Дипломная работа: Новелістика Проспера Меріме

Основними методами дослідження в дипломній роботі стали біографічний, культурно-історичний, психологічний, формальний, структуральний і текстуальний.

Наукова новизна дипломної роботи полягає в тому, що питання, порушені в ній малодосліджені. Ця робота дасть змогу зрозуміти особливості творення художнього образу та дослідити проблему сильної особистості в новелістиці Проспера Меріме.

Практичне значення. Результати науково-дослідної праці з даної проблеми можуть бути використані вчителями в школі піж час вивчення творчості П. Меріме на уроках зарубіжної літератури, в гуртковій роботі на факультативних заняттях.

Структура нашої роботи зумовлена логікою дослідження і включає: вступ, три розділи, висновки і список використаної літератури.

Бібліографія нараховує 45 джерел, на основі яких досліджено дану тему.

Розділ 1.

1.1 Новела як прозовий жанр. Специфіка творення художнього образу в новелістиці

Новела (італ. novella, від лат. novellus - новітній) - невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних компонентів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т.д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новел є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв.

Іноді новелу ототожнюють з оповіданням. Однак, маючи чимало спільного, новела суттєво відмінна від оповідання. Особливо помітною ця різниця виявилася уже в новелі епохи Відродження, коли зародився цей жанр (Т. Гуардаті, Ф. Сакатті, П. Брачолліні, М. Банделло, Дж. Боккаччо). Новелі цієї доби була притаманна динамічна інтрига та гостра несподівана розв'язка. В основі сюжету лежав анекдот.

Хоча зародження новели як самобутнього жанру з чітко окресленим колом відмітних художніх ознак пов'язується з епохою Відродження, генезис цієї художньої форми, як вважають багато дослідників, сягає більш ранніх часів.

"Новела як коротке розважальне оповідання про реальні або правдоподібні події, виникла в Греції, як гадають, ще в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературної традиції Сходу, де цей жанр був у широкому вжитку. Перші оповіді новелістичного характеру передавались усно й лише пізніше ввійшли в літературні твори в "амплуа" підпорядкованих розважальним або дидактичним цілям вкраплень, чи відступів від сюжету. Такі епізоди, наприклад, використовує вже Геродот (оповідь про Аріона, про кільце Полікрата тощо), Петроній Арбітр (новела про Матрону Ефеську), Апулей, Федр та інші. Як окремий жанр короткого оповідання, переважно еротичного змісту, новела вельми поширилася в епоху еллінізму (найбільш відомі "Мілетські оповіді")" [17: 346]. Остаточне жанрове становлення новели відбувається в Італії доби Відродження ("Декамерон" Боккаччо), де за новелою і закріплюється жанрове визначення її як оповіді "анекдотичного" побутового змісту. Новела з'явилася в XIV-XVI ст. в Італії. Через Італію новела проникає в інші літератури Європи, однак розуміння жанру в кожній з них набуває національно-самобутнього характеру. У Франції цей жанр (la nouvelle), окрім традиційного для італійського жанрового "контексту" змісту, використовується для визначення взагалі відносно коротких прозаїчних творів (приблизний обсяг оповідання або короткої повісті), в Англії новелами (novels) стануть називати реалістичні побутові романи і т.п. У слов'янські літератури жанр новели, в основному боккаччівського зразка, проникає порівняно пізно, лише в XIX столітті (хоча окремі твори з ознаками новели мали місце й раніше), а свій розквіт переживає на початку XX століття.

Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. В епоху Відродження новела - це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало "новини дня" (звідси назва жанру). "Декамерон" Дж. Боккаччо є характерним циклом новел тієї доби. Не без впливу Боккаччо з'являється збірник новел Маргарити Наваррської "Гептамерон" (1558). У XVII ст. новелу представляє М. де Сервантес ("Повчальні новели", 1613). Та найбільшого розквіту досягає вона у XIX ст. Власне, тоді та у XX ст. продовжують розвиватися її різновиди - психологічна, фантастична, сенсаційна та інші новели. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел XIX ст. був П. Меріме ("Матео Фальконе", "Таманго", "Коломба", "Кармен"). У російській літературі XIX - XX ст. новели гідно представляють О. Пушкін, І. Тургенев, І. Бунін, у польській - Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський. В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм новел: психологічну, сенсаційну (В. Стефаник), ліричну (Б. Лепкий), соціально-психологічну, лірико-психологічну (М. Коцюбинський), філософську, історичну (В. Петров), політичну (Ю. Липа), драматичну (Г. Косинка) та ін. Представлені в українській літературі також лірична повість у новелі (Арк. Любченко, "Вертеп"), алегорична повість у новела-притчах (Г. Михайличенко, "Блакитний роман").

Предмет зображення новелістичного жанру по-різному оцінювався його дослідниками, що пояснюється рухомістю жанрових ознак, за якими в різні епохи той чи інший твір відносили до певного жанрового типу. На початку XIX століття Ґете визначав новелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь "про нечувану подію". У творчості романтиків (Гофман - "Золотий горщик", "Крихітка Цахес") новела заявила про себе як про жанр, героєм якого стала духовно щедра особистість, що живе у ворожому для неї світі.

З розвитком реалізму в новелі спостерігається поглиблення психологізму (Ґ. де Мопассан, А. Чехов, Е. Гемінґвей, А. Моравіа, Т. Манн).К. Фролова вважає, що сучасна "новела будується не те, що на одному епізоді, а на одній миті, в якій виражається парадоксальність явища буття". Як приклад вона наводить новелу В. Стефаника "Новина", де в одній трагічній миті, коли батько позбавляє життя власну дитину, щоб не дати їй померти з голоду й самому не бачити її мук, виявляє любов до нещасної дівчини.

Оскільки для новели характерна парадоксальність, у ній завжди має місце сатиричний чи комічний пафос, іноді він набирає драматичного, а то й трагічного відтінку. Кінцівка новели є непередбачуваною. В цьому жанрі значно більшої художньої сили набуває поетичне слово.

Особливу увагу у новелі відіграє специфіка творення художнього образу. Перед читачем постає рішуча, тверда характером, горда особистість. Опинившись у складному становищі, герой робить вибір, іноді навіть всупереч своєму серцю чи розуму. Світ сильних почуттів героїв, їх незвичайність автор передає через глибокий психологізм.

"З точки зору слов'янської жанрової типології новела, як за кількісним обсягом, так і за обсягом тематики, коливається в межах оповідання - повість, що як уже говорилося, часто призводить до їх ототожнення. Специфічна жанрова риса новели - чітка окресленість фабули, яка робить сюжет новели гостроподійним. З оповіданням та повістю новелу споріднюють такі жанрові ознаки, як одноподійність, одноконфліктність, настанова на достовірність відтворюваного матеріалу життя" [17: 346].

Класичний спосіб організації твору - лінійний сюжет із можливими ретроспекціями. Логіка і сенс знаходять свій вияв у розвиткові сюжету.

Механізм утворення сюжетного тексту залежить від настанови наратора, якому відоме завершення подій, тобто фінал історії, яку він розповідає, на противагу персонажу-актору, що, перебуваючи в центрі подій, позбавлений знань про їх завершення. З огляду на це, розповідний текст сприймається адресатом як самодостатній, самоцінний, а розгортання нарації відбувається заради подачі історії, естетичний, світоглядний, моральний та інші смисли якої читач встановлюватиме відповідно до авторської настанови в засобах вираження, повідомлень структури та читацьких орієнтирів. Повна історія із початком і логічним кінцем (подією чи розповідною одиницею-фразою, що бере на себе навантаження від наратора, а головне - від автора фізичного, утворюючи читацьке напруження) становить об'єкт наративного дискурсу, центр наративної структури. Звична хронологічна послідовність подій матиме сенс завдяки подієвому, що належить до рівня дій, і логічному, що властивий розповідному рівневі, фіналу. Перспектива читача спрямовується на оцінку вже здійснених подій, самих персонажів, оскільки в центрі тексту наявна завершена історія.

