Книга: Мова і нація
У стародавнiй Індiї носiї неарiйських мов не мали надiї вибратись iз нижчих каст; у Китаї, щоб зайняти хоч найнижчу посаду, треба було скласти iспит з iєроглiфiчного письма, i хто не знав китайської мови, не мав у життi найменших шансiв.
В окупованiй iспанськими фашистами Каталонiї один iз перших заходiв режиму Франко стосувався каталанської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах i вузах, публiкувати нею газети, журнали i книги, правити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час, називатись каталанськими iменами, вживати рiднi географiчнi назви, у тому числi слово Каталонiя.
4. У науковому свiтi вважалось, що каталанська мова – найбiльш значна iз європейських мов, яка не є офiцiйною мовою незалежної держави. Українську ж мову, носiїв якої бiльше, нiж носiїв усiх мов Іспанiї (кастiльської, галiсiйської, каталанської, баскської) разом узятих, за давньою звичкою чи з кон'юнктурних мiркувань до уваги не брали.
5. Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров'ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.
6. Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою)
– 1690 р. Собор російської православної Церкви осудив «кіевскія новыя книги» С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інші, наклавши на них «проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо».
– 1720 р. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросiї будь-якi книги, крiм церковних, якi необхiдно «для повного узгодження з великоросiйськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоби нiякої рiзницi i окремого нарiччя в них не було».
– 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.
– 1769 р. Заборона Синоду Росiйської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».
– 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на російську мову.
– 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах України.
– 1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкiл та усунення з усiх iнших шкiл руської мови.
– 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.
– 1817 р. Постанова про викладання в школах Захiдної України лише польскою мовою.
– 1862 р. Закриття українських недiльних шкiл – безоплатних, для навчання дорослих.
– 1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ П. Валуєва про заборону видавати пiдручники, лiтературу для народного читання та книжки релiгiйного змiсту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цього ж року заборонено ввiз i поширення в росiйськiй iмперiї львiвської газети «Мета».
– 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише росiйською мовою.
– 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до iмперiї будь-яких книжок i брошур «малоросiйським нарiччям», заборону друкування оригiнальних творiв i перекладiв, крiм iсторичних документiв та творiв художньої лiтератури, в яких «не допускати жодних вiдхилень вiд загальновизнаного росiйського правопису». Заборонялись також сценiчнi вистави й читання та друкування текстiв до нот українською мовою.
Емський указ, як i чимало iнших, був таємним. Очевидно, вiдали обрусителi, що творять, i боялись розголосу. Прийняття таємних указів «з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого – таємністю громадяни позбавлялися можливости оскаржень» (С. Шелухин).
Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови. Було за що: Росія взялась таємно субсидувати москвофільську газету «Слово» – «для протиставлення в Галичині українофільському напрямку ідей». (В. Міяковський).
Москвофілів використовували для боротьби з українством у Галичині і польські шовіністи. Так, М. Здзєховський закликав «порозумітися з українцями-русофілами для того, щоб задушити український дух, який не дає спокою галицьким полякам».
– 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою. М. Костомаров у статті «Малорусское слово» («Вестник Европы», 1881, №1) писав, що з забороною церковних проповідей українською мовою «скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви… якесь вороже ставлення до духовенства». Народ прагне сприймати святе у рідних йому, природних формах.
– 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всiх губернiях Малоросiї.
– 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.
–1895 р. Головне управлiння у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання, «хоча б за суттю змісту вони уявлялись би добромисними (благонамеренными)».
Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим «вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки» (П. Стебницький).
– 1908 р. Указом Сенату Росiйської iмперiї українськомовна культура i освiтня дiяльнiсть оголошена шкiдливою, бо «може викликати наслiдки, що загрожують спокоєвi i безпецi».
– 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi й на Буковинi друкування книг, газет i журналiв українською мовою, розгром товариства «Просвiта», гонiння на Українську Церкву.
Бобринський – губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і «великополяками», що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: «Східна Галичина і Лемківщина – давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки».