навіть епос всього життя буржуазного світу в к.ХІХ та в XX ст. Цей епос є досить своєрідним - він не поєднаний ні загальними героями, ні певними сюжетними зв’язками, - його окремі ланки не утворюють єдиного циклу. Епічна єдність усіх творів Т.Манна, як зазначають В.Адмоні та Т.Сільман [1, 12-13], полягає в тому, що вони, все глибше проникаючи в сутність дійсності, яка змальовується, варіюють все ті ж теми, відтворюють різновиди все тих же образів, які пояснюють та поглиблюють один одного. Вони змальовують ряд паралельних людських доль, які існують в різних соціальних прошарках, складаються зовсім по-різному, але тим не менше пов’язані глибокою спільністю.

Всі твори Т.Манна, які трактують сучасність, присвячені світові, який відходить, черговій епосі в. історії людства, яка завершується. У цьому – причина глибокої трагедійності, що притаманна більшості з творів письменника.

Розвиток сучасної дійсності сприймається Т.Манном пері за все через призму тих внутрішніх переживань, потрясінь та конфліктів, які випадають на долю людини в цій дійсності. Т.Манн - великий історик людської душі XX ст. Він здійснив багато відкриттів в цій сфері - у внутрішньому світі людини, в її емоційному та інтелектуальному житті. Т.Манн з великою майстерністю змальовує і найбільш складні, незвичні стани людської психіки і самі звичайні вчинки, травіальні рухи душі людини. Але саме інтерес до інтелектуальної сфери життя людини особливо вирізняє Т.Манна серед інших майстрів психологічних спостережень в західноєвропейській та американській літературі XX ст. Духовне життя його героїв, поряд з його складністю та Іноді незвичайність, глибоко пов’язане з дійсністю, що "породила" цих героїв. Особливо в більш пізніх творах Т.Манна очевидно показані корені навіть найбільш незвичної та патологічної історії розвитку людської душі - і ці корені знаходяться саме в соціальному, саме в конкретних умовах історичної дійсності.

Творча манера Т.Манна в основі своїй характеризується прагненням відобразити дійсність винятково точно та скурпульозно. Письменник трактує свій об’єкт серйозно, вдивляється в нього глибоко та уважно. Основною емоційною стихією автора є стихія трагічна, про що зазначалося вже вище.

Т.Манна вважають одним із засновників інтелектуальної прози, в якій образ викликає думку, а думка – образ. Стиль письменника нелегкий для сприйняття, оскільки відзначається особливою монументальністю, що нагадує "Людську комедію" О. де Бальзака, але, якщо у Бальзака енциклопедія подій і соціальних типів, то у Т.Манна - енциклопедія думок та ідей. Реалістичну манеру письменника збагатили елементи експресіонізму та імпресіонізму, своєрідна символіка, різноманітні форми комічного - від гумору та іронії до гротеску, включення міфу в художнє полотно, культурні ремінісценції. Усе це надає особливої вишуканості складним творам Т.Манна, які нагадують важкі, величезні скульптури, які слід сприймати тільки цілісно і з певної відстані – відстані духовного розвитку.

1.2 Ранні новели Т.Манна. Зв’язок творчості раннього Т.Манна з філософією Ніцше та Шопенгауера

Першим літературним твором Т.Манна був вірш. Проте його вже у ранньому періоді літературної діяльності цікавили новели. У 1898 р. з’являється його перша книга - збірка новел під назвою "Маленький пан Фрідеман". Книга виходить в берлінському видавництві С.Фішера, який стає постійним видавцем Т.Манна. Серед інших новел, які входять у збірник, є й новела а однойменною назвою - "Маленький пан Фрідеман". Герой новели - тридцятилітній комерсант-горбун: В дитинстві з героєм трапилася біда: "Когда мать с тремя дочками-подростками вернулась с прогулки домой, маленький Иоганнес, которому едва ли был месяц от роду» лежал на полу, свалившись с пеленального стола, и безнадежно-тихо кряхтел…" [44, 3]. "Доктор, бережно и настойчиво исследовавший маленькое, судорожно корчившееся тельце, принял озабоченный, очень озабоченный вид... Но спустя два дня доктор, обнадеживающе пожимая ей (матери) руку, объявил, что непосредственная угроза миновала, легкое сотрясение мозга - а это главное - прошло, что явствует хотя бы из взгляда ребенка, теперь не бессмысленно остановившегося, как вначале. Разумеется, надо запастись терпением, проследить за дальнейшим ходом.., и уповать на лучшее...да, уповать на лучшее..." [44, 3].