Отже, новела - це однин із різновидів епічного жанру. Завдяки лаконізму та яскравості образів, письменник має змогу сконцентрувати увагу читача на змалюванні не зовнішнього, а внутрішнього світу героїв, на їх переживаннях та настроях.

Розділ 2.

2.1 Становлення літературних та естетичних поглядів Проспера Меріме. Перша збірка новел "Мозаїка"

Творчість Проспера Меріме - одне з найпомітніших явищ в розвитку французької літератури критичного реалізму ХІХ ст.

Письменник народився в сім′ї художників. Батько Леонар Меріме, був автором відомої в свій час книги з історії живопису. Мати Анна Моро, також художниця. Мабуть, любов до мистецтва, яка панувала в сім′ї Меріме, відіграла важливу роль у формуванні художніх смаків, які Проспер Меріме проявив у живописі, скульптурі, археології та літературі.

Багато часу Меріме віддавав художній творчості і вивченню літератури різних часів і народів, що сприяло вивченню древніх та сучасних мов. Багато уваги П. Меріме приділяв заняттям з історії, археології, нумізматики та іншим видам образотворчого мистецтва.

Світогляд П. Меріме почав формуватися в період французької Реставрації. Письменник не належав до жодної політичної партії, але його симпатії та антипатії виявлялися цілком певно. Йому завжди був осоружним цивілізований світ, що знеособлював людину, письменник був закоханий у сильну натуру "нецивілізованої" людини.

Початок літературної діяльності П. Меріме припадає на середину 20-х років ХІХ століття. В ці роки він зближається з ліберальними колами. Він відвідує літературні гуртки і салони Стапфера, Жерара, Делеклюза, Ле Дюка і зближується з письменниками, що об’єднувались навколо редакції журналу "Глобус".

Вихований на принципах матеріалістичної французької філософії ХІХ ст., П. Меріме з самого початку своєї літературної діяльності виступає не лише проти католицької церкви, але й ворожо ставиться до проявів ідеалізму в сфері філософії і естетики. Це зумовило становлення його естетичних позицій.

Особливо вплинуло на П. Меріме знайомство зі Стендалем. Дуже швидко це знайомство перейшло в дружні стосунки. П. Меріме неодноразово наголошував, що Стендаль, старший за віком, більш зрілий і самостійний у своїх літературних, філософських та естетичних поглядах, дуже вплинув на молодого письменника. Виступаючи в 20-ті роки на захист романтиків у їх боротьбі проти класицизму, П. Меріме, так як і Стендаль, вкладав у термін "романтизм" особливе значення. Для нього романтизм - це мистецтво нове і сучасне. Основною ціллю цього нового мистецтва - правдиве і точне зображення життя і перш за все людини та суспільства. Характер людини, її поведінка, думки і характер дій для П. Меріме повністю визначаються конкретним соціально-історичним середовищем, різними умовами місця і часу.

Приймаючи участь в літературній боротьбі 20-х років, П. Меріме приєднався до романтиків, підтримавши висунуті ними вимоги демократизації суспільства і відмову від естетики класицизму.

Тема історичного минулого дала змогу розкритися Меріме як письменнику-реалісту і допомогла пізнати життя людей, що знаходяться в різних національно-історичних умовах, розкрити найбільш характерні, типові сторони їх характерів.

Новий і надзвичайно важливий період у творчості П. Меріме стосується 30-40-х років, коли Меріме звертається переважно до зображення буденного життя.

До жанру новели П. Меріме прийшов поступово. П’ять років літературної роботи, що передували появі його перших новел, були своєрідною творчою підготовкою, розкривали очі на природу власного дару. Новелістичні композиції прослідковувалися в окремих комедіях із збірки "Театр Клари Газуль" ("Жінка -це диявол", "Африканська любов").