Дипломная работа: Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)
У студентські роки розпочав активну діяльність на українізаційному полі. Співробітничав, як кореспондент, з редакціями газет «Громадська Думка», «Рада», з Київською «Просвітою», Науковим товариством імені Тараса Шевченка у Києві. У цей же період почав друкуватися як поет, прозаїк, учений.
Огієнко, як автор починався, власне, з поетичної творчості. Ще у 12-літньому віці він написав свого першого вірша – «Женитьба в школе или сказка о том, как Петриченко женился постом». Деякі з тих віршів були вміщені в рукописному місячнику «Моя библиотека», який видавав початкуючий поет з друзями, навчаючись у Київській військово-фельдшерській школі.
Сталося так, що одній з перших україномовних поезій Івана Огієнка «Не питай», надрукованій в газеті «Громадська Думка» 1906, судилося стати народною піснею. Піснею, авторство якої тривалий час не підкреслювалося, але яка й сьогодні будить у багатьох виконавців і слухачів щемливі й солодкі спогади далекої юності:
Не питай, чого в мене заплакані очі,
Чого завжди тікаю я в гай
Та блукаю по темних лісах до півночі
Не питай, не питай, не питай…
Але, незважаючи на драматичну і водночас щасливу долю одного з кращих віршів, що протягом більш ніж сімдесятилітнього побутування в народі з підзаголовком «пісня літературного походження невідомого автора» нині одержує, нарешті, ім'я його творця.
Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди присутні в переважній більшості поетичних творів, написаних Іваном Огієнком у період з 1906 по 1911 рік. Ліричний герой поета – зовсім юний, вразливий душею, змалку пізнав і сирітську долю, і тяжку працю, і людську підлість, заздрість та зраду.
У цих поезіях вгадується немало автобіографічного – зазначений період був чи не найтяжчий в особистому житті молодого Огієнка. До випробувань особистого характеру додавалися й непевності суспільного розвитку, тяжка атмосфера реакції й поліційних репресій, що настала після революції 1905 року.
Згодом настав період піднесення чергової хвилі національної свідомості українців, коли дещо послабилися утиски українського друкованого слова, коли стала можливою поява цілого ряду періодичних україномовних часописів. Власне, на цей період припадає й вихід у світ унікальної поетичної антології за редакцією Олекси Коваленка «Українська Муза», що явила собою своєрідну живу картину розвитку української поетичної творчості від Івана Котляревського до початку XX століття. В передостанньому, одинадцятому, випуску вміщено було кращі поетичні зразки Івана Огієнка та коротку біографічну довідку про нього. Це був перший серйозний, і чи не єдиний, творчий доробок цього автора, так гідно і повно представлений за його життя в себе на Батьківщині. Важливо підкреслити, що антологію «Українська Муза» перевидало тридцятитисячним накладом 1993 року київське видавництво «Обереги», додавши до цього видання ґрунтовний науковий коментар Федора Погребенника.
Окрім «Громадської Думки» та «Української Музи» поетичні твори Івана Огієнка вміщувалися і в такому періодичному україномовному виданні, як «Нова Громада», поетичних збірниках «Терновий вінок», «Розвага». Під деякими віршами стоїть його літературний псевдонім Іван Рулька.
Найповніша добірка надрукованих поетичних творів Івана Огієнка – в «Українській Музі» – засвідчувала про неабиякі творчі можливості молодого поета, ще не сповна розкриті оригінальні особливості його образного бачення довколишнього світу. Однак житейські обставини складалися так, що шліфувати свою поетичну майстерність Огієнкові не довелося: наукова, викладацька, а згодом і державотворча діяльність забирали практично всі сили. І треба було немало літ – майже півстоліття – пройти непростими дорогами життя, аби нереалізований поетичний хист знову нагадав про себе, але вже в іншій якості.
А вже у серпні 1918 року урядом гетьмана П. Скоропадського І. Огієнко призначається ректором щойно утвореного Кам'янець-Подільського державного українського університету.
2. На чолі Кам'янець-Подільського університету
Для створення об'єктивної думки про Огієнка, як про першого ректора і професора Кам'янець-Подільського державного українського університету, необхідним є висвітлення такої сторінки його творчої біографії, як опікування бібліотечною справою у створеному ним навчальному закладі. Некоректним було б назвати визначного науковця єдиним чи головним фундатором університетської бібліотеки, але у буднях і святах цієї установи, як свідчать сучасники, відчувалася постійна турбота ректора. «При всьому своєму обтяженні обов'язками: професора-викладача, ректора-адміністратора, Головноуповноваженого Уряду УНР, маючи при тому й особисте родинне життя, проф. І. Огієнко знаходив час на постійні наради з бібліотекарем Ст. Сірополком у бібліотечних справах. Незалежно від того частенько й сам навідувався до бібліотеки, не тільки як професор, читач, але й дорадник в біжучих бібліотечних питаннях. Наслідком цього університетська бібліотека відзначалася своїм порядком, організацією та стрункістю в праці, – писав співробітник бібліотеки, а пізніше відомий бібліограф і книгознавець Л. Биховський. Варто наголосити й на тому, що щасливим збігом обставин у тяжкі для нашої батьківщини часи Визвольних Змагань 1917–1920 років в очолюваному І. Огієнком університеті й зокрема у бібліотеці зібралася українська книгознавча еліта – Л. Биковський, Ю. Іванов-Меженко, С. Сірополко, М. Ясинський.
