Контрольная работа: Етика благовіння перед життям

Виконала: студентка ІІ курсу

Групи 4128-1а

Лемешко Дар’я Андріївна

Перевірив: кандидат філософських

наук, доцент Манжура В.І.

2009

«Этика — это безгранично расширенная ответственность по отношению ко всему живущему».

А. Швейцер

З розвитком цивілізацій набувало розвитку і суспільство, а разом з тим створювалися норми, моральні правила поведінки,що регулювали би відносини у неоднорідній групі людей. Саме цими нормами і стала етика. Основними проблемами етики є:

- Проблема критеріїв добра і зла;

- Проблема щастя;

- Проблема сенсу життя і призначення людини.

Багато вчених-філософів намагалися роз’яснити ці проблеми, але і на цей час вони залишилися актуальними. Одним із таких вчених є Альберт Швейцер.

Альберт Швейцер у своїй роботі «Етика благовіння перед життям» описав всі аспекти існування, взаємозв’язку людини з природою; культури з етикою. В його роботі можна виділити такі основні ідеї:

- криза сучасної культури загрожує загибелі цивілізації, засіб можливого подолання духовної кризи — нова загальнолюдська етика («душа культури»);

- нова етика (універсальна, оптимістична, гуманістична, практично-дієва) повинна базуватися на принципі благоговіння перед життям, який виступає як критерій розрізнення добра і зла (все, що зберігає, одухотворяє, прославляє життя, є добро; все, що завдає їй збитку — зло);

- значущість етичного самовдосконалення (на основі розуміння цінності «благоговіння перед життям» і віри в його конструктивні можливості), яке слід підтверджувати «особистою дією» (що має «чисту» мотивацію і здійснюваним «чистими» засобами).

На початку XXI століття стало очевидним, що існування цивілізації неможливе без змінення поглядів на взаємовідношення людини і природи.

Згідно з етикою благоговіння, головною цінністю є життя у всіх її проявах, і якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона поступає природно і правдиво - творить добро, якщо знищує будь-яке життя і перешкоджає їй — здійснює зло. Знищення без потреби, будь-якої придорожньої квітки є зло; порятунок пораненої тварини незалежно від її користі — добро.

Швейцер говорить про співчуття і співчуття до всіх живих істот, незалежно від їх положення і ієрархії в природі, як про норму співіснування в світі. Благоговіння перед життям вимагає співчуття, любові в найвищому сенсі, тобто любові як служіння всім творінням, незалежно від їх близькості до людської природи. Учення Швейцера розширює християнську етику любові до вселенських масштабів.

Концепція А. Швейцера, що отримала назву «Етика благоговіння перед життям», будується на наступних основних положеннях:

1. Безжиттєва ідея світу має бути замінена реальним світом, повним життя.

2. Про світ людина знає лише те, що все існує, як і вона сама, є проявом волі до життя. До цього світу людина має як пасивне, так і активне відношення. Як істота, що стоїть в пасивному відношенні до світу, вона приходить до душевного зв'язку з ним через упокорювання; як істота, що стоїть в активному відношенні до світу, вона приходить до духовного зв'язку з ним завдяки тому, що не живе для себе однієї, а відчуває себе одним цілим зі всім життям, яке знаходиться у сфері його впливу.

3. Почавши думати про таємницю свого життя і про зв'язки, що сполучають її з життям, людина вже не може відноситися до свого та оточуючого життя інакше, як відповідно до принципу «Благоговіння перед життям», і цей принцип не може не виявитися в етичному світо- і життєстверджуванні, яке виражається в її діях; вона буде не просто жити, а по-справжньому випробовувати життя.

4. Для людини, по-справжньому етичної, життя священне, навіть те, яке знаходиться на нижньому кордоні шкали цінностей, вона робить відмінності лише у кожному конкретному випадку, під тиском необхідності, наприклад, коли їй належить вирішити, якому з двох життів вона повинна пожертвувати, щоб зберегти іншу. «Если этика благоговения перед жизнью затронула его, — пишет А. Швейцер, — он наносит вред жизни и разрушает ее лишь в силу необходимости, которой он не может избежать, и никогда — из-за недомыслия.

Наскільки вона є вільною людиною, настільки вона використовує будь-яку можливість, щоб випробувати блаженство: виявитися в змозі допомогти життю і відвести від нього страждання і руйнування. Етика Швейцера — Жива Етика, тобто етика Дії, яку треба здійснювати в світі тут і зараз, здійснюючи конкретні вчинки, реалізовуючи в них свої моральні переконання і світогляд.

Криза культури кінець кінцем обумовлена кризою світогляду. Європейцям здається, помічає Швейцер, що прагнення до прогресу - це щось природне і само собою зрозуміле. А тим часом це не так. До того і для того щоб в людях прокинулося жадання діяльності, в них повинен сформуватися оптимістичний погляд на світ. Народи, що знаходяться на примітивній стадії розвитку і не виробили цілісного світогляду, не виявляють ясно вираженої волі до прогресу. Крім того, існують світогляди, що затверджують негативне відношення до світу: так, індійська думка орієнтувала людей на практичну бездіяльність, життєву пасивність. Песимізм мислення закриває дорога оптимізму дії. Та і в історії європейської культури світо- і життєстверджуючий світогляд виникає в новий час, за часів античності і середньовіччя воно існує в кращому разі в зачатковому вигляді. Лише Відродження остаточно обернулося до світо- і життєстверджування, і що особливо важливе, запліднило його християнською етикою любові, що звільнилася від песимістичного світогляду. Так виникає ідеал перетворення дійсності на етичних початках. Що прокинувся в людях нового часу дух перетворення, воля до прогресу сходять саме до цього світо- і життєстверджуючого світогляду. Лише нове відношення до людини і до світу породжує потребу в створенні матеріальної і духовної реальності, що відповідає високому призначенню людини і людства. Оптимістичний світогляд трансформується у волю до прогресу. Це і породжує культуру нового часу. Проте доля європейського мислення склалