Дипломная работа: Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети "Волинь"

4. Ліберальне ставлення до національної преси з боку німецької військової, а згодом, частково, і цивільної адміністрації, що було як політичним розрахунком щодо залучення підтримки українців проти Москви, так і наслідком суперечностей у тактиці вирішення «українського питання» серед керівників Третього рейху (А. Розенберг - з одного боку, Е.Кох - з іншого).

На згаданій вже нараді у головному штабі А.Гітлера 16 липня 1941 року навіть він порадив дозволити видання газет в Україні, «щоб мати можливість впливати на місцеве населення». Зрозуміло, що фюрер мав на увазі «кишенькові», лояльні щодо окупаційного режиму газети. Окрім того, вже на другий день, 17 липня, Берлін наказав припинити публікацію всіх видань, що з'явились самостійно. Після цього наказу німецькі органи влади тільки у Львові закрили до двадцяти друкарень, якими користувалась ОУН(б) [21,с.126-127].

Однак взяти на облік і проконтролювати всі тодішні видання на Західній Україні (особливо у невеликих містечках) у перші кілька місяців війни для німецької адміністрації, що тільки формувалась, виявилось справою явно нереальною. Як подає О. Тарнавський, районні видання в Галичині зникли лише у 1942 році, продовжуючи в той же час з'являтися у районних центрах, розташованих ближче до фронту, де не було цивільної адміністрації [1,с.10].

Про фаховий рівень і спроможність цивільної адміністрації контролювати прояви національного життя на окупованій території можна судити з доповіді начальника поліції безпеки і СД по Київській генеральній окрузі імперському управлінню безпеки в Берліні. У ній вказувалось, що «відповідальні посади в німецьких установах зайняті працівниками з двокласною освітою. І вони часто навіть у розумовому відношенні не дорівнюють українцям, з якими їм доводиться мати справу» [43,с.192].

А Розенберг, зі свого боку, вважав, що в Україні потрібно дозволити культурний розвиток, пробудити історичну свідомість, відкрити у Києві університет, розвинути також деякі потяги до незалежості [3,с.125].

Однак, налякані розмахом національного руху, особливо на Правобережній Україні, нацисти різко змінили своє ставлення до української преси. Ілюстрацією цього повороту можуть слугувати: арешт і розстріл у січні-лютому 1942 року у Києві редактора «Українського слова» Івана Рогача і голови київської письменницької організації Олени Теліги; арешт у березні 1942 року головного редактора «Волині» Уласа Самчука; а також організація при рейхскомісаріаті відділу Берлінського інформаційного Бюро - «Дойчес Найріхтенбюро» (ДНБ) і його Української Кореспонденції (УК), що перебрали собі монополію звідомлення офіційних і військових відомостей та головніших статей українською мовою [9,с.128].

З цього часу починається другий період функціонування легальної української періодики, котрий характеризується її повною залежністю від німецьких офіційних чинників і поступовою втратою ведучої ролі у процесі пробудження і організації національного руху, формування національної свідомості, особливо після перенесення центру ваги Руху Опору на збройні повстанські дії в рамках Української повстанської армії( УПА).

Зауважимо, що другий хронологічний період існування легальної підокупаційної української періодики 1941-1944 років дає також матеріал для дослідження проблеми колабораціонізму в Україні, його форм і проявів,.

РОЗДІЛ 2

УЛАС САМЧУК І ГАЗЕТА «ВОЛИНЬ» (1941-1943 роки)

2.1. Часопис «Волинь»

1 вересня 1941 року «Волинь» побачив світ. Видавцем і головним керманичем часопису став Степан Скрипник, а головний редактор - Улас Самчук.

У першому номері «Волині» у зверненні до читачів зазначалося: «При ступаємо до видання часопису «Волинь». Потреба пресового органу, особливо у наш час, надзвичайно велика. Брак друкованого періодичного слова, брак зв’язку, брак відомостей, як з рідного краю, так із чужини, творить атмосферу замкненої порожнечі й безперспективності. Хочемо ці браки і ненормальності усунути…»[40].

Редакція газети ставила перед собою в умовах німецької окупації, розрухи господарства, комунікації, освіти і культури нелегкі завдання: заповнити інформаційний вакуум не лише на теренах Волині, а й усієї України: «Будемо інформувати наше громадянство про все, що діється в широкому світі. Політика, культура, господарство, тілесне виховання і спорт, справи Православної Церкви, статті з різних ділянок життя – все те знайде місце на сторінках нашого часопису. Просимо лише наше громадянство наділити нас своїм довір’я, а також всебічно, чинно й практично нам допомагати. Думаємо,що громадянство зрозуміє наші наміри, і ми взаємною співпрацею розвинемо наш пресовий орган до такої міри, яка б вповні відповідала поставі й гідності нашого великого народу», - ось так сміливо й емоційно, патетично й патріотично накреслила редакція своїм читачам концепцію часопису «Волинь» у зверненні «Від редакції» 1 вересня 1941 року.

Часопис «Волинь» виходив у Рівному з 1 вересня 1941року по січень 1944 року. На чолі редакції стояли: вересень 1941 року - березень 1942 року-Улас Самчук, березень-травень 1942р. - Степан Скрипник, травень 1942р.- липень 1943р. - Андрій Мисечко, липень 1943р.- січень 1944р. - Петро Зінченко. Перше число «Волині» вийшло накладом 12 тисяч примірників і вмить газета розійшлася серед населення. Попит на газету зростав з кожним числом. Максимальний тираж газети був 60 тисяч примірників (січень 1942 року), середній - близько 40 тисяч, тобто за 29 місяців існування вийшло 10 мільйонів примірників. Періодичність виходу - 1 раз, а з кінця жовтня 1941 року - 2 рази на місяць. Ціна - 50 коп., а згодом – 1 окупаційний карбованець. З квітня 1942 року часопис мав статус загальноукраїнського. Видавництво «Волинь» випускало крім однойменної газети, також часописи «Орленя» (для дітей, редактор П.Зінченко), «Український хлібороб» (редактор П.Колесник) та «Бібліотеку антикомуніста».