Йшли роки. "Он не был хорош собою, маленький Иоганнес, с его острой высокой грудью, выпуклой спиной и несоразмерно длинными, тощими руками, и когда он, вот так примостившись в креслице, ловко и живо грыз орехи, то являл собою достаточно странное зрелище. Но у него были узкие, безукоризненно изящнее ноги и кисти рук, большие золотистые глаза, нежно очерченный рот, русые волосы. И хотя лицо Иоганнеса было жалостно сдавлено плечами, его можно было бы назвать почти красивым" [44, 4]. В 7 років він пішов у школу. Спілкування зі своїми ровесниками не приносило йому великої радості, тому що він не міг разом з ними гратися. Його присутність приносила лише певну незручність, і тому справжньої дружби не з'являлося.

Роки продовжували йти. Прийшов той час, коли молоді люди почали закохуватия. "Настороженно, раскрыв глаза, выслушивал он пылкие излияния, касающиеся той или иной девочки, и молчал, "Пусть другие только и думают что о девчонках, - говорил он себе, - для меня это недоступно". Порою он испытывал грусть, но постепенно свыкся с тем, что должен жить сам по себе, не разделяя интересов других мальчиков" [44, 4]. Але у 16 років Герой новели все ж таки закохався у сестричку його однокласника: "Это было светловолосое, необузданно-резвое создание" [44, 4]. Це була закоханість. Проте одного разу Іоганесс побачив, що предмет його закоханості цілується з іншим юнаком і герой новели вирішив, що він більше ніколи не буде закохуватися: "Его голова глубже обычного ушла в плечи, руки тряслись, резкая щемящая боль подкатила от сердца к горлу. Но он совладал с собой, заставил себя выпрямиться, насколько это было в его силах. "Ладно, - сказал он себе. - Кончено! Никогда больше не стану терзаться ничем подобным. Другим оно дает наслаждение и радость, мне приносит только скорбь и страдание. С меня хватит! Сыт по горло! Баста!" [44, 5]. "Благое решение! Иоганнес отрекался, отрекался раз и навсегда... Он вернулся домой, к своим книгам, к своей скрипке, на которой научился играть, хотя ему мешала острая, выпирающая грудь" [44, 5]. 3 17 років він вирішив зайнятися комерцією, як це робили люди його кола. Іоганесс намагався стати (і особливо після смерті матері) освіченою людиною. Він дуже любив музику, багато читав і виховував у себе літературний смак. Фрідеман знав про усі літературні новинки як на батьківщині, так і за кордоном. Він живе щасливим, спокійним існуванням, яке сам собі створив, і мріє прижити таким чином ще багато років: "Он научился воспринимать как радость любое явление жизни… Он дорожил любым своим опущением, настроением и равно лелеял их - мрачные и светлые, даже несбывшиеся желания, даже тоску. Он любил тоску ради нее самой и говорил себе, что, когда надежды сбываются, все лучшее остается позади " [44, 5]. "Он нежно любил свою жизнь, лишенную ярких страстей, но исполненую тихого, нежного счастья, творцом которого он сумел стать" [44, 7]. Т.Манн дуже часто дає портретні замальовки свого героя, часто передає його внутрішні переживання. І це все, як нам здається, готує читачів до тієї трагедії, яка має відбутися з головним героєм.

