Дипломная работа: Тендерна система України
Для повного дослідження автором були використані наступні методи наукового пізнання: історичний, формально-логічний, порівняльно-правовий, аналітико-синтетичний, статистичний, індукції, дедукції.
Комплексне використання вказаних методів дозволило автору розв’язати теоретичні завдання та запропонувати шляхи вдосконалення системи правового регулювання орендних відносин.
Теоретичну основу дослідження склали праці вітчизняних та зарубіжних вчених – юристів та економістів, а саме: Підопригора О.А., Голобородько К.Н., Політучий С.Я, Рудьонок Е., Усенко Я.Б. Бібіков А.І., Щербина В.С., Знаменський Г.Л., Мамутов В.К. та ін.
Емпіричну основу дослідження склали практика застосування законодавства про закупівлю КП «Донецькміськводоканал», судова та інша господарсько-правова практика.
Виходячи зі вищевказаного та виділяючи проблеми доцільним є побудувати роботу наступним чином: Перший розділ присвячується теоретичним проблемам. А саме визначенню історії розвитку закупівель, законодавчого забезпечення державних закупівель та проведення торгів, а також основні принципи та задачі державних закупівель. У першому розділу вказується загальні питання державних закупівель.
Другий розділ присвячений практичним проблемам застосування нормативної бази. Проблеми, які розглянуті є основними практичними питаннями з якими зіштовхуються замовник й постачальник, а саме, організація діяльності тендерного комітету та практика проведення процедур закупівель за державні кошти України, порядок надання тендерної документації та умови укладання договорів при закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. На практиці виникає найбільш питань саме ці проблеми, тому доцільним є їх висвітлення.
Третій розділ характеризує проблеми законодавчого регулювання державних закупівель. У цьому розділі виявляються прогалини та недосконалість організації роботи, законодавства та запропоновані методи їх подолання.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дипломної роботи можуть бути використані в навчальному процесі при викладанні дисципліни «Господарське право України», «Господарсько-процесуальне право України», а також для спецкурсу «Державні закупівлі України»
РОЗДІЛ I . ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЕЛЕМЕНТИ ПРОВЕДЕННЯ ЗАКУПІВЕЛЬ
1.1 Історія розвитку закупівель
Перехід від вольового до економічного підходу у відносинах між державою і виробниками (постачальниками) матеріальних ресурсів почався в XVII столітті, коли вперше з'явилася згадка про участь держави в ринкових відносинах як їх суб'єкта.
Історично перші згадки про заходи в Росії, які з певними обмовками можна розглядати як публічні торги, відносяться до періоду царювання Олексія Михайловича. Зберігся царський Указ, датований 7 липня 1654 р., про підрядну ціну на доставку до Смоленську борошна і сухарів.
Активізація економічних відносин в Росії за часів Петра I викликала зростання кількості публічних торгів. Перш за все, цьому сприяла військова активність царя.
Вже перші конкурси, організовані у той час, мали специфічні риси, характерні і для сучасних торгів. Перш за все, йдеться про відвертість і гласність відбору при проведенні торгів.
У 1714 р. спеціальним сенатським рішенням обумовлювалося публічне повідомлення результатів не тільки найважливіших, але і різних дрібних торгів. Необхідно було вказувати, хто на що н підрядився, за якими цінами. Ці відомості також подавалися в Канцелярію Сенату.
Була офіційно введена посада гоф-маклера (розпорядника, організатора торгів), без якого проведення конкурсу заборонялося. Звичайно ними були грамотні купці, що спеціалізуються на державних підрядах, які знали тонкість процесу і способи отримання вигідного результату.
Схема роботи з підрядниками була така: писалися квитки з вказівкою підряду, час (термін), з якого починали прийматися заявки і місце, куди повинні прибути претенденти підряду. Квитки відправлялися поліцмейстеру, який повинен був вивішувати їх в найвидніших місцях. Зразу ж йшла розсилка в магістрати (адміністрації) інших міст. Про матеріали, поставка яких повинна була відбутися влітку, повідомляти вказувалося в листопаді, зимових же - не пізніше за липень.
