Дипломная работа: Психолого-педагогічні умови інтелектуального розвитку молодших школярів

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

1. Теоретико-методологічні підходи до розвитку інтелектуальних здібностей

1.1 Теоретичні основи дослідження інтелекту в психолого-педагогічній літературі

Розвиток інтелекту дитини є чи найголовнішим завданням розумового виховання людини. У працях психологів та педагогів минулого і сучасного чітко розкриваються теоретичні підходи до висвітлення цієї проблеми.

Починаючи від Платона, в процесі розвитку теорії розумового виховання, такими просвітителями, як Й.Г. Песталоцці, Я.А. Коменський, Дж. Локк, Г.Ф. Герберт, М.І. Пирогов, К.Д. Ушинський та багатьма іншими в основу розумового розвитку ставилося питання засвоєння учнями знань у процесі навчання, що були зібрані і систематизовані людством. На погляд цих вчених основою розумового виховання було міцне засвоєння узагальненого досвіду людства у вигляді знань та на їх основі розвиток здібностей дитини.

Ж.Ж. Руссо та його послідовники вважали, що розум дитини розвивається у відповідності з природними задатками та віком дитини, що стало складовою «вільного виховання». Яскравою послідовницею цієї теорії стала відома італійська вчена Марія Монтессорі.

Теоретичним підґрунтям для розуміння теорії інтелектуального розвитку є поняття здібностей, які є психолого-фізіологічною основою інтелекту.

Здібності – одне з найбільш загальних психологічних понять, яке розглядається як психологами так і педагогами.

Видатний психолог С.Л. Рубінштейн [63] розглядав під поняттям здібностей «складне синтетичне утворення, яке включає в себе цілий ряд даних, без яких людина не була б здібна до будь-якої діяльності, а також властивостей, які набуваються тільки в процесі спеціально організованої діяльності (наприклад – навчанні). Аналогічні визначення можна знайти в інших джерелах.

Б.М. Теплов виділяє такі три ознаки здібностей, які лягли в основу всіх визначень:

1. Здібності – це індивідуально-психологічні особливості, що вирізняють одну людину від іншої;

2. Здібності – лише ті особливості, які мають відношення до успішного виконання діяльності;

3. Здібності не зводяться до знань, умінь і навичок, які вже набуті у людини, хоч і обумовлюють їх набуття… [72].

Однак, окремі вчені вважають, що успішність виконання дій залежить від мотивації, від особистих якостей, що крім успіху в діяльності детермінують швидкість і легкість оволодіння тією чи іншою дією. Отже, чим більші розвинуті у людини здібності, тим краще вона виконає діяльність, швидше нею оволодіє.

Найбільш повним визначення «здібностей» є визначення В.Д. Шадрікова, який відмічає, що здібності можна визначити як властивості психічних функцій, що мають індивідуальний характер та певну ступінь їх вираження. При цьому варто дотримуватись тих самих параметрів, що й при характеристиці любої діяльності: якість, надійність, швидкість [57].

В працях Б.Ф. Ломова знаходимо визначення розумових здібностей: «Здатність набувати, застосовувати, перетворювати та зберігати знання з можливістю вирішення задач на основі набутих знань» [45].

Складовою здібностей людини: здатність орієнтуватися в навколишньому середовищі, адекватно його відображати й перетворювати, мислити, навчатися, пізнавати світ і переймати соціальний досвід; спроможність розв'язувати завдання, приймати рішення, розумно діяти, передбачати [45].

Структура інтелекту включає такі психічні процеси як сприймання і запам'ятовування, мислення і мовлення та інше. Розвиток інтелекту залежить від природних задатків (здібностей), можливостей мозку і від соціальних факторів [28].

Вивченням розвитку інтелекту займався російський психолог Л.С. Виготський. він визначив два рівні когнітивного розвитку:

І рівень – актуального розвитку дитини, що визначається здібністю самостійно розв'язувати завдання;

II рівень – потенційний розвиток, який визначається характером знань, які дитина могла б розв'язати під керівництвом дорослих чи в співпраці з більш здібними однолітками. Відстань між цими двома рівнями Л.С. Виготський назвав «зоною ближнього розвитку» і підкреслював, що до повного розуміння когнітивного розвитку дітей і відповідної будови навчання, необхідно знати потенційний рівень її розвитку [16].

Вчений Г. Стернберг вперше зробив спробу дати визначення інтелекту на рівні опису буденної поведінки, та визначив три форми інтелектуальної поведінки:

1. Вербальний інтелект (запас слів, ерудиція, вміння розуміти прочитане);

2. Здібності вирішувати проблеми;

3. Практичний інтелект (вміння добиватися поставленої мети та інше).

Універсальне визначення інтелекту, певно, важко знайти, адже наука не стоїть на місці, а підходів до визначень може бути безліч.

Розкриваючи теоретичні підходи, проблеми щодо розвитку інтелекту, було б несправедливо не звернутися до точки зору швейцарського психолога Жана Піаже (1896–1980). На відміну від інших теорій він дав біологічну модель інтелекту. Увага до цієї галузі психології посилилася тоді, коли йому доручило французьке керівництво створити стандартизований тест для виявлення рівня інтелекту школярів. Аналізуючи відповіді учнів, визначаючи їх причину, Ж. Піаже виявив закономірності розвитку процесу мислення у дітей, почав працювати над вивченням інтелекту. В ході проведення численних експериментів Він зробив висновок, що для досягнення певної стадії розвитку діти формують свої судження, опираючись в більшості на перцептивні, а не на логічні процеси. На його думку, процес розвитку інтелекту відбувається наступним чином:

• від народження до 1,5–2 роки – сенсомоторна стадія;