Дипломная работа: Новелістика Проспера Меріме
Одразу ж після опублікування "Хроніки Часів Карла ХІ" з’явилась в друку новела П. Меріме "Матео Фальконе" (написана 1824 року новела "Битва" за життя автора не друкувалась). Перехід письменника до новелістичного жанру міг видатися трохи несподіваним, але він по суті крок за кроком готувався всім ходом його ідейно-творчих шукань 20-х років. Йому не знадобився розгін для чергового творчого злету. Він не зазнав тривалих шукань нової художньої форми. Попередні досягнення П. Меріме - драматурга і прозаїка, - що виявили численні ознаки майбутньої новелістики, підготували його порівняно швидку "жанрову переорієнтацію" [45: 38].
У 1829-1830 рр. новели Меріме з’являються на сторінках журналів одна за одною. Після "Матео Фальконе" побачили світ: "Примара Карла ІХ", "Взяття редуту", "Таманго", "Федеріго", "Перлина Толедо ", а згодом - "Етруська ваза", "Історія Рондіно", "Партія в триктрак". Усі вони увійшли до збірки "Мозаїка" (1833).
Новели збірки "Мозаїка" дуже різноманітні за своєю тематикою. Так, наприклад, а новелі "Примара Карла ІХ" жахлива галюцинація шведського короля Карла ІХ, який спостерігає за дійством власної страти, повинна була служити суворим нагадуванням представникам політичних кіл Франції. Новела ніби нагадувала про події французької революції ХVІІІ ст., що закінчилися стратою Людовіка ХІV. В новелі "Федеріго" - дотепна переробка неаполітанської народної казки про безтурботного гравця Федеріго, який зробив послугу Ісусу Христу і, не зважаючи на всі свої погрішності, потрапив в царство небесне разом із загубленими ним душами дванадцяти гравців.П. Меріме не тільки продовжує традиції французьких фабліо, але й виступає з тонкою критикою релігійних догматів.
Творчість П. Меріме 1829-1830-х років - це не лише черговий період його жанрових шукань, але й новий етап його літературної полеміки. Проте якщо полеміка з канонами класицизму проходила, так би мовити, відкрито, тобто шляхом беззастережного і рішучого неприйняття класичної системи, то полеміка з романтиками, естетичну платформу яких П. Меріме засудив так само категорично, відбувалась в ході засвоєння і через засвоєння деяких принципів романтизму.
Отже, літературні та екстатичні погляди Проспера Меріме формувалися поступово і знайшли своє відображення в живописі, скульптурі, археології, а особливо в літературі. Зробивши крок від романтизму до реалізму, письменник перейшов від ідеалізованих персонажів до більш глибокого проникнення в образ думок і почуттів, в мову твору. Завдяки високій художності твори П. Меріме набули великої популярності ще за життя автора.
2.2 "Екзотичні" новели збірки "Мозаїка":
"Матео Фальконе", "Таманго", "Перлина Толедо"
Свій романтизм письменник пов’язував насамперед з тяжінням до екзотичних описів. Започатковані ще Монтеск’є ("Персидські листи") і Вольтером ("Вавілонська принцеса"), вони мали у французькій літературі тих років багаті традиції і не становили, між іншим, виняткового надбання романтизму. У романтиків екзотична тема не лише посіла незрівнянно вагоміше місце, ніж у попередній літературі, але й стала необхідною умовою розв’язання поставлених ними завдань.
Незадовго до друку з перших новел, в передмові до "Хроніки часів Карла IX", П. Меріме сфомулював свою "природну", тобто реалістичну програму: "Я переконаний, що до вчинків людей, які жили в XVI столітті, не можна підходити з міркою XIX. Те, що в державах з розвиненою цивілізацією вважається злочином, в державі менш цивілізованій видається лише за прояв відваги, а в часи варварські, можливо, навіть розглядалось як схвальний вчинок. Висновки про одне й те саме діяння належить, звісно, робити ще й залежно від того, в якій країні воно сталося, бо між двома народами така сама різниця, як між двома століттями" [26: 246]. Як бачимо, Меріме виступає за історичну і національну конкретність. Для нього немає Франції взагалі, Іспанії взагалі, Корсики взагалі, - для нього існують Франція, Іспанія і Корсика конкретно-історичні, з побутом, звичаями, стосунками, що склались за певних соціально-історичних умов. Послуговуючись тим самим матеріалом, що й романтики, подаючи його, здавалося б, у дусі панівних у той час літературних напрямів, Меріме вміщував цей матеріал зовсім не в романтичному національному та історичному каркасі, тим самим відповідно деформуючи його і підпорядковуючи йому свою творчу фантазію. Він набував у Меріме контролюючого відчуття міри, реальності, життєвості, тверезості.
