Дипломная работа: Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети "Волинь"
Перший друкований публіцистичний виступ Уласа Самчука, спрямований проти комуністично-радянської системи, «Увага-гачок!» з'явився майже одночасно в «Українському слові» [74,с.56] та «Пробоєм» [74,с.66]. Приводом до публікації стала зміна вищого партійно-державного керівництва УРСР (усунуті С. Косіор, П. Постишев, М. Хатаєвич, М. Попов, натомість прийшли М.Хрущов, М. Бурмистенко, Д. Коротченко, Л. Корнієць та ін.) [43,с.131], що львівське «Діло» оцінило як рішення змінити попередній курс і «не гнобити все націоналістичне українське в Україні». Улас Самчук зауважив на це, що «наївність великої частини українства безмежна. Ніякі роки, ніякі Крушельницькі, ніякі Соловки не в стані спалити цієї найтривкішої риси простодушної хохлацької душі». Далі він наголосив на головній, на його думку, причині чистки партійно-державних кадрів в УРСР: «Вони стались..., коли над світом, а особливо над СРСР, нависла хмара війни. Вони стались майже в дванадцятій годині, коли треба щось робити: ліквідувати українство по царському способу, чи обдурити його по способу ленінському». «Все, що робиться тепер, було колись, - продовжує Улас Самчук. - Українець, що цього не розуміє, не думає, або не має чим думати. Ми ж переконані, що Москва вибрала для «своєї зміни» надто пізній час. Не всі з нас звоушуються тепер «мовою», чи закінченням прізвища. Тут діє вже покоління, що виразно бачить і знає мету, бо Україна для них не мовою і не словами писана» [1,с.7].
Треба підкреслити, що після укладення пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 року) виступати в еміграційній пресі зі статтями з виразно антирадянським змістом (а такою і була стаття Уласа Самчука) стало небезпечно. Начальник гестапо Мюллер надіслав з цього приводу листа всім постам поліції та інспекторам служби безпеки і розвідки Німеччини, який забороняв організаціям емігрантів і їхнім членам на території Рейху (в т.ч. українським) «виражати усно чи письмово вороже ставлення до Радянського Союзу...» [10,с.56-57]. За українською націоналістичною пресою, в тому числі «Українським словом», контроль був особливо прискіпливим [3,с.5]. За цих умов позиція, зайнята Уласом Самчуком, межувала з небезпекою переслідувань зі сторони німецької влади. У спогадах він пише про зацікавлення його особою з боку гестапо, виклики для допитів [44,с.81].
Зауважимо, що через це перейшли всі видатні діячі українського націоналістичного середовища, частина, яких пізніше була заарештована і ув'язнена. Улас Самчук вважав, що сам він уник такої долі тому, що відносно швидко залишив територію Протекторату, як також категорично заперечив в гестапо будь-яку приналежність до політичних організацій, видаючи себе за непартійного, аполітичного письменника. Довести це було нелегко, бо політичні переконання Уласа Самчука на той час були загальновідомими.
В кінці серпня 1939 року він був спрямований О.Ольжичем до Берліна, де Володимир Стахів запропонував йому роль референта радянської преси [43,с.178]. У Берліні, в пансіоні «Барбаросса», Улас Самчук зустрів початок Другої світової війни [43,с.145]. Згодом він повернувся до Праги, звідки виїхав до Відня [43,с.156] з наміром «по слідах війни дістатися до Галичини» [43,с.177], що йому, однак, не вдалося.
Літо-осінь початок зими 1940 року Улас Самчук працював у міністерстві фінансів в околицях містечка Табора [43,с.185]. Там його провідували О. Ольжич, М. Михалевич з дружиною, Олег Лащенко, Люба Устіянович, Катерина Білецька, про що остання згадує у спогадах [44,с.19]. 9 грудня 1940 року Улас Самчук повернувся до Праги [43,с.186], де зустрів новий 1941 рік [43,с.169] і перебував до початку травня.
