Дипломная работа: Іпотечне кредитування в ринковій економіці

Рефінансування інвестицій в нерухомість здійснюється також шляхом емісії іпотечних облігацій.

Іпотечна облігація — це різновид забезпеченої облігації, цінний папір, емітований іпотечною фінансово-кредитною установою (наприклад, іпотечним банком) і покритий нерухомим майном, заставленим при наданні іпотечного кредиту цією установою.

Становлення і розвиток іпотечних відносин неможливі без створення економічних, правових та інституційних передумов.

Економічні передумови запровадження іпотечного кредитування — це передусім:

стабільність і паритет цін;

стабільність обмінного курсу національної валюти;

помірна вартість позичкового капіталу;

загальне економічне зростання.

Стабільність цін і обмінного курсу національної валюти є надзвичайно важливою передумовою іпотеки. За високого рівня інфляції довгострокові вкладення стають неможливими, а «короткі» гроші виключають можливість фінансування великих інвестиційних проектів.

До важливих передумов іпотечного кредитування належить загальне економічне зростання, яке б супроводжувалося суттєвим підвищенням доходів населення, рівня банківських заощаджень і відповідним розвитком ринку капіталів.

Обов’язковими є правові передумови іпотечного кредитування. З цього приводу Європейська Комісія в «Білій книзі» Європейського співтовариства (1995 р.) зазначає: «Дуже важливою сферою, особливо в народному господарстві, яке реформується в ринкову економіку, є іпотечний кредит. Функціональна галузь іпотечного кредитування не може існувати без таких відповідних правових підвалин, як прозоре регулювання власності на нерухомість та функціонуюча галузь реєстрації прав на нерухомість, де можуть бути зареєстровані іпотеки [31].

З економічними та правовими передумовами тісно пов’язані інституційні передумови, а саме:

становлення спеціалізованих іпотечних банків;

наявність широкої мережі кадастрових служб і організація державної реєстрації прав на нерухоме майно;

розвиток сфер нотаріальних послуг, оціночної та страхової діяльності;

наявність ринків нерухомості та біржового ринку цінних паперів [21, с.25].

Як бачимо, Україна поки що дуже далека від створення всіх необхідних передумов для ефективного іпотечного кредитування. У такій ситуації процеси становлення і розвитку іпотечних відносин не можуть проходити безперешкодно. Водночас перспективний потенціал таких відносин в Україні досить значний і зможе поступово реалізуватися за умови його всебічного забезпечення.

1.2 Розвиток іпотечного кредитування в історичній ретроспективі

Термін «іпотека» вперше з'явився в Греції на початку VI ст. до н.е. (його ввів архонт Солон) і був зв'язаний із забезпеченням відповідальності боржника перед кредитором визначеними земельними володіннями (спочатку в Афінах заставним забезпеченням служила особистість боржника, якому у випадку невиконання зобов'язання грозило рабство).

Для цього оформлялися зобов'язання, а на границі приналежному позичальникові земельної території ставився стовп із написом про те, що зазначена власність служить забезпеченням претензії кредитора в найменованій сумі. На такому стовпі, що одержав назву «іпотека» (від грец. hypotheka - підставка, підпірка), відзначалися всі борги власника землі.

Пізніше для цієї мети стали використовувати особливі книги, що називалися іпотечними. Вже в Древній Греції забезпечувалася гласність, що дозволяла кожній зацікавленій особі безперешкодно упевнитися в стані даної земельної власності. Новий розвиток інститут іпотеки одержав у Римській імперії. У I ст. н.е. створювалися іпотечні установи, що видавали кредити під заставу майна приватним особам.

B часи правління імператора Антонія Пія (ІІ ст. н. е.) було розроблене спеціальне законодавство, яке регулювало роботу банкірів з іпотекою. Зауважимо, що влада Стародавнього Риму всебічно сприяла розвитку цього виду кредитування. Для тогo, щоб воно було доступним, створювалися різноманітні фінансові інституції. Так, за часів імператора Трояна було засновано фінансові фонди,призначені для підтримки вдів та сімей військових. Їм іпотечні кредити надавалися під 5% річних. Це був найнижчий процент в імперії [13, с.18].

Інститут іпотеки протягом невеликого часу пройшов шлях еволюції від фідуції (від лат. Fiducia – угода на довірі, довірча угода) до більш прогресивної стадії – пігнуса (від лат. pignus – неформальна застава) і далі –до іпотеки.

Ці дві правові форми заставі – фідуції та пігнус сформували дві правові системі іпотеки.

Англо-американська система правого регулювання іпотеки має багато спільних рис з інститутом фідуції. Інститут фідуції у праві означав впевненість, довіру. При фідуції об'єкт застави переходив у власність кредитора, причому останній мав право або повернути нерухомість боржникові після виконання договору, або продати її, відмовивши від грошової вимоги.

Згодом виникла інша правова форма забезпечення боргових зобов’язань на основі договору пігнусу. Договір пігнуса передбачав передачу нерухомості вже не у власність, а у володіння нею як гарантію кредитного зобов'язання. Кредитор не мав права залишати предмет застави у себе і міг продати майно тільки у випадку невиконання узятих боржником зобов'язань, повертаючи різницю між продажною ціною і залишком боргу позичальникові.

Класична форма іпотечної угоди сформувалась на основі інституту «пігнусу». Класична іпотечна угода передбачає збереження за позичальником права на власність, користування та володіння зіставленим майном. Основною формою зобов'язань, які забезпечувалися іпотекою, став кредит.

Становлення класичного інституту іпотеки було зв'язано зі зміною політико-економічних умов того часу: ослаблення рабовласницького господарювання і масової передачі земель орендарям. Спочатку нова форма застави поширювалася на знаряддя праці. Пізніше в іпотеку почала передаватися і нерухомість.

При іпотеці майно залишалося у володінні боржника, а кредитор одержував право зажадати річ, що закладається, з наступним її продажем з торгів і компенсацією з вирученої суми залишку боргу позичальника. Приблизно в такому виді інститут застави існує дотепер.