Дипломная работа: Новелістика Проспера Меріме
В образі Таманго немає й тіні тієї чуттєвості, яку ще 1787 року побачив у неграх-рабах Бернардер де Сент-П'єр, автор "Поля і Віргінії", або тієї сентиментальності, що згодом виявиться у всесвітньовідомій "Хатині дядька Тома" Г. Бічер-Стоу (1852). Більше того, в "Таманго" відчувається внутрішня полеміка з відповідними мотивами творчості сучасних романтиків. Новела Меріме явно полемічна стосовно, скажімо, другої пісні "Острова" Байрона (1823), яка подає на новий лад стару руссоїстську тему первісної утопії. Полемічна вона і щодо "Бюг Жаргаля" Гюго, герой якого, негр, любить свою Марі палко й романтично-схвильовано, що так не схоже на болісно-сильну й гірку любов Таманго і Айше.
Протиставляючи Таманго - капітанові Леду, Меріме далекий від того, щоб вважати його носієм ідеалу або якоїсь умовної позитивності. Образ Таманго не завершує відповідного етапу художницьких шукань Меріме. Ці шукання тривали...
Майже одночасно з "екзотичними новелами" 1829 року (крім "Матео Фальконе" і "Таманго", до них належить маленька новела-легенда "Перлина Толедо", що розповідає, втім, не стільки про старовинне іспанське місто Толедо, скільки про долю його "перлини" - красуні Аврори де Варгас. "Перлину Толедо" написано на зразок іспанських оповідей. У новелі постає класичний любовний трикутник, розв’язання якого призводить до фатальної загибелі довірливої дівчини.
В листі до пані де ля Рошжаклен від 26 липня 1857 року Меріме говорив про втрачене в і XIX столітті право людини на безперешкодний самовираз. В епоху середньовіччя, відзначав письменник, "не існувало зводу законів, де записано все, чого робити не можна. Кожний діяв за власним почином. Виявлялись натури добрі і злі. Нині є лише люди обачливі, що знають звід законів і бояться його" [45: 41]. Меріме з його постійним інтересом насамперед до натури як такої прекрасно розумів, що "звід законів", який диктує норми людської поведінки, лише стримує, але ніяк не перероджує людську природу. Якщо б людині дати змогу проявитись у її справжніх якостях - а пануючі в тогочасному суспільстві закони перешкоджають цій можливості, - то, очевидно, з'явилась би людина, подібна до первісної, природної. Діючі в "цивілізованому" світі правила суспільної поведінки, що змушують людину приховувати свої негідні прагнення (і тим самим зовсім не вдосконалюють її), по суті, ворожі людській особистості - до такого висновку дедалі більше схиляється Меріме.
Саме звернення письменника до екзотичної теми, його підвищений інтерес до "нецивілізованої" особистості мав характер своєрідного протесту проти обмеження людських можливостей, проти утиску людської ініціативи. Неодноразові нарікання Меріме на здрібнення сучасних характерів, на втрату колишніх пристрастей були викликані його побоюванням переродження природної особистості. Не знаходячи в сучасному житті тих позитивних соціальних начал, які можна було б протиставити буржуазному ідеалові, гостро відчуваючи всі ознаки морального занепаду сучасника, Меріме був поставлений перед дилемою: або визнати - в певній відповідності з переконаннями Руссо - суспільний ідеал, що корениться в глибині віків, або взагалі відмовитись від шукань суспільного ідеалу. І якщо перше Меріме відкинув одразу, то до другого він, на жаль, бол