Дипломная работа: Роль релігії і власті у розвитку мистецтва Месопотамії
Верховним божеством шумеро-аккадського пантеону був Ану (Ан) – цар небес. Він – «отець богів», його володіння – небо. Згідно вавилонському гімну творіння «Енума еліш», Ану був породжений від Апсу (втілення прісної води) і Тіамат (моря – солоних вод). Хоча Ану вклонялися у всій Месопотамії, його особливо почитали в Уруку і Дере.
Енкі (Еа) був одним з трьох великих шумерських богів (два інших – Ану і Енліль). Енкі тісно пов'язаний з Апсу, уособленням прісних вод. Енкі вважався також богом магії і мудрості. Він не будив страху в серцях людей. У молитвах і міфах незмінно підкреслюються його мудрість, доброзичливість і справедливість. У «Енума еліш» він – творець людини. Як бог мудрості він упорядкував життя на Землі.
Культ Енкі та його дружини Дамкіні процвітав в Ериду, Урі, Ларсі, Уруку і Шуруппакі. Енкі отримав від свого отця Ана божественні закони – «ме», щоб передати їх людям [17, с. 25-27; 18, с. 54].
«Ме» грали у релігійно-етичній системі поглядів шумерів величезну роль. Сучасні дослідники називають «ме» «божественними правилами», «божественними законами», «чинниками, що упорядковують організацію миру». «Ме» були чимось на зразок встановлених і контрольованих Енкі закономірностей, наказаних кожному явищу природи або суспільства, що стосуються як духовної, так і матеріальної сторони життя. До них відносилися самі різні поняття: правосуддя, мудрість, героїзм, доброта, справедливість, брехня, страх, втома, різні ремесла і мистецтва, поняття, пов'язані з культом і т. п. [10, с. 231].
Енліль, разом з Ану і Енкі, один з богів головної тріади шумерського пантеону. Спочатку він - бог буревію (шумерське «ен» – «пан»; «ліль» – «бурій»). По-аккадські він називався Белом («пан»). Як «пан буревіїв» він тісно пов'язаний з горами, а значить і з землею. Цього бога дійсно боялися. Можливо, навіть більше боялися, чим шанували і поважали. Його вважали лютим і руйнівним божеством, а не добрим і милостивим богом [3, с. 136; 4, с. 128].
Енліля і його дружину Нінліль («нін» – «пані») особливо почитали у релігійному центрі Шумера Ніппурі. Енліль був тим богом, який командував «небесним воїнством» і якому особливо захоплено вклонялися [17, с. 30].
Ашшур був головним божеством Ассирії, як Мардук у Вавилонії. Ашшур був божеством міста, яке з найдавніших часів носило його ім'я, і вважався головним богом імперії Ассирії. Храми Ашшура називалися, зокрема, Е-шара («Будинок всемогутності») і Е-хурсаг-галь-куркура («Будинок великої гори землі»). «Велика гора» – один з епітетів бога Енліля, що перейшов до Ашшура, коли він перетворився на головного бога Ассирії [1, с. 58; 17, с. 30].
Мардук вважався головним богом Вавилона. Храм Мардука називався Е-саг-їл. Храмова башта – зикурат – послугувала основою для створення біблейської легенди про Вавилонську башту. Насправді вона називалася Е-темен-ан-кі («Будинок основи небес і землі») [4, с. 129; 5, с. 62; 17, с. 32].
Мардук був богом планети Юпітер і головним богом Вавилона, у зв'язку із чим він увібрав в себе ознаки і функції інших богів шумеро-аккадського пантеону. З часу піднесення Вавилона, з початку II тисячоліття до н.е., Мардук висувається на перше місце. Він ставиться на чолі сонму богів. Жерці вавилонських храмів складають міфи про першість Мардука над іншими богами. Вони намагаються створити щось, схоже на монотеїстичне вчення: існує тільки один бог Мардук, усі інші боги – це лише його різні прояви. У цьому тяжінні до монотеїзму відбилася політична централізація: вавилонські царі якраз прибрали до рук все Дворіччя і ставали наймогутнішими правителями Передньої Азії. Але спроба введення монотеїзму не вдалася, ймовірно, із-за опору жерців місцевих культів, і колишніх богів продовжували почитати [16, с. 18].
Даган за походженням – немесопотамське божество. Він увійшов до пантеону Вавилонії і Ассирії під час масового проникнення західних семітів до Месопотамії близько 2000 до н.е. Імена царів півночі Вавилонії династій Іссина Ішме-дагана («Даган почув») і Іддин-дагана («даний Даганом») свідчать про поширеність його культу у Вавилонії. Один із синів царя Ассирії Шамши-адада (сучасник Хаммурапі) був названий Ішме-даганом. Цей бог почитався також філістимлянами під ім'ям Дагон [17, с. 33; 23, с. 56].