Джерелами до вивчення бібліотекознавчої та організаторської діяльності в бібліотечній справі І. Огієнка є насамперед документи й матеріали архівного фонду Кам'янець-Подільського державного українського університету, що зберігається в Кам'янець-Подільському міському державному архіві. В описі фонду окремим розділом виділені матеріали, пов'язані з діяльністю бібліотеки. Вони хронологічно охоплюють період 1918–1922 років, що поділяється на два півперіоди: а) в Україні; б) на еміграції. З усіх справ дві належать до 1918 року, десять – до 1919, вісім – до 1920, дві – до 1921–1922 років. Архівні джерела розповідають про правила роботи, принципи комплектування, діяльність бібліотечної ради, читацькі запити й ректорове опікування роботою бібліотеки.
Книгозбірня почала діяти ще до офіційного відкриття університету 5 вересня 1918 року. Правила користування нею підписав ректор І. Огієнко і брав під особисту опіку формування кола читачів і водночас звертав увагу на проблему збереженості книжок.
Найпершим і найголовнішим напрямом роботи бібліотеки, який ректор очолив особисто, було комплектування. До всіх українських установ, навчальних закладів, товариств, у різні міста України було розіслано за підписом І. Огієнка листи такого змісту:
«…Звертаюся до Вас з щирим проханням прикласти і свою долю до збудування нового культурного огнища і подарувати в бібліотеку Кам'янець-Подільського державного українського університету книжки, якими Ви, може, не користуєтеся, а для університетської бібліотеки вони дуже придатні. Особливо Високоповажних авторів прошу подарувати нам усі Ваші твори».
Архівні джерела свідчать, що на це звернення відгукнулися численні представники свідомого українства, навчальні заклади й інституції і серед них – Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке безкоштовно поповнило університетську бібліотеку 408 томами, надавши майже всі свої видання, Кам'янець-Подільська хлопчача гімназія – 2716, Кам'янець-Подільське церковно-архівне товариство – 129, Київська духовна академія – 746, бібліотека київського Університету св. Володимира – 7, департамент середніх і вищих шкіл Міністерства народної освіти – 23. З приватних книгозбірень безкоштовно передали університетові: М. Хитько – 2230 томів, С. Русова – 642, П. Бучинський – 273, С. Шманкевич – 54, М. Пащенко -36, Є. Сіцінський – 23, В. Біднов, Л. Білецький, М. Вікул, П. Клепатський, М. Широцький. Перший вклад самого ректора налічув 114 томів. Не залишились осторонь й українські видавництва: «Дзвін», Кульженка, Чоколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» у Черкасах, «Українське видавництво» в Катеринославі, а також «Українська школа», «Ґрунт», «Серп і молот», «Вернигора», «Криниця» та інші. Уже на 1 січня 1920 року було подаровано 17286 книжок, закуплено – 11169 на суму 87236 крб. Впродовж 1918–1919 років витрачено на бібліотеку 399044 крб. 18 коп. Отже, створенню повноцінного фонду бібліотеки сприяла не лише купівля книжок, а особливо надходження дарунків.
Невпорядкованість науково-довідкового апарату бібліотеки не залишалася поза увагою ректора. На засіданні ради професорів 17 вересня 1919 року І. Огієнко виступив із заявою про те, «що й досі не всі професори переглянули систематичні каталоги, чим задержується впорядкування бібліотеки для користування студентів». На цьому засіданні вирішили зобов'язати кожного професора й приват-доцента переглянути систематичний каталог з свого фаху. Але цього виявилося замало. Залишившись з листопада 1919 року на посаді Головноуповноваженого міністра УНР на Поділлі, І. Огієнко 25 лютого 1920 року видає наказ, згідно з яким референти та інші службовці міністерств, 3–5 осіб, у вільний від праці час відряджалися до університету складати бібліотечні каталоги». Про те, що цей наказ виконувався, свідчать документи архівного фонду університету. В бібліотеці працювали керуючий загальною канцелярією Міністерства пошті телеграфу Д. Тихонов, начальник відділу преси Міністерства закордонних справ Д. Вахнянин, службовець Міністерства внутрішніх справ Н. Стрільчук. Від референтури військових справ при Головноуповноваженому УНР працювали там отаман В. Михайлів, полковник К. Вотяків, сотник І. Варавва, урядовці П. Якубович та М. Остафійчук, чотар Д. Пущенко.