Таке відчуття простору й часу, історизм, дотримання відповідних координат властиве всім новелам збірки "Мозаїка" - і тим з них, де зображені екзотичні картини: "Матео Фальконе", "Таманго", "Перлина Толедо".
К. Локса назвав новели Меріме "сталевою маскою, натягнутою на вируючу людську стихію". В стримуючій позиції авторa - теж його своєрідна полеміка з романтизмом, що, як відомо, ніколи не ставив оповідача в подібне становище.
В новели П. Меріме перейшло чимало мотивів насамперед "сенсаційних" з його ранніх творів. Вбивства, дуелі, катування, спокуси, ревнощі, патологічні ексцеси тощо - всього цього письменник не зрікся, все це зажило новим життям в його новелістиці. Полеміка з романтизмом здійснювалась не шляхом відмови від романтичних колізій і романтичного антуражу, а наданням їм нового смислу, нової, зовні приглушеної, знебарвленої, деромантизованої, але, по суті, незрівнянно більшої виразності.
Новела "Матео Фальконе" - перша з опублікованих новел Меріме - була відтворенням такої неординарної "знахідки".
В основу новели покладено кілька книжкових джерел (на Корсиці, де відбувається дія новели, Меріме побував лише через десять років після її написання) - ретельно відібраних, переосмислених, підпорядкованих провідній ідеї твору. Проте цей твір Меріме - не штучне поєднання мотивів, а єдине ціле, перейняте відчуттям місця й часу. Тут немає наочного протиставлення примітивного життєвого укладу тогочасної цивілізації (подекуди воно вгадується лише в підтексті), але є виняткове вміння письменника залишатись наодинці з цим укладом, оцінювати те, що відбулось, з погляду "нецивілізованої", напівдикої, хоч і по-своєму справедливої моралі.
Місце дії - Корсика. Лише кілька дійових осіб. Але це вольові та сильні характери. Драматичний сюжет. Трагічна розв'язка. Про надзвичайний випадок розповідається з суворою стриманістю і майже протокольним спокоєм. Матео Фальконе, дізнавшись про те, що його син-підліток Фортунато з корисливих міркувань виказав поліції втікача, що переховувався в його домі, вершить правосуддя: без найменших вагань вбиває свого нащадка імені. Фабула, як бачимо, романтична. Не випадково російський романтик В.А. Жуковський залишив нам віршований переклад "Матео Фальконе", зробивши відповідний перерозподіл акцентів. Однак тлумачення теми - наскрізь психологічне: боротьба негідних почуттів - страху й корисливості - в душі юного зрадника; боротьба благородних почуттів - материнської любові і свідомості суворого обов'язку - в душі його матері Джузеппи; пригнічений стан Матео, приголомшлива сцена правосуддя. Численні "звивини душі", зіткнення суперечливих спонукань, вагання, роздуми - все те, що постає в подібних ситуаціях, - зібрано тут у єдиний клубок; він подібний до туго скрученої пружини, що у вивільненому стані дала б найбагатші переливи барв і звуків, але, постійно стримувана, лише нагадує про свою притаєну енергію. "Будь-яке почуття, - говорив Меріме в рецензії па новели д'Арбувіль, - при надто довгому його збудженні притомлюється; якби письменник розтягнув хвилюючі сцени протягом усього роману, втомлений читач зрештою втратив би інтерес до дії".
Тому новела "Матео Фальконе" позбавлена широких описів: вона спрямована до одного - думки про невідворотність помсти за легкодухість і боягузтво.