Популярність і успіх видання - заслуга професійного колективу: Уласа Самчука, Степана Скрипника, Івана Тиктора, Олександра Петлюри (молодший брат Симона), Олега та Василя Штулів, Євгена Лазора, проф. Романа Бжеського, Анатоля Демо-Довгопільського, Андрія Мисечка, Антона Кучерука, Петра Зінченка та ін. Проте, найперше, високий авторитет газети зумовлювався співпрацею з нею відомих українських письменників та журналістів.

І.Павлюк називає «Волинь» «однозназно найпотужнішім часописом цього часопростору» [4]. Ю.Шаповал вважає, що «Волинь» «в один з найкритичніших періодів історії України кращими публікаціями виступав з державотворчих позицій, пробуджуючи національну свідомість, громадянську позицію людей, послуговуючись пером визначних українських письменників, поетів, публіцистів»[72,с.106].

Окремо, як щодо «Волині», так і інших легальних українських видань періоду Другої світової війни, потрібно розглядати редакторську і журналістську працю Уласа Самчука. Тільки за півроку (1 вересня 1941 року - 22 березня 1942 року) він опублікував 35 газетних передовиць: «За мужню дійсність»[41], «Європа і Ми»[39], «Наше село»[70], «Героїзм наших днів»[12], «22 січня»[34], «Крути»[42], «Шевченко»[56], «Свідомо жити»[50], «Київ - серце України»[23], «Господарство і праця»[61], «Вимоги твердого часу»[5], «Нарід чи чернь?»[45], «Ясно й виразно»[57], «Рівновага»[49], «З Новим роком!»[40], «Перед найбільшим вирішенням»[66], «Піднятий меч»[48], «Більше ініціятиви»[36], «Сталінові ‘Pre memoria»[52], «Війна»[60], «Слово письменника»[59], «Настрої і завдання»[31], «Європа»[38], «Єпоха і люди»[62], «Видержати»[37], «Адольф Гітлер»[35], «Київ»[24], «Молодь»[26], «Наша школа»[32], «Завойовуймо міста»[63], «Ніпон»[47], «Від Ісландії до Гаїті»[6], «Слово і чин»[51], «Надії Черчіля»[65], «Країна Сходячого Сонця»[29], «Так було - так буде»[53].

Дослідниця життя і творчості Уласа Самчука Анна Власенко-Бойцун називає цифру 28 [9,с.132]. Припустимо, що серед неврахованих могли виявитись публікації, підписані криптонімом «П.Б.», що ним тоді користувався Улас Самчук - «Наша школа» [32], «Настрої і завдання» [31], «Країна Сходячого Сонця» [29], як також не підписана стаття «Київ - серце України» [23], автограф якої знаходиться серед щоденникових записів письменника [43; 44], та передовиця «Нарід чи чернь?»[45], опублікована в київському «Українському слові». Це видання здійснило, окрім того, першодрук статті «Свідомо жити» [50], і лише згодом її опублікувала «Волинь» [40]. Цей факт цікавий тим, що, як правило, все відбувалось навпаки: першодрук у «Волині» і поширення потім в Україні через інші видання (приклад - передовиці «Господарство і праця», «Київ-серце України», «Вимоги твердого часу» та ін.). Додамо, що за своїм змістом і громадським резонансом до передовиць можуть бути віднесені статті Уласа Самчука «Завойовуймо міста» [63], «Видержати» [37] та «Слово письменника»[59], хоча формальної ознаки газетних матеріалів такого роду - вміщення на першій сторінці - вони не мають.

Директор українського музею в Самборі проф. Іван Филипчак 20 березня 1942року писав до редакції «Волині»: «Ваша газета... нам дуже подобається, далеко більше як львівська, бо стоїть на висоті наших завдань» [16; Р-280; 3; 37]. «Газета «Волинь» розповсюджується не тільки на Волині, а і по всій Україні, - повідомляв адміністратора газети О.Петлюру начальник управління зв'язку в Кіровограді Каймакан, - і на своїх сторінках відбиває життя всієї України і дає напрямок українському життю... А тому рахуємо про необхідність зміни назви газети «Волинь» на «Українське слово» [16; Р-280;2;6]. На цю пропозицію директор видавництва І.Тиктор відповів: «Відносно зміни назви «Волинь» на іншу, більш репрезентативну, ми подбали. Правдоподібно в найближчому часі буде називатися «Голос України» і буде виходити 3 рази в тиждень, а згодом щоденно» [16; Р-280; 2].

Читали «Волинь» не тільки по всій Україні - у Головині, Крем'янці, Здолбунові, Кіровограді, Кам'янць-Подільському, Острозі, Сарнах, Костополі, Козятині, Києві, Дубні, Гайвороні, Миргороді, Переяславі, Дермані, Мізочі, Бабині, Гощі, Городищі, Клевані, Корці, Межирічах, Мельчині, Радивилові, Варковичах, Тучині [16;Р-280;2,4,14,15,18,20,24,36,63], Ковелі, Луцьку [16;Р-280;6;23], Володимирі-Волинському [ 16; Р-280;1; 25; 8] (з квітня 1942 року часопис отримав статус загальноукраїнського), а й за тодішніми адміністративними замковій горі у межами України - в Німе?