Дипломная работа: Особливості прояву агресивного поводження підлітків, що виховуються в умовах школи-інтернату

Для психолого-педагогічної науки питання про природу агресивності особливе значення, оскільки від відповіді на нього залежить вибір способів гуманізації суспільства за допомогою виховних впливів.

Якщо агресивність споконвічно властива людині, то чи можливо зм'якшення і придушення цієї природної тенденції, напрямок її в прийнятне русло.

Якщо умова існування примушують людини бути агресивним, то що це за умови і не можна чи їхній змінити?

Якщо людина здобуває цю непорядну рису в наслідку дурних впливів, не можна чи нівелювати ці впливи або принаймні знизити їхній негативний ефект?

Існує три основних підходи в поясненні природи агресивності.

Перший поєднує теорії в які агресивність трактується як уроджена інстинктивна властивість людини (сюди входять різноманітні теорії психологічної користі починаючи з ортопоксального фрейдистского психоаналізу, а також близькі до них теорії (этологические)).

У рамках другого підходу (почасти пересічного з першим) агресія описується як поведінкова реакція на фрустрацію.

Третій складають концепції рассматривающие агресивність як характеристику поводження формирующуюся в результаті научения (бихевиоральные теорії).

Щоб оцінити, наскільки практично продуктивними є той або інший підхід, розглянемо в наступній главі основні положення кожного.

1.2. Деякі результати дослідження агресивного поводження в соціальній психології

Початок вивчення психологічних механізмів агресивності зв'язано з ім'ям Зиґмунда Фрейда, що виділив два фундаментальних інстинкти – інстинкт життя (творчий початок у людині, Ерос, що виявляється зокрема, у сексуальному потязі) і інстинкт смерті (танатос – початок руйнівне, з яким і зв'язується агресивність). Ці інстинкти вічні, уроджені і незмінні. Звідси й агресивність як невід'ємна властивість людської природи. Енергія, що накопичується, «агресивного драйву» час від часу повинна одержати «розрядку» у спалахах агресивності. Психоаналітики вважають, що для того, щоб не відбулося неконтрольованого насильства, неконтрольованої реалізації агресивності, потрібно, щоб агресивна енергія постійно розряджалася (спостереженнями за жорстокими діями, руйнуванням неживих предметів, участю в спортивних змаганнях, досягненням позицій домінування влади та інше).

Є теорія, що уподібнює агресивність людини, агресивності тварин і пояснює це чисто біологічно – як засіб вижити в боротьбі з іншими істотами, як засіб захисту і твердження себе, свого життя через знищення або перемогу над суперником (етологическая теорія агресивності). У цьому змісті чоловік як активний захисник свого життя (і життя родича) біологічно запрограмований на агресивність. Таким чином, етологи розглядають агресивне поводження людини як спонтанну уроджену реакцію. Ця точка зору знайшла своє вираження в роботах К. Лоренса. Згідно Лоренсу, природа людської агресивності інстинктивний, так само як і механізм що забороняє умерщвлять собі подібних, але Лоренс допускає можливість регуляції людської агресивності і покладає надії на виховання, посилення моральної відповідальності людей за своє майбутнє.

Пізніше самою популярною теорією агресивності стала теорія «фрустрації-агресії», суть якої в наступному: усяка фрустрація створює внутрішнє спонукання або мотив до агресії (Домгарт Д.). Агресивне поводження достатнє докладно вивчали біхевіористы, вони зв'язували агресію з фрустрацією. Фрустрація – емоційний стан людини, що виникає у випадку появи нездоланних перешкод на шляху до досягнення бажаної мети, фрустрація – це неможливість задоволення потреби. Будь-яка агресія може бути зрозуміла як викликана якоюсь фрустрацією. Фрустрація й агресія можуть виникати від соціального порівняння («мені дали менше, ніж іншим»). Фрустрації здатні накопичуватися підсилюючи і закріплюючи агресивність людини або формуючи комплекс неповноцінності; і в кінцевому рахунку агресія вихлюпується, як правило, не на винуватця фрустрації, а на ті, хто «більш слабкий». Агресія – це однобоке подпитанное негативними емоціями відображення реальності, що приводить до перекручування, необ'єктивності, невірності розуміння дійсності до неадекватного поводження. Часто аналіз показує, що агресія переслідувала яку-небудь позитивну мету для людини, але обраний агресивний спосіб поводження є невдалим, неадекватним, приводить до загострення конфлікту і погіршенню ситуації. Чим більш фрустрирована і невротична особистість, тим частіше і гостріше здійснюється неадекватне агресивне поводження. У теорії фрустрації – агресії Берковец увів три істотних виправлення: 1) фрустрація не обов'язково реалізується в агресивних діях, але вона стимулює готовність до них; 2) навіть при готовності агресія не виникає без належних умов; 3) вихід із фрустрируючій ситуації за допомогою агресивних дій виховує в людини звичку до подібним до дій.

Теорія соціального научения агресії затверджує, що фрустрація, міжособистісний конфлікт, полегшує прояв агресії, є необхідним, але не достатньою умовою її виникнення. Для того що б ситуації фрустрації виникло агресивне поводження, необхідна наявність у людини схильного поводитися агресивно в подібних ситуаціях. Така схильність формується і закріплюється через соціальне научение: спостерігаючи поводження навколишніх, власний удалий досвід застосування агресії. У такий спосіб першорядна роль у формуванні агресивних особистісних схильностей приділяється соціальному оточенню. В даний час ця теорія займає пануюче положення.