Ректор увесь час тримав у полі зору стан комплектування й організації роботи бібліотеки, підсилював її кадрове, збільшував штати. Склад бібліотечних працівників не був сталий. Він змінювався кількісно й персонально. Наприклад, на 1 січня 1920 р. сформувався такий колектив бібліотечних працівників: бібліотекар, три помічники бібліотекаря, чотирнадцять урядовців. З 24 жовтня 1918 р. створено бібліотечну комісію, яку до лютого 1919 року репрезентував один член. У лютому склад її збільшився до чотирьох, а з початку 1919ХІ1919 р.», мали право вирішального голосу, що поширювалося також на референтів окремих відділів управління Головуповноваженого та голову фінансової комісії, їнформаційно-дорадчий голос мали фахівці, які в міру потреби запрошувалися Головуповноваженим на засідання Комітету. Поряд з цим практика відхилення Головуповноваженим постанов Комітету створила прецедент для з'ясування положень про правове становище Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, його ставлення до Головуповноваженого і навпаки. Для з'ясування спірного питання було створено спеціальну комісію, яка визначила статус Комітету як «рішаючого рівнозначно з Головуповноваженим», а не лише інформаційно-дорадного органу влади, що, певною мірою, вело до обмеження повноважень Головуповноваженого. Однак, І. Огієнку вдалося знайти необхідний баланс для налагодження нормальних ділових стосунків, уникаючи гострих суперечок і протиріч.
До Комітету ввійшли представники від різних міністерств і центральних державних установ, що залишилися в Кам'янці-Подільському після евакуації уряду. Склад Комітету не був постійним – він змінювався й оновлювався впродовж свого існування На розгляд Комітету виносилися найтерміновіші питання соціально-економічного, політичного, адміністративного, культурно-освітнього характеру. Для докладного вивчення особливо значущих проблем створювались комісії з представників Комітету.
З моменту створення Комітету, тобто з 16 листопада 1919 р., до тимчасового припинення його діяльності було проведено 45 засідань. У зв'язку з відновленням праці державних центральних установ останнє засідання Комітету відбулося 24 квітня 1920 р., проте його не було скасовано, а лише реорганізовано в Раду, що зберігала функції й повноваження Комітету при значному зменшенні свого складу.
Перебуваючи на посаді Головуповноваженого уряду УНР, І. Огієнко намагався реалізувати і власну програму адміністративного управління, що базувалася на засадах колегіальності та принципі демократизму. Поряд з Комітетом він створив структуру виконавчої влади, якою стало Управління при Головуповноваженому, що складалося з галузевих відділів та громадсько-політичної ради. В структуру Управління було введено й референтури, які репрезентували розформовані міністерства.
Колегіальні функції в Управлінні при Головуповноваженому уряду УНР виконувала громадсько-політична рада. Коло питань, на вирішення яких поширювались її повноваження, до речі, як і сфера діяльності Головуповноваженого уряду УНР, характеризувалось різноплановими проблемами суспільно-громадського і міського значення. В її компетенції, зокрема, були питання контролю політичного становища території, зайнятої польським військом; налагодження способів посередництва між урядом УНР та закордонними організаціями, ознайомлення з матеріалами, що передавалися з-за кордону; вирішення справ, пов'язаних із наданням майна, ліквідація центральних установ, опікування урядовцями, вирішення всього комплексу проблем внутрішнього міського характеру: адміністративно-санітарних, громадської опіки, торгівлі, промисловості, шляхів, комунікації, війська, фінансів, судочинства.
Рада Головуповноваженого складалася з колегії радників. Це були досвідчені урядовці управління, громадські діячі, представники контролю. До її структури І. Огієнко запровадив фінансову, військову, санітарну комісії, особисту канцелярію. Така організація, на його погляд, надала раді «характеру державного й більше ділового».
У спільній справі по збереженню державної влади в умовах польської окупації І. Огієнко з притаманним йому тяжінням до централізму намагався об'єднати представників різних політичних течій і партій та представників національних меншостей. Тому до ради ввійшли представники від соціал-демократів, соціал-революціонерів, соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народно-республіканської, трупової та партії хліборобів-демократів Огієнко рішуче відкидав партійний принцип, за яким будувалася діяльність як уряду УЦР, так і уряду Директорії. Лише в об'єднанні він бачив перспективу політичного розвитку української державності та її майбутнє.