Ерешкігаль в уявленні жителів Межиріччя була жорстокою і мстивою богинею підземного царства мертвих. Усмирити її міг тільки бог війни Нергал, який став її чоловіком [18, с. 84].
Країну померлих шумери називали Кур. Це притулок тіней померлих, блукаючих без усякої надії. Пекло – не безодня, куди ввергаються одні лише грішники, там зустрічаються хороші і погані люди, великі і нікчемні, благочестиві і нечестивці. Покірність і песимізм, якими пройняті картини пекла, є природним підсумком уявлень про роль і місце людини у навколишньому світі [17, с. 38].
Люди після смерті знаходили вічний притулок у похмурому царстві Ерешкігаль. Межею цього царства вважалася річка, через яку душі похоронених переправляв у царство мертвих спеціальний перевізник (душі непохоронених залишалися на землі і могли заподіяти немало бід людям). У «країні, звідки немає повернення» діють непорушні закони, обов'язкові як для людей, так і для богів. Життя і смерть, царство неба і землі і підземне царство мертвих – ці протилежності виразно протиставлялися у релігійній системі Дворіччя [17, с. 40; 18, с. 55].
У культурі шумерів вперше в історії чоловік зробив спробу морально подолати смерть, зрозуміти її як момент переходу у вічність. Шумерський рай не був призначений для людей. Це було місце, де могли перебувати тільки боги. Страх смерті, боязнь неминучого переходу у країну Ерешкігаль, – все це народжувало не тільки упокорювання і покірність, але і протест, тугу про іншу, кращу і більш гідну людини долю. Шумери розуміли, що вічне життя, яке є долею одних тільки богів, недосяжне для простих смертних, та все ж мріяли про безсмертя [16, с. 17].
Гільгамеш – міфічний правитель міста Урука і один з найпопулярніших героїв месопотамського фольклору, син богині Нінсун і демона. Його пригоди описані у довгій оповіді на дванадцяти табличках, деякі з яких повністю не збереглися [15, с. 142].
Красуня Іштар – богиня любові і родючості, найзначніша богиня шумеро-аккадського пантеону. Пізніше їй також були привласнені функції богині війни. Вона є цікавою фігурою у сонмі шумерських богинь. Її шумерське ім'я – Інанна («пані небес»), у аккадців її називали Ештар, у ассирійців – Істар. Вона – сестра бога сонця Шамаша і дочка бога Місяця Сина. Ототожнювалася з планетою Венера. Її символ – зірка в колі. Як й інші аналогічні жіночі божества родючості, Іштар виявляла і риси еротичної богині. Як богиня фізичної любові вона була покровителькою храмових блудниць. Її вважали також милосердною матір’ю, яка заступається за людей перед богами. В історії Месопотамії у різних містах її почитали під різними іменами. Одним з головних центрів культу Іштар було місто Урук. Як богиню війни Іштар часто зображували такою, що сидить на левові.
Бог Дамузі (також відомий під ім'ям Таммуз) був чоловічим доповненням богині Іштар. Це шумеро-аккадський бог рослинності. Його ім'я означає «дійсний син Апсу». Культ Дамузі був широко поширений у Середземномор'ї. Згідно міфам, що збереглися, Таммуз помер, зійшов у Світ мертвих, воскрес і піднявся на землю, а потім піднісся на небо. Під час його відсутності земля залишалася безплідною, а стада помирали. Із-за близькості цього бога зі світом природи, полями і тваринами його називали також «Пастухом». Дамузі – землеробське божество, і смерть і воскресіння його – це уособлення землеробського процесу. Присвячені Дамузі обряди, поза сумнівом, носять відбиток дуже стародавніх церемоній, пов'язаних з оплакуванням всього вмираючого в осінньо-зимовий період і того, що відроджується до життя весною [18, с. 56-58].
Громовержець Ішкур – бог грози і сильних вітрів – спочатку представляв ті ж сили, що і Нінгірсу, Нінурта або Забаба. Всі вони втілювали могутні сили природи (грім, грозу, дощ) і разом із тим протегували тваринництву, полюванню, землеробству, військовим походам – залежно від того, чим займалися їх шанувальники. Як божество грози Ішкур зазвичай зображувався з блискавкою у руці. Оскільки землеробство у Месопотамії було зрошуваним, Ішкур, який розпоряджався дощами і щорічними розливами, займав важливе місце у шумеро-аккадському пантеоні. Він і його дружина Шала особливо шанувався в Ассирії [9, с. 91; 18, с. 57].