І ось герой новели зустрічає дивну, ексцентричну пані Герду фон Ріннлінген: "Она курит, скачет верхом... Но ее манеры - она ведет себя более чом вольно, она ведет себя как студент, как мальчишка, да и это еще не то слово! Она, конечно, недурна собой, ее, пожалуй, даже можно назвать красивой, но в ней нет ни капли женственности, ее взгляду, улыбке, движениям недостает очарования, всего того, что любят мужчины. Правда, она не кокетка... Но куда же годится, чтобы молоденькая женщина - ей двадцать четыре года - до такой степени пренебрегала властью, которую женщинам даровала природа?" [44, 7] - так описують цю героїню дами міста, в якому жив пан Фрідеман. І ось ця жінка звертає увагу на Іоганеса Фрідемана: вона то кокетує з ним, то знущається з нього. І його спокій знищений. "Почувствовав, что взгляд госпожи фон Ринлинген обращен на него, он невольно повернул голову, их взгляды встретились, но она отнюдь не смутилась, не потупила взор, и без тени замешательства продолжала внимательно разглядывать его, покуда, побежденный, униженный, он сам не отвел глаза Он побледнел еще сильнее, странная, сладкая и жгучая ярость захлестнула его" [44, 10]. Іоганесс Фрідеман починає страждати: "С отчаянием, со страхом наблюдал он за собой - его мироощущение, так терпеливо взлелеянное, так нежно и мудро охраняемое, теперь было уничтожено, сметено, изорвано в клочья " [44, 10-11]. "Внезапно что-то в ее лице изменилось. Он увидел, как едва уловимая, но жесткая насмешка исказила ее черты, как хищно сузились зрачки ее глаз, испытующе й непреклонно обращенные на него; так было уже дважды. Его лицо побагровело, он окончательно потерял самообладание и, беспомощный, обескураженный, втянув голову в плечи, растерянно уставился на ковер. И опять, подобно короткому содроганию, пронзило, его то обморочное, мучительно-сладкое чувство ярости" [44, 14]. Пан Фрідеман охвачений дивною, вимотуючою пристрастю, в якій заявляється і ярість, злість. Герой згадує той час, коли йому виповнилося 30 років, і він вирішив жити спокійним, безтурботним життям. І раптом знову в його життя увійшла жінка: "И вот пришла эта женщина, она неминуемо должна была прийти, это была его судьба, она сама была его судьбой, она, она одна! Разве он не предчувствовал этого с первого же мгновения?" [44, 15]. Болісними є переживання героя Т.Манна: "Она пришла и, как ни пытался он отстоять свой покой, возмутила в нем все то, что он с юности подавлял в себе, понимая, сколь это тщетно и пагубно; ужасная, неотвратимая сила влекла его к гибели. Блекла к гибели, он чувствовал это" [44, 15].

Коли Герда з презирством відштовхує пана Фрідемана, він закінчує життя самогубством. Остання сцена, сцена зустрічі цих двох героїв сповнена великого трагізму: "И вдруг, весь трепеща, он порывисто сорвался с места, всхлипнул, издал горлом странный, страдальческий звук, вместе с тем выражавший избавление, и, весь сникнув, тихо опустился на землю к ее ногам. Он взял ее руку, лежавшую на скамье, не выпуская ее, схватил другую; этот маленький горбатый человек, содрогаясь и всхлипывая, ползал перед ней коленях, пряча лицо в ее юбках, и, задыхаясь, прерывисто лепетал голосом, потерявшим все человеческое:

- Вы же знаете… Позволь мне… Боже мой, боже... Внезапно, одним рывком, она освободила из его горячих рук свои палыщ и с коротким, гордым, пренебрежительным смешком схватила его за плечи, швырнула на землю, вскочила и исчезла в аллее.

Он остался лежать, оглушенный, одурманенный, зарывшись лицом в траву, короткая судорога ежеминутно пробегала по его телу.... Он лежал у воды.

Что же, собственно, ощущал он теперь? Может быть, то самое чувственное упоение ненавистью, какое он испытывал, когда она надягалась над ним взглядом, ненавистью, которая теперь, когда он, отброшенный, как пес, валялся на земле, переросла в столь сумасшедшую ярость, что он должен был дать ей выход... А может быть, брезгливое чувство к себе вызывало эту жажду уничтожить, растерзать себя, покончить с собою.

Он еще немного прополз вперед животе, потом приподнялся на локтях и ничком упал в воду..." [44, 18-19].