Видається, що Улас Самчук з кінця 1939 року і до весни 1941 року стояв ніби осторонь подій в українському націоналістичному середовищі. Це не зовсім так, оскільки він продовжував виступати як публіцист: Самчук пише статтю «Сегодня і завтра», вміщену у «Пробоєм» [25], готує реферат «Від санкюлотів до Ес-А» [25]. 15 березня 1941 року мав доповідь від Українського національного об’єднання в Празі [4], в якій висловив критичну настанову щодо стану націоналістичного руху на еміграції - «забагато фраз, ілюзій, патосу, замало знання, фаховости, конкретного діла». До цього додалось розбиття ОУН, яке весь час поглиблювалось, і, на думку Уласа Самчука, привело до того, що ми «стоїмо один проти одного з безсилою в очах ненавистю». О.Ольжич картав Уласа Самчука за відвертість, яку могли використати противники.
Саме аналіз пройденого політичного шляху, причин і суті розколу Організації українських націоналістів(ОУН) привели до переосмислення Уласом Самчуком своїх політичних переконань. Наслідком цієї еволюції у поглядах на методи і засоби досягнення поставленої мети став остаточний розрив з ідеологією «інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова. З іншого боку, Улас Самчук поступово підходив до розуміння безперспективності вузького партійництва (в рамках чи то ОУН(б), чи то ОУН(м), з якою він пов'язав свою наступну діяльність) для вирішення «українського питання». Сам Улас Самчук зауважує, що він не брав «ентузіястично» участі у боротьбі відламів ОУН. Зате потім «не був змушуваний «вертатися», каятися, «виправляти помилки» [25].
Щодо оцінки впливу Д.Донцова на міжвоєнну українську політичну атмосферу та ролі його політичного дітища ОУН(б), наведемо характеристику, дану Богданом Цимбалістим: «Вплив Донцова на розвиток громадянської демократичної політичної культури був фатальний... Донцов своїми проповідями внутрішньої незгоди, діленням українців на ліпших (визнавців його ідей) і гірших (усіх інших), закликами до внутрішньої безкопромісової боротьби поглибив роз'єднання народу, який унаслідок різних історичних обставин ніколи не був як слід інтегрований. Негативний вплив Донцова на розвиток політичної культури ще і в тому, що він підкопав довір'я певної частини громадянства, зокрема молоді, зорганізованої в націоналістичній організації, до верстви своїх освічених людей... За його навчанням, не наука, не розум, не інтелект, але «характер», ірраціональний гін, войовничість, стихійне хотіння та жадоба влади роблять людину здібною вести народ. Таким чином до голосу й керівництва політичним рухом, а опісля життям усієї спільноти прийшли студенти без закінчених студій, сільські активісти з кількома клясами середньої освіти. Єдиною легітимацією для влади була приналежність до ОУН» [44,с.77-78].
Оцінка Б. Цимбалістого є загострено полемічною, але подібні розмови щодо української влади, яка «складалася зі студентів... До всього з одної школи, можливо з одного села…» вели на початку літа 1941 року послідовники Д. Донцова - Улас Самчук і Євген Маланюк [58;72].
Перше особисте знайомство Уласа Самчука з Д. Донцовим відбулось близько 20 червня 1941 року в Кракові [25;17], з приводу чого Улас Самчук зауважив, що «між нами тоді ще був лад і порядок» [17,с.58]. Про роздвоєність тогочасної позиції Уласа Самчука найпромовистіше свідчать його власні нотатки: «Мене ще можуть запитати: чого ж я весь той час тримався якраз партійних людей? Мельниківців? Бо треба було з кимсь все таки йти. Не можна було бути самому... Башня з слонової кості для мене чужа. Я людина практичної роботи... А чому з мельниківцями? Бо ж тут була горстка мені близьких та інтелігентних людей. Я зрештою пішов би і з бандерівцями, тільки там мене не хотіли. Там були значно мудріші від мене. Я пробував з ними говорити, але вони дивилися на мене з головокружньої висоти» [25;14,с.24]. Таким чином, попри всі вагання і сумніви, напередодні нападу Німеччини на СРСР Улас Самчук вибрав «своєю» політичною силою ОУН(м).
На початку травня 1941 року Улас Самчук отримав перепустку до Генерального губернаторства, дійсну до 30 червня [43,с.137]. 9 травня 1941 року він їде в Берлін, де наступного дня має «відчит при повній залі» [43,с.137]. 11 травня 1941 року в Берліні Улас Самчук зустрічається з керівником ПУНу Андрієм Мельником [43,с.138]. Під час зустрічі обговорювався розкол в ОУН, можливість написання Уласом Самчуком біографії Є.Коновальця. Сподіваємося, що ця зустріч стала визначальною щодо ролі Уласа Самчука в організації, як одного з провідників в життя плану пропагандивної акції ОУН(м). «Маючи досвід Закарпаття, де ми розгорнули широко закроєну акцію пропаганди, - писав Улас Самчук, - ми планували ще ширше розгорнути її тепер» [43,с.140].
16 травня 1941 року Улас Самчук прибув до Кракова [43,с.141]. На травень-червень 1941 року Культурна референтура(КР) ПУНу запланувала ряд його виступів на території Генерального губернаторства, головною темою яких були справи «на конче політичні і не конче безпосередньо партійні, а скорше національно-освідомлювальні, роз'яснювальні, ситуаційні. Не заторкувалися справи організації, особливо її розколу, ніколи не нападалося на противників по організації, а звичайно і з особливою силою підкреслювалася важливість національної єдности і національної мети» [43,с.142].
Відбулось 2 відчити Уласа Самчука у Кракові (22 травня і 14 червня), у Варшаві(28 травня), Ярославі (17 червня), Празі (28 червня). Планувались також виступи у Холмі, Грубешові, Томашові і Криниці, але у зв'язку з початком війни Німеччини і СРСР здійснені не були [43].
Штаб ОУН(м) у цей час знаходився у Кракові, на вулиці Зеленій, де працювали О. Ольжич, М. Сціборський, О. Сеник-Грибівський, Р. Сушко, М. Капустянський, З. Книш, Ю. Вассиян. На цій же вулиці містився Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем та штаб ОУН(б). Улас Самчук, разом з Оленою Телігою, зробили спробу налагодження контактів з політичними опонентами. Так, вони відвідали штаб-квартиру ОУН(б) і мали розмову з С. Ленкавським [17с.110-111]. Ці заходи здійснювались, скоріше, за їх власною ініціативою, ніж за завданням ПУНу. Улас Самчук згадує, що прийняли їх холодно: «Ніякого привіту, ніякої чемности, усмішки. Ніхто не запросив нас сідати». Досить довго вони з О. Телігою чекали на появу С. Ленкавського, який категорично заперечив можливість будь-яких переговорів. На застереження про небезпеку остаточного розвалу націоналістичної організації він відповів: «Розвалимо - побудуємо нове». «Я побачив живий і приклад нашого політика того часу, - підсумовує Улас Самчук, - кандидата як не на українського Сталіна, то в кожному разі на якогось Ріббентропа» ,[43,с.111].
В середині липня 1941 року члени КР ПУНу склали кістяк похідних груп ОУН(м), що вирушили з Кракова в Україну. Улас Самчук з Оленою Телігою, перейшовши нелегально 16 липня 1941 року тимчасовий кордон по р.Сян, прибули до Львова [17,с.86-94]. Там на той час зібрались інші члени похідних груп ОУН(м).
23 липня 1941 року в будинку Спілки українських письменників і журналістів відбувся вечір на тему «Українська духовність на переломі», в якому взяли участь Улас Самчук і Олена Теліга. Організатором вечора виступав Микола Голубець, головував на ньому Василь Пачовський. З боку ОУН(м) це була спроба розпочати публічний діалог з політичними опонентами, однак присутні на вечорі члени ОУН(б) влаштували У.Самчуку і О.Телізі обструкцію [9,с.122].