Набу вважався богом планети Меркурій. Він син Мардука і божественний покровитель писарів. Його символом був «стиль» – очеретяний стрижень, що використався для нанесення клинописних значків на таблички з необпаленої глини для написання текстів. У старовавилонські часи він був відомий під ім'ям Набіум. Шанування його досягло найвищої точки у нововавилонській (халдейській) імперії. Імена Набопаласар (Набу-апла-ушур), Навуходоносор (Набу-кудуррі-ушур) і Набонід (Набу-наїд) містять ім'я бога Набу. Головним містом його культу була Борсиппа поблизу Вавилона, де знаходився його храм Е-зіда («Будинок твердості»). Його дружиною була богиня Ташметум [23, с. 128].
Шамаш – шумеро-аккадський бог сонця. З аккадського його ім'я означає «сонце». Шумерське ім'я бога – Уту. Шамаш щодня здійснював свій шлях зі східної гори у бік західної гори, а на ніч віддалявся у «внутрішності небес». Шамаш вважався джерелом світла і життя, а також богом справедливості, чиї промені висвічують у людині все зло. Головними центрами культу Шамаша і його дружини Айї були Ларса і Сиппар.
Нергал у шумеро-аккадському пантеоні був богом планети Марс і підземного миру. Його ім'я з шумерського означає «потужність великої обителі». Нергал сприйняв також функції Еррі, спочатку бога чуми. Згідно вавилонської міфології, Нергал зійшов у світ мертвих і відняв владу над ним у його цариці Ерешкігаль.
Нінгірсу – божество шумерського міста Лагаш. Багато з його атрибутів – ті ж, що у загальношумерського бога Нінурті. Він бог, що не терпить несправедливості. Його дружина – богиня Баба (або Бау) [18, с. 58].
Нінхурсаг – богиня-мати у шумерській міфології, відома також як Нінмах («Велика пані») і Нінту («Пані, що дає народження»). Під ім'ям Кі («Земля») вона спочатку була дружиною Ана. Від цієї божественної пари народилися всі боги. Згідно одному з міфів, Нінмах допомогла Енкі створити з глини першу людину. В іншому міфі вона прокляла Енкі за те, що він з'їв створені нею рослини, але потім розкаялася і вилікувала його від хвороб, які стали наслідком прокляття [14, с. 45-46; 18, с. 59].
Нінурта – шумерський бог урагану, а також війни і полювання. Його емблема – скіпетр, увінчаний двома левовими головами. Дружина його – богиня Гулу. Як бог війни Нінурта вельми шанувався в Ассирії. Його культ особливо процвітав у місті Кальху [9, с. 112].
Син – шумеро-аккадське божество Місяця. Його символ – півмісяць. Оскільки Місяць був пов'язаний з вимірюванням часу, він був відомий як «Пан місяця». Син вважався отцем Шамаша – бога сонця і Іштар – богині любові. Популярність бога Сина впродовж усієї історії Месопотамії засвідчена великою кількістю імен власних, елементом яких було його ім'я. Головним центром культу Сина було місто Ур [8, с. 65; 18, с. 59].
Функції шумерських богинь були схожі ще більше, чим у богів. Називаючись по-різному, богині, за суттю справи, представляли одну ідею – ідею матері-землі. Кожна з них була матір’ю богів, богинею врожаю і родючості, порадницею свого чоловіка, соправителькою і покровителькою міста, яке належало богові-чоловікові. Всі вони втілювали жіноче начало, міфологічним символом якого була Кі або Нінхурсаг. Нінліль, Нінту, Баба, Нінсун, Гештінанна, за суттю, не особливо відрізнялися від матері богів Кі. У деяких містах культ богині-покровительки був старший за культ бога-покровителя [14, с. 18; 17, с. 19].
Долю, точніше, суть або щось, що «детермінує долю», у шумерів називали «намтар»; так само звучало ім'я демона смерті – Намтар. Можливо, це він виносив рішення про смерть людини, якої не могли відмінити навіть боги [11, с. 63; 12, с. 99].
За все, що відбувалося на землі, треба було дякувати богам. Над кожним містом храми «здіймали руки» до небес, звідки боги стежили за своїми слугами. Богів потрібно було постійно благати про допомогу і сприяння. Звернення до богів приймало саму різну форму: будівництво храмів і мережі каналів, жертвопринесення і накопичення храмових багатств – «майна бога», молитви, заклинання, паломництва, участь в містеріях і багато що інше [14, с. 25].
Але навіть наймогутніші боги не могли уникнути визначеної долі. Подібно до людей, вони теж терпіли поразки. Шумери пояснювали це тим, що право виносити остаточну ухвалу належало раді богів, проти якої не міг виступити жоден з його членів [23, с. 63].