Дипломная работа: Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"

Вступ

Розділ 1. Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»

Розділ 2. Менталітет українців у романі П. Куліша «Чорна рада»

Розділ 3. Яскраві виразники українського національного характеру в романі П. Куліша «Чорна рада»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток літератури, мистецтва, мови, науки та української культури загалом. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадський діячем.

Уся творчість та громадська діяльність П.Куліша – неоднозначна, суперечлива. «Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей.» – так відгукнувся про нього І.Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.».^[1]

Внесок П.Куліша в українську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час у роки сталінщини та брежнєвського застою – його ім'я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродження української культури П.Куліш, його творчий доробок оцінюється об'єктивно і займає належне йому вагоме місце.

Постать Пантелеймона Куліша майже епохальна. Життя й різнобічна літературна діяльність письменника перебували під глибоким впливом національно-визвольного руху в середині і в другій половині XIX ст.

Письменник належав до тих великих художників слова, творчість яких не була ідентичною їхньому політичному світогляду. Твори П.Куліша не тільки виражають певні ідеї, а й акумулюють у собі результати пізнання життя, становлять собою художнє узагальнення дійсності.

Світ поетичних образів П.Куліша, їх об'єктивний зміст значно ширший, багатогранніший від його політичних переконань (особливо 70-80 рр.). Відтворити істину, реальність життя, навіть якщо вони не збігаються з власними симпатіями, стало для П.Куліша 40-50 років головною життєвою вимогою, його творчим кредо. Беззастережна відданість історичній правді постала в П.Куліша під гострим відчуттям суспільного лиха, страждань народу внаслідок ясного розуміння високого призначення літератури і літератора. Самовіддано служити мистецтву означало для П.Куліша служити суспільству, що потребувало правди, щасливої долі.

П.Куліш – художник соціального і психологічного динамізму. Він не ставив у центр своєї уваги суспільні катаклізми, історичні потрясіння, а постійно прагнув схарактеризувати розвиток людини й суспільства як природний історичний процес.

У багатьох творах П.Куліша наявне романтичне змалювання тих чи інших подій. Становлення романтизму в літературі припадає на кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. Він почав інтенсивно розвиватись в західноєвропейських літературах, а невдовзі захопив і письменство слов’янських народів.

Романтичне мистецтво в яскравій і емоційній формі відобразило духовні пошуки своєї епохи. В основі романтичного світогляду лежить ідея творчої свободи митця, необмежений розквіт його поетичної уяви, культ сильних почуттів непересічної особистості, підвищений інтерес до народної культури і фольклору.

Романтизм (франц. Romantisme) – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» упроваджують безпосередньо його перші представники – німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво.. До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву.

Романтичний світогляд за своєю суттю складає своєрідну цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, чим засвідчує нове бачення світу і, отже, протиставляє себе традиційним моделям та формам мислення. На відміну від дискурсивного мислення просвітників, романтизм утверджує, пропонує інші шляхи пізнання і, зокрема, фантазію, інтуїцію. Відтак не розум, а почуття, не «голова», а «серце» визначають сутність людини і стають для неї основними пізнавальними інструментами.

Український романтизм охоплює період 20 – 60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827 – 1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х років.

Український романтизм має типологічні риси, що виявилися багатьма спільними особливостями з аналогічною творчістю в європейській літературі, хоч йому були притаманні й національні риси, зумовлені особливостями тривалої боротьби проти іноземних поневолювачів.

Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо – у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».[2]

Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень, не є виключення з цього і П. Куліш.

Романтизм П. Куліша визначається і його своєрідною хутірською філософією. Це філософія буття, яка формується в типових і цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової та духовної), визначаючи їхній національний характер. На думку П. Куліша, українська нація, за самою природою є селянською, але не в класовому, а в духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом духовного розвитку українського народу, як вважав Куліш, є хутір, де живуть люди, «свіжі душею», «чисті серцем». Це – Україна, яку треба, як «і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися». Хутір як осередок національної самобутності, традицій, народної мови протиставляється русифікованим «городам и порядкам».[3]

Вихідна теза Куліша – негативне оцінювання цивілізації. «Цивілізація – це те ярмо, нав'язане насильством ззовні... вона чужа своєнародному, не природня й їй бракує простоти», – твердить він. Цивілізацію, місто, чужину як синоніми Куліш вважає осередком бездуховності, прикметою економічного зиску й соціального розшарування, а хутір асоціює із збереженням традицій, культури, національної ідентичності.

З селом, хутором письменник пов'язує морально-етичний зміст таких категорій, як «любов», «честь», «гідність», «совість», «працелюбність», «шанобливе ставлення до батьків». Цінності минулого, вічні й сталі, є змістовним наповненням традицій. А збереження традиційної моралі роду, того, що споконвічно було характерним для української свідомості, є умовою майбутнього існування[4]

Для філософії романтизму Куліша, минуле – не достовірна історична реальність, а сфера втілення певного ідеалу, осягнути який можна, досліджуючи міфи, фольклор, мову, традиції. Ці явища, як ще донаціональні, несуть у собі вічні проблеми буття і передають їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу. Дотримання традицій забезпечує цей процес, сприяючи ставленню цілісної національної самосвідомості.

Багатогранна діяльність П.О.Куліша завжди привертала й привертає увагу дослідників-істориків, літературознавців, фольклористів, педагогів, а в наш час і українознавців.

І це не випадково. Бо в його доробку підняті такі пласти буття українського народу, які можуть бути асоційовані не лише у вузько професійному спектрі, тобто в розвитку, скажімо, фольклору, філології, народознавства, політиці, а й цілісному баченні і пізнанні українського народу та його країни. П.Кулішу, як і самому життю, завжди було тісно у вузько визначених межах діяльності. Він вболівав за народ, який хотів бачити повнокровною нацією серед інших європейських націй і якому намагався слугувати своєю творчістю.

Служіння народові в будь-якій галузі – у науці, літературі, освіті – для нього завжди було головним. Майже 57 років невтомної творчої праці П.Куліша були спрямовані на піднесення свідомості й національної гідності народу, збагачення його культури, науки, освіти. Він написав близько 50 томів наукових, публіцистичних та художніх праць, з-поміж яких багато присвячено формуванню національної освіти. П.Куліш намагався «по змозі своїх сил, – за словами І.Франка, – відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди... і йти поряд з її розвоєм національним і суспільним»[5] , незважаючи на те, що його супроводжували не тільки здобутки, а й невдачі, заборони, переслідування.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--