Момент для налагодження співпраці двох частин ОУН був сприятливим ще й тому, що після появи меморандуму А. Розенберга №1 від 2 квітня 1941 року, у якому йшлося про майбутнє утвердження в Україні «власного національного життя» [11,с12], суттєво змінилась тактична настанова ОУН(б) щодо впливу зовнішніх союзників на розвиток ситуації в Україні. І. Патриляк, публікуючи інструкцію «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», оцінює її появу, як дуже важливий поворотний момент, який спричинився до еволюції поглядів молодих керівників Революційного проводу від повного несприйняття будь-якої іноземної допомоги до визнання значного впливу можливих союзників на розвиток ситуації в майбутньому» [15,с.78].
Точкою дотику між ОУН(м) і ОУН(б) могло стати також вирішення різноманітних фахових проблем. Остап Тарнавський, пишучи про намагання запустити в кінці літа 1941 року в рух електростанцію у Львові, пізніше визнав, що «на цьому конкретному прикладі ми побачили, наскільки мав рацію письменник Улас Самчук, коли на першому літературознавчому вечорі (23 липня 1941 року) підкреслював потребу кадрів» [1,с.10].
Оскільки основу тактики ОУН(м) становила організація пропагандивно-видавничої справи, у Львові в кінці липня 1941 року відбулось обговорення складу редакції майбутньої газети, яка мала видаватись в Києві. Він мав такий вигляд: головний редактор - О. Ольжич, його заступник - У. Самчук (передовиці, репортажі), літературний редактор — О. Теліга (рецензії, жіночі справи), театральний редактор - М. Демо-Довгопільський, редактор мистецтва - М. Михалевич, львівська редакція - О. Штуль, Б. Нижанківський, Сахман та ін.[44,с. 96-97]. Однак у намічені плани досить швидко довелось вносити зміни.
16 липня 1941 року в головному штабі А. Гітлера відбулось засідання керівників Третього рейху (за участю Розенберга, Ламмерса, Кейтеля, Герінга і Бормана), на якому обговорювалось майбутнє новоприєднаних до Німеччини територій на Сході Європи [44,с.212-515]. 17 липня А.Гітлер декретом створив міністерство Рейху для окупованих територій Сходу і поставив на чолі нього Альфреда Розенберга, компетенція якого поширювалась на всю територію СРСР, за винятком земель, приєднаних до Генерального губернаторства або безпосередньо до Рейху чи переданих іншим державам.
1 серпня 1941 року Галичина була включена до складу Генерального губернаторства (дистрикт (округ) Галичина). 19 серпня на підставі німецько-румунського договору територія між Дністром і Бугом (в т.ч. Північна Буковина і частина Одещини і Вінничини) - так звана «Трансністрія» - перейшли у володіння Румунії. 20 серпня з інших українських земель утворено рейхскомісаріат «Україна» з центром у Рівному [17,с.60]. На 1січня 1943 року територія Рейхскомісаріату складала 339275,33 км2 , що дорівнювало Італії з островами та Албанії. Населення становило 16910 тис. чол.[17,с.61]. Тобто, найбільша частина території України і найзначніша кількість її населення виявились зосередженими в однойменному Рейхскомісаріаті. Нацистська окупаційна політика свідомого дроблення українських земель внесла корективи у плани ОУН(м). Перший і, як виявилось, найголовніший неофіційний друкований орган було вирішено видавати у Рівному. Окрім того, це місто ставало, за словами О. Штуля-Ждановича, «найважливішим переходовим пунктом у транспорті на схід. Через нього транспортувались люди, література і все інше» [17,65]. З 1 вересня 1941 року у Рівному почала виходити газета «Волинь», редактором якої був Улас Самчук, а видавцем і головним керманичем — Степан Скрипник.
Улас Самчук прибув до Рівного зі Львова з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем [44,с.117-130], де той 2-3 серпня 1941 року від імені уряду УНР і президента Андрія Лівицького вів переговори про співпрацю з ОУН(м) в особі М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського та інших членів політичного штабу (з ОУН(б) переговори не вдались). Контакт з ОУН(м) Т. Бульба-Боровець встановив «за допомогою земляка і приятеля п. О.Ждановича». 5серпня 1941 року, як подає отаман, було укладено договір, з якого виходило, що ОУН(м) могла мати свій вплив на політичну та стратегічно-тактичну лінію керованої Т. Бульбою-Боровцем УПА тільки як рівноправний консультант з дорадчим голосом. До УПА зголосилось 10 старшин і підстарший ОУН(м), які поїхали з Т. Бульбою-Боровцем на «лісовий фронт» [44,с.128-129,160-161]. Факт переговорів Т. Бульби-Боровця з представниками ОУН(м) засвідчує у своїх спогадах член ОУН(б) Роман Петренко. Він пише також про поїздку Уласа Самчука з Тарасом Бульбою-Боровцем зі Львова до Рівного на початку серпня 1941 року [44,с.49].
