Дипломная работа: Роль міжкультурного виховання у підготовці вчителів Німеччини

· дослідження шкільних проблем та творчо-орієнтоване навчання німецької мови;

· критичне дослідження інновацій у окремих сферах навчання німецької мови;

· керівництво магістерськими і докторськими працями;

· супроводжуюча діяльність провідних експертів (консультантів, рецензентів);

· результати і успіхи проектно-орієнтованого навчання німецької мови;

· міждисциплінарне німецько-дидактичне дослідження;

· література в міжкультурному діалозі;

· дидактика вдосконалювання майстерності вчителів і доцентів в середині країни і за кордоном [41, c. 123–125].

Незважаючи на те, що вище названі розділи комунікативної і літературної дидактики не є точними, а скоріше суб’єктивними, все-таки вони повинні вказувати на те, чого не вистачає.

Якщо ж розглянути поїздку закордон, як важливий етап для подальшого міжкультурного виховання, то ми помітимо, що весь період поїздки можна поділити на три фази:

а) фаза підготовки;

б) фаза втілення в життя (період самої поїздки);

в) фаза завершення [14, c. 16].

Кореспонденція, обмін інформацією (e-mail) відіграють певну роль в когнітивному та емоціональному навчанні. Йдеться також не про розпорядження чи зовсім не про міссіонування, оскільки підведення підсумків на прикладі викладання німецької мови в Народній Республіці Китай (Шанхайський інститут післядипломної освіти) вказує на те, що обмін думками у вигляді дискусії, а отже й міждисциплінарний і міжкультурний діалог, є набагато результативніший ніж періодичні диспути, що проводяться на «рідному ґрунті» фахової дидактики і не обходять її цінність для розвитку германістики на міжкультурному рівні.

Варто ще згадати про іншу дуже важливу сферу – сферу канонічної освіти. Вона не повинна зводитися до повторення тем, оскільки в кінцевому результаті на коротко тривалих чи довготривалих навчальних курсах доцентів (3–6 тижнів або 1 семестр) може перетворитися в «рутину». Розвиток на ринку програмного забезпечення є хорошим корективом для вдосконалення навчального процесу. Потрібно чітко продиференціювати і розшукати ключове питання, що є частиною інтенсивної підготовки – не керуючись гаслом – «Як вам це подобається?» А навпаки у змісті сприяння якомога новіших положень дискусії; і чим ясніше вони виражаються, тим доступніше вдається дискутувати про їх «власне використання», як в власній країні так і за кордоном. Непоступливість і не переконливе взаємопорозуміння не служить покращенням для кінцевих результатів. Так наприклад у дебатах про майбутнє так званого «літературного квартету» з «Marcel Reich – Ranicki», з’явилася підозра, що при обговорювані книжки, велися роздуми, в значенні окаменіння навколо центру літератури від Франца Кафки до Томаса Манна, хоча це однозначно не так [25, c. 22].

Біографія Райха Раннікі дуже привертає до себе увагу, особливо останніми роками. В ній є певні пункти, що можуть служити темою для обговорення не аби як пов’язаною із міжкультурним вихованням.

Райх Раннікі одного разу сказав такі слова: «Я ніколи не думав про педагогічну функцію літератури, яка є вартою уваги, а напевне про необхідність обов’язку, що означає наступне: якщо письменники не можуть зробити жодних змін, вони, повинні прагнути до змін, хоча б заради покращення якості своєї роботи» [9, c. 13].

Незадовго перед цим він виклав свої думки спочатку на прикладі музики, потім літератури:

«Хто знає історію літератури, щонайменше, в загальних рисах – той не піддається впливу ілюзій. Чи перешкодили трагедії Шекспіра хоча б одному самогубству? Чи обмежив персонаж Лессінга – «Натан» постійно зростаючий у вісімнадцятому столітті антисемітизм? Чи зробила Іфігенія Гете людей гуманнішими, чи став хоча б один індивідум після читання його віршів благороднішим, чи добрішим, завжди готовим прийти на допомогу?

Чи зміг би Гоголівський «Ревізор» зменшити хабарництво в царській Росії?

Чи вдалося Штрінбергу покращити подружнє життя міщан? В багатьох країнах глядачі бачили п’єси Бертольда Брехта, і робили для себе певні висновки. Але Макс Фріш сумнівався, що хоча б хтось один через це змінив свої політичні погляди, чи хоча б один раз піддався суспільству і пішов в супереч своїм принципам. Він сумнівався навіть чи Брехт взагалі вірив у популярність та подальший вплив свого театру. На репетиціях М. Фріш був неодноразово вражений театром Брехта. І навіть, як би був доказ, що такий театр не зміг би нічого зробити для зміни суспільства, він не перешкодив би потребі Бертольда Брехта в театрі, (тому, що йому театр настільки був потрібен, що вони існували немов би одне ціле)» [37, c. 29].

Ця цитата могла б стати доказом, що – навіть тоді, коли проблематика літератури, як дуже важлива життєво необхідна допомога в германістиці загальній, та в германістиці шкільній, обговорювалася із скептичним ставленням до суперечливого твердження, – читання моралі відноситься до моральних цілей навчання, але в кожному разі не як суттєво важлива річ.

Це між іншим не так, що наперед підготовленні реферати, спеціальні публікації з практики та внутрішньої роботи по підвищенню кваліфікації вчителів беруться з «шухляди» та просто так, без довготривалих досліджень та спостережень, застосовувалися б для додаткового навчання зарубіжних представників.

Що добре себе зарекомендувало, то, підтримувана засобами масової інформації і текстами, подальша освіта при використанні Фотієвої дидактики (ця дидактика служить для створення діаграм наперед підготовленого або виникаючого виду, який до цього ще й розвивається) [17, c. 22].

Перебудовану актуальність включає також література емігрантів, щоб навести один з багатьох прикладів Ямал Пушік недавно видав антологію «Найновішої німецької літератури» і він назвав її – «Близький Схід» [24, c. 31].

У вступному слові йдеться про те, що, справді, найновіша німецька література походить із Близького Сходу. «Близький Схід» презентує тексти авторів, які не мають німецького коріння, тобто німецьких батьків, але виросли, живуть та працюють в Німеччині. Чужий у власній країні, який вважає Німеччину своєю батьківщиною, але жителі цієї батьківщини вважають його іноземцем. Свої погляди, настрої, переживання вони виливають в прозу, яка є найновішою німецькою літературою. Ця література пишеться простою мовою спрямованою на порозуміння між народами.

Відмінність таких письменників від їхніх колег, але німецького походження полягає в тому, що вони в Німеччині можуть бачити дві мови та культури, а іноді й більше. Вони ставлять перед собою мету – зобразити справжнє, сучасне ставлення «дружніх» німців.

Пронизливо різко і водночас ніжно, лагідно, або агресивно некоректно розповідають вони різноманітні історії про країну, що лише завтра могла б стати їхньою батьківщиною. Книга, що наповнена впевненістю авторів в своїх силах, – тобто література з подвійним громадянством, дуже близька до німецької дійсності.

Про «Схід німецької літератури» розповідають: Віто Авантаріо, Матіола Бріловська, Максим Біллер, Франц Доблер, Зоран Дрвенкар, та ін [17, c. 35].