Дипломная работа: Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)
Згідно з постановою РНМ від 15 листопада 1919 р., збереження держмайна ставало одним з головних завдань діяльності Головуповноваженого уряду УНР. Детальний опис його був необхідний в умовах зухвалих грабежів, які чинила польська окупаційна влада на українській території. Вивезення майна почалося відразу після вступу польських військ до Кам'янця, тобто з 16 листопада 1919 р., і не припинялося впродовж усього періоду польської окупації. Більше того, таке поводження місцевої польської влади в депеші Довудства від 21 січня 1920 р. №4712 характеризувалось як цілком закономірне явище, коли українське майно береться на збереження на тій підставі, що територія Кам'янця-Подільського, за визначенням польського коменданта Оцеткевича, «належить Польщі». І. Огієнко в депеші до Голови Української дипломатичної місії в Польщі зазначав, що «двомісячне хазяйнування невідповідальної нижчої польської влади на Поділлі довело край до такої розпуки, що, коли тільки сюди будуть наближатися більшовики, то населення стріне їх, як своїх ізбавителів».
На знак протесту український уряд направив уряду Польщі «Меморандум в справі поводження військових властей Польського Панства на території України, зайнятій польським військом по пропозиції Головного Отамана», в якому чітко визначив, що такі дії мають «усі ознаки грабіжництва, бо ніяких уповноважень, ніяких ордерів на реквізицію, ніяких розписок не видається». Справді, з листопада 1919 р. до лютого 1920 р. до Польщі було вивезено державного і народного майна на мільйони карбованців. Це були державні гроші, телеграфні, телефонні апарати, авто, приладдя, самоходи, друкарські машинки, одяг, борошно тощо.
З огляду на це, постало питання про створення спеціальної комісії, яка проводила б облік українського майна. Така комісія розпочала свою роботу 7 грудня 1919 р. Вона складалася з чотирьох представників Управління Головуповноваженого і двох польських старшин. Комісія інтенсивно проводила інвентаризацію і складала відповідні акти, що допомогло визначити розмір шкоди, заподіяної поляками. Проте повністю свого завдання вона не могла виконати. Двічі комісія розпочинала роботу, але польська влада складені акти не підписувала. Тому І. Огієнко наказом Головуповноваженого від 10 січня 1920 р. зобов'язав усі референтури подати повні списки завданих збитків, починаючи з 16 листопада 1919 р. Черговий опис майна було проведено на підставі наказу Головуповноваженого від 19 квітня 1920 р. Як зазначав І. Огієнко, складені документи пізніше допомогли вплинути на хід радянсько-польських переговорів у 1920 р., коли радянська влада вимагала, згідно з актами, сплати пограбованого поляками майна.
Звичайно, створення комісії не запобігло пограбуванням польською владою, проте діяльність її була цілком виправданою, оскільки держмайно безсоромно розбазарювалося ще й українськими урядовцями. На основі проведеної комісією роботи 12 грудня 1919 р. було видано наказ Головуповноваженого, за яким усе державне майно переходило під особистий нагляд Управління Головуповноваженого, і без його відома воно «не повинно було витрачатися в жодний спосіб». Будь-які спроби його розбазарювання й розкрадання суворо каралися. Так, у травні 1920 р. чотири урядовці По –дільської поштово-телеграфної округи були зняті з посади за використання грошей на суму 29 208 грн. не за призначенням. На жаль, такі випадки були непоодинокими, про що свідчить газетна хроніка тих років.
Особливого напруження вимагала охорона Експедиції заготовок державних паперів, якою будь-що намагалася заволодіти польська влада. За наказом І. Огієнка біля Експедиції було поставлено варту, а також дано усне розпорядження її директорові про негайне знищення державних документів у разі спроби захоплення Експедиції поляками. Останні, як зазначалось у «Меморандумі», свідомо руйнували українські державні установи. Зокрема, польське військове командування 26 грудня 1919 р. обеззброїло охорону Експедиції, де відбувалось виготовлення українських кредитних білетів на великі суми. Це знижувало ефективність роботи установи, а також стало приводом до вчинення карних злочинів.
До перепон, створюваних польською владою, приєднувались труднощі суто технічного характеру: нестача кліше, фарб, грошового паперу, що вело до загрозливого становища – нестачі грошових знаків. Окрім функцій охорони та забезпечення технічної сторони справи, великого клопоту завдавала проблема проведення обґрунтованої грошової політики. Насамперед було вирішено, щоб усі аванси, залишені на руках в урядовців, здавалися до Державної скарбниці, а відповідні документи передавались до комісії по контролю. Поповненню грошового обігу сприяв також наказ Головуповноваженого від 29 листопада 1919 р. про тимчасове припинення видачі з Державного банку та Кам'янецької скарбниці книжок ощадної каси на виплату допомоги військовим. В разі проведення банківських операцій подавалися точні відомості про зроблені виплати. Пізніше це рішення поширилося й на інші відомства та всіх без винятку осіб. Після проведення необхідних банківсько-облікових операцій з 7 грудня 1919 р. Кам'янецька скарбниця почала переводити готівку на книжки ощадної каси. Згідно з постановою РИМ від 14 грудня 1919 р., Голову-повноважений видав чергове розпорядження про припинення всіх виплат за рахунок головної Державної скарбниці по всіх без винятку асигновках. Запровадження збалансованої грошової політики перебувало в центрі уваги як уряду УНР, так і її Головуповноваженого представника на території, окупованій поляками.
Проведення вищезазначених заходів у сфері грошової політики зумовлювалося необхідністю одночасної перевірки урядовців з метою виявлення «мертвих душ» та запобігання зловживанням в економічній сфері. За рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 2 грудня 1919 р., всі книжки та квитки ощадної каси, що видавались урядовцям замість допомоги, за законом від 12 листопада 1919 р., і не були