Найбільш відомим представником поведінкового підходу до агресії є Арнольд Басс. Він визначає фрустрацію як блокування процесу бажаного поводження і вводить поняття атаки – акта, що поставляє організмові ворожі стимули. При цьому атака викликає сильну агресивну реакцію, а фрустрація – слабку. Басс указував на ряд факторів, від яких залежить сила агресивних звичок:

– частота й інтенсивність випадків, у яких людина була атакована, фрустрирован, роздратований;

– часте досягнення успіху шляхом агресії приводить до закріплення агресивних звичок;

– культурні і субкультурні норми, засвоювані людиною, можуть полегшити розвиток у нього агресивності;

– впливає темперамент: такі якості темпераменту, як імпульсивність і помисливість реакцій, рівень активності і т.д.;

– прагнення до самоповаги, до захисту від групового тиску, прагнення до незалежності викликає первісну тенденцію до неслухняності, а потім, зустрічаючи опір навколишніх провокує людини до прояву агресивних форм поводження.

Басс вважає, що потрібно враховувати розходження між окремими видами агресії. Для класифікації агресивного поводження він пропонує три дихотомії: фізична – вербальна агресія, активна – пасивна, спрямована – ненаправлена.

Інший відомий представник поведінкового підходу А. Байдура, підкреслював, що якщо людина з дитинства бачив приклади агресивного поводження людей, особливо батьків, то в силу наслідування він навчається агресивним діям. Дослідження показали, що агресивні хлопчики виховувалися родителями, що застосовували стосовно них фізичне насильство – вони могли поводитися покірно будинку, але стосовно ровесників і сторонніх людей виявляли більше агресивності, чим їхні товариші, у яких у родині була інша, мирна ситуація. Саме по цьому ряд досліджень вважали фізичне покарання дитини – моделлю агресивного поводження, переданого дитині дорослими. Покарання може бути ефективним тільки при дотриманні таких умов, як позитивне відношення караючих до що карається і прийняття кара норм караючого.

1.3 Проблема взаємозв'язку агресивного поводження і переживання комплексу, неповноцінності в підлітків

Кожен психологічний акт володіє визначеним енергетичним потенціалом, іншими словами енергетично забезпечений. Якщо психологічний акт блокується перешкодою зовнішнього або внутрішнього плану, виникає відома напруга. «Психічно напруга виявляється в почутті занепокоєння і пригніченості. Це почуття походить з потреби яким-небудь способом відновити рівновагу і зняти напругу. Проблема людини та ж, що і будь-якої енергетичної системи: знайти шлях найменшого опору для розрядки напруги можливо скоріше і з найменшою небезпекою.» Емоції виступають як енергетичні джерела, що дають імпульси до рішення проблем.

Якщо, наприклад, з'являється стимул, когнітивно оцінений як «погроза»; страх індивіда викликає фізіологічне порушення і «наказує» йому почати якісь дії, щоб віддалити погрозу й усунути страх.

Своєрідність ексквізитной ситуації полягають у тім, що в ній обов'язково є присутнім інший реальний або интеризированный стимул перешкоджаючому спонтанному реагуванню на перший. Іноді він може збігатися з першим стимулом, у тому числі, коли гнів на більш сильного суб'єкта не може бути виражений через острах протидії з його боку.

Таким чином, ексквізитна ситуація представляє можливість для розробки нових або перебудови наявних механізмів захисту при дозволі протиріччя, переходу на новий рівень відображенні і регуляції і, тим самим, удосконалювання індивідом своїх адаптивних здібностей. При цьому кількість власне ексквізитних ситуацій у житті адаптованого індивіда значно знижується. Нормативне функціонування механізмів захисту забезпечуємо стабільність індивідуальної картини світу, що упорядковується, настільки щирої і настільки перекрученої, наскільки це задано загальноприйнятими стандартами.

В даний час у психології існує чотири загальних проблеми адаптації розташовані у визначеному порядку, відповідають базисним психологічним потребам, особливо актуальними на відомих періодах онтогенезу. Про ці потреби писали в різний час А. Адлер, К. Хорни, Э. Эриксон, Э. Фром, Э. Берн і їхні послідовники. Це – потреби: у безпеці (тимчасовість); у волі й автономії (ієрархія в успіху й ефективності (територіальність)); у визнанні і самовизначенні (ідентичність)

Спочатку захисні механізми особистості були зв'язані з класичним психоаналізом, а саме з теорією лібідо і фрейдівскою структурною моделлю особистості, що включає три інстанції: воно, я і понад я. Свою класичну роботу «Психологія «Я» і захисні механізми» А.Фрейд присвятила аналізові «засобів, за допомогою яких «Я» обороняється проти невдоволення і страху і намагається затвердити своє панування над імпульсивним поводженням, афектами і потягами».

Один з яскравих представників его-психології Х. Хартичиани висловлював думку про те, що захисні механізми «я» можуть одночасно служити як для контролю над потягами, так і для пристосування до навколишнього світу.

Усього А.Фрейд згадує десять способів захисту: витиснення, регресія, формування реакції, ізоляція проекції, інтроекция, заміщення і сублинеация.