Образ Матео Фальконе - це жорстокий і справедливий, гордий і непохитний, йому чужі психологічні напівтони: "Уявіть собі людину невеликого зросту, але міцної статури, з чорним, наче смола волоссям, орлиним носом, тонкими губами, великими живими очима і лицем кольору невиробленої шкіри"; "Його вважали таким же хорошим другом, як і небезпечним ворогом…" [ 22: 6]. Він надзвичайно любить свого молодшого сина: "Його дружина Джузеппе народила йому спочатку три доньки (через що він був дуже злий) і нарешті сина, якому він дав ім’я Фортунато, - надію сім′ї і продовжувача роду" [ 22: 7]. Читач не лише виправдує його, виходячи з вимог корсіканського морального кодексу, але й не бачить можливості судити його за якимось іншим кодексом: він - людина свого середовища. Це зовсім не виняткова особистість, яка так до вподоби романтикам. І разом в тим він безконечно далекий як від руссоїстського ідеалу, так і від суспільного типу Стендаля: це не "природна людина" з її універсально-гармонійною натурою і не стендалівський герой з його чіткою класовою характеристикою. Матео Фальконе не терпить зради, тому навіть зрада рідного сина ненависна йому: "Значить, ця дитина першою в нашому роді стала зрадником" [ 22: 13]. Корсиканці - набожний народ, тому перед вбивством сина, батько просить прочитати молитву перед смертю. В його душі відбувається двобій любові і ненависті: "Молись!. - повторив Матео грізно" [ 22: 16] ; "Я зараз поховаю його. Він загинув християнською смертю. Я замовлю по ньому панахиду" [ 22: 16].
Прагнучи до динамічності оповіді, П. Меріме уникає довгих описів, не розповідає читачу про минуле своїх героїв, не дає ретельних характеристик. Довгі описи - це, на думку П. Меріме, метод великого роману, в якому описи служать відпочинком для читача: якби письменник розтягнув описи на весь роман, втомлений читач в кінці кінців втратив би інтерес до дійства. Меріме замінює описи дійством і передачею мови героїв, зображаючи таким способом середовище, погляди і характери героїв. Коротко розкриває письменник читачу закони гостинності і вірності своєму слову, порушення якого вважається найбільшим злочином. Так в новелі показує глибоку впевненість Матео в своєму праві голови роду судити винного: "Плач Фортунато посилився, а рисячі очі Фальконе продовжували уважно живитись на нього. Нарешті, він вдарив об землю прикладом гвинтівки, взяв на плече і пішов по дорозі до маків, крикнув Фортунато, щоб він пішов за ним. Хлопчик послухався. Джузеппа побігла за Матео і вхопила його за руки.
Але ж це - твій син, - сказала вона тремтячим голосом, пронизуючи своїми чорними очима в очі чоловіка, ніби прагнучи прочитати в його душі.
Залиш мене! - відповів Матео, - я його батько!" [ 22: 16].
Цими словами Меріме наділяє глибокою переконаністю Матео в правильності свого рішення, яка полягає для нього у виконанні обов’язку, у поновленні честі роду. Сухим перерахунком чисельних рухів Меріме розкриває психологічний стан персонажів. Внутрішня боротьба, яка виникає в душі Матео Фальконе, прийняття ним рішення, переконаність в його необхідності передані в ряді послідовних швидких рухів. Фальконе "вхопив" годинник, "кинув" об камінь, "розбив вщент", його очі "уважно дивились" на хлопчика, нарешті прийнявши рішення, "він вдарив об землю прикладом гвинтівки, поклав його на плече і пішов по дорозі до маків, крикнув Фортунато, щоб він ішов за ним".
Цей прийом передачі глибоких внутрішніх переживань через точне відтворення їх внутрішнього прояву характерний для більшості новел Меріме і надає їм лаконізму і динамічності.
Образ Матео - це початок тривалих роздумів Меріме-новеліста над самою природою людської особистості, що втілює в собі, здавалося б, несумісне. В ньому немає звичайного для романтичного героя самозаглиблення, самоаналізу; він не виголошує довгих сентенцій, що стали б дзеркалом його психологічного єства. Він - натура небагатослівна, людина, яка стверджує себе у вчинках, у дії. Він сильний і вірний собі. Вбивство єдиного сина відбувається не в стані афекту, а суворо, спокійно, переконано: "Фортунато зробив відчайдушне зусилля, щоб підвестися і припасти батькові до ніг, але не встиг. Матео вистрілив, і Фортунато впав мертвий. Навіть не глянувши на тіло, Матео знову рушив стежкою до свого дому, щоб узяти лопату" [ 22: 16]. Цей величний спокій ще більше вражає читача.