Підряд віддавався тому, хто запропонував найнижчу ціну за умови, що підрядчик був надійний. Якщо підрядчик виявлявся необов'язковим або недостатньо спроможним, підряд віддавався "вірній" людині, хай навіть і дорожче, але чиї поручительство і стан справ відповідали вимогам.
Наступний документ - Регул провіантського правління - був затверджений при Єлизаветі Петрівні в 1758 р., і він торкався поставок продовольства (переважно хліби).
Особлива увага в цьому документі надавалася закупівлям саме у виробників, минувши купців. Шляхті (дрібномаєтним дворянам) і селянам надавалася перевага при отриманні замовлення на поставку. Цим переслідувалася мета прибрати купця-посередника, заощадити казенні гроші і надати засоби саме на розвиток виробництва продукції. Рекомендувалося також уникати підрядів, а закупівлі проводити за твердими державними цінами у землевласників.
Олександр I, вступивши на престол, почав реформування системи державного управління. Перегляд існуючого законодавства торкнувся і регламентуючих документів з "публічного продажу казенних поставок і підрядів". За першу чверть XIX століття було видано 107 урядових актів, регламентуючих або коректуючи проведення торгів, їх забезпечення і подальше виконання замовлень. З них тільки правил по різних номінаціях держзамовлення опубліковано 15, причому 7 були затверджені за перші п'ять років правління Олександра I.
У 1802 р. був виданий "Статут про провіант для продовольства військ", де були і нові правила для висновку підрядів. Особлива увага відводилася довідковим цінам, і описувався механізм збору інформації для їх числення. Довідкова ціна була відправною крапкою в організації торгів, і всі рішення ухвалювалися, орієнтуючись на неї.
У тому ж році вийшли і правила соляної поставки, в яких вперше була приведена статистика і аналітика торгів. Також вперше був проведений розрахунок економії скарбниці від організації заходів щодо конкурсного розміщення замовлень.
У XIX столітті соціальні і правові відносини в суспільстві все більш ускладнюються. Розвиток техніки, поява нових установ, збільшення асортименту необхідних скарбниці речей, активне міське і дорожнє будівництво привели до розширення поля взаємовигідних контактів держави і приватного підприємництва. Все це вимагало удосконалення російського законодавства.
У 1830 р. був прийнятий так званий "Лист для торгу", яке зафіксувало основні правила проведення торгів для державного замовлення практично до кінця століття. Одночасно узагальнювалися матеріали по кримінальній відповідальності порушників підрядного законодавства.
У 1860 р. публікується Високий Указ про те, щоб казенні замовлення і покупки за межею обмежувалися найменуваннями, які одержати від російських фабрикантів було неможливо. Через шість років інший указ "наказує", щоб всі урядові замовлення виконувалися усередині держави, не дивлячись на труднощі, що виникають спочатку.
Приватний бізнес був вельми зацікавлений мати партнером казенні структури, які, у свою чергу, з метою економії засобів і підвищення якості своїх замовлень, надавали фірмам можливість позмагатися між собою за державне визнання. Найвідоміші виробники одержували звання "постачальників Двору Його Імператорської Величності", саме пройшовши ієрархічні ступені торгів і конкурсів.
У 1900 р. було опубліковане "Положення про підряди і поставки", яке діяло до жовтня 1917 р. Положення передбачало проведення торгів трьох типів: ізустні торги, торги за допомогою запечатаних оголошень і змішані. Ізустні торги фактично були аукціоном. Для вдосконалення процесу конкурсного відбору в Росії було запропоновано ввести англійську систему пошуку можливих учасників торгів. З цією метою кожне відомство вело списки підприємств, визнаних відповідними скарбниці контрагентами по своїй надійності і солідності.
Після революції потрібно було відновити конкурсну практику і створити відповідні структури. Таким органом стала робітничо-селянська Інспекція, яка вже мала на той час досвід роботи, крім іншого.