1.2. Легітимність української періодики 1941-1944 років
Коли розглядати проблему легальної української періодики 1941-1944 років хронологічно, то можна виділити два основних періоди її існування: перший - з кінця літа - початку осені 1941 року до весни 1942 року; другий - з весни 1942 року до початку 1944 року.
Характерними рисами першого періоду були:
1. Явочний (переважно) шлях заснування українських видань, чому сприяли похідні групи ОУН. Щодо «Волині», то вона, на відміну від інших видань, з'явилась цілком «законним» шляхом після отримання С.Скрипником дозволу на її видання у рейхсміністра східних територій А.Розенберга [16;Р- 280;5; 100; Р-280;8; 33];
2. Відносно безцензурний (до розпорядження Е.Коха від 20 листопада 1941 року про «Тимчасове зарядження охорони порядку в пресових справах») період існування. Опубліковане розпорядження було лише 22 січня 1942 року, далі мав минути якийсь час, поки воно було взяте до виконання, тому про початок переведення попередньої цензури «Волині». Улас Самчук вперше робить запис у щоденнику 4 лютого 1942 року [43].
Борис Ширяєв, який за німецької окупації редагував одну з найбільших на Північному Кавказі російських газет, свідчить, що німецька цензура стосувалася лише військового матеріалу [44,с.62]. О.Тарнавський пише про Галичину, що у перші тижні після приходу німецької влади, «по всіх місцевостях, де радянська влада видавала місцеві газети, також почали виходити локальні газети. Німці їх толерували, поки вони не виявляли на своїх сторінках ніяких протинімецьких поглядів» [1,с.10].
Таке становище української преси дозволяло відводити левову частку газетної площі публікаціям, присвяченим національним справам (у «Волині»- близько 75 відсотків), і друкувати ризиковані матеріали, наприклад, про маніфестацію у Рівному 31 серпня 1941 року націоналістичної молоді під гаслами «Україна для українців», «Хай живе Бандера – вождь України», про боротьбу «Поліської Січі» Т. Бульби-Боровця, некрологи про смерть визначних членів ОУН В.Робітницького [1,с.7], М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського [1,с.8] та ін. До друку був підготовлений навіть декалог українського націоналіста [16;Р-280; 8; 23]. Враховуючи дані факти, не можна погодитись з думкою В.Коваля, що спільною рисою українських видань, які в різний час виходили на окупованій території, є суто пропагандистське спрямування й одноманітність матеріалів, що відповідало планам і завданням видавців нацистських-пропагандистських служб, які ставили метою «дезінформацію населення». В.Коваль також вважає, що читати ті 160 газет, які виходили впродовж 1941-1944 років в Україні, могло «порівняно обмежене коло людей», оскільки один примірник газети припадав приблизно на 17 жителів рейхскомісаріату [11,с.10]. Звідси незрозуміле, на який часовий відтинок має проектуватись пропорція «1 примірник на 17 жителів»: один день, один тиждень, один місяць чи весь період окупації? Зокрема, тільки «Волинь» нараховує з вересня 1941року по січень 1944 року 233 числа, що при середньому тиражеві в 30 тисяч примірників, дає загалом близько 7 млн. примірників за 2,5 роки, тобто 1 примірник на 2 жителів рейхскомісаріату.
Що ж до оцінки Степана Пінчука, який називає «Волинь» «субокупаційною» газетою, то на жаль, він не розшифровує, що саме вкладає в цей термін (газета, що виходила за часів окупації, чи газета, залежна від окупантів), як також не наводить ніяких доказів такого її становища [11,с.11];