Тій самій темі "природної" - але не в руссоїстському розумінні - людини, яка подається цього разу в контрастному зіставленні з людиною цивілізованою, присвячено новелу Меріме "Таманго". Динамічний, як завжди у Меріме, сюжет новели дав змогу виразно розкритись справжнім якостям і дикуна, і "європейця".
Фабула новели дозволила письменникові зачепити так або інакше чимало проблем. Тут і критика такого ганебного явища, як работоргівля (новела П. Меріме була надрукована за півтора року до офіційної заборони торгувати африканськими неграми), і протест проти рабства взагалі ("Для скасування рабства "Таманго" робить більше, ніж риторика сотень промов", - писав М. Левайан). Все це, до речі, забезпечує злободенність "Таманго" в XX ст. 1958 року, наприклад, французька влада заборонила демонструвати в Африці і в Алжирі кінофільм режисера Джона Беррі, поставлений за новелою Меріме, побоюючись, що "багато хто з алжирців, - як писала газета "Юманіте", - впізнає себе у Таманго і його товаришах по ланцюгах". Французька письменниця Мадлен Аллейн відгукнулась на цю заборону статтею "Чи ми нащадки Французької революції?", в якій, зокрема, сказала: "Влада боїться того, що фільм: наведе залежні народи на роздуми... Чи ми впевнені, що нас ненавидять і не можемо знести на екрані вигляду негрів, котрі нападають на білих, які експлуатують, гноблять, вбивають їх?. Невже ми захочемо заперечувати будь-яке прагнення до свободи народів, що перебувають під нашою владою?".
Меріме ніби не може втриматись у звичайній для нього тональності нейтрального оповідача, даючи вихід вируючому в ньому сарказму.
Капітан Леду покликаний репрезентувати цивілізований світ. Цей пройдисвіт досить кмітливий у своїх планах і вчинках, але його дії підпорядковані єдиному - гонитві за наживою. Духовний світ його убогий і нікчемний. Своєю суттю він набагато примітивніший за Таманго.
Гнівні інвективи, спрямовані на адресу "цивілізованого" світу, не становлять, проте, основного пафосу новели Меріме. Хоч як він обурюється, спостерігаючи мерзенність буржуазного суспільства, - в новелі йдеться загалом не про нього. "Основна тема новели - не викриття работоргівлі, - слушно відзначала В.В. Івашова, - розкрити характер Таманго - таке основне завдання автора. Якщо новела й має елементи критицизму, то ці елементи в ній розгортаються не в постановці великої соціальної теми, а побічно..."
В образі Таманго відбились подальші роздуми Меріме над людською природою. Таманго уособлює первісну, дику стихію. Його людські якості, добрі й злі, не приховано брехливо лицемірною маскою, а виразно оголено. Таманго владолюбний, жорстокий, лютий, деспотичний. Він, наприклад, не замислюючись, вбиває полонених, за яких Леду відмовляється платити. Він по-своєму, не так, як Леду, корисливий, легко міняє на склянку горілки життя підвладних йому співвітчизників. Він нещадний до тих, хто йому суперечить. Цього, звісно, можна чекати від дикуна. Але дикість Таманго несе в собі і щось інше. В ній - якась лиховісна енергія, відвага, волелюбність, спритність і навіть самозречення. Все це - продукт тієї ж дикої стихії, що породила Таманго-деспота. Навіть поводячись людяно, Таманго залишається дикуном. Але його властиві і суттєві людські риси, які виявляються в нездоланному прагненні героя до волі: "…замкнутий разом з іншими чорношкірими, день і ніч переконував їх на героїчну спробувати повернути собі свободу"; "Авторитет оратора, звичка рабів трястися перед ним і підкорятися прекрасно допомогли його красномовств, і негри стали квапити Таманго призначити день їх звільнення…" [22: 36] ; його спроможності відчувати нехай нестандартні, але могутні почуття, в тій гордості й витримці, що він проявив під час випробувань.
Навіть поранений він наводить жах рабам: "Він і тепер наводив такий страх, що один із них не посмів насміятись над нещастям того, хто був причиною власних мук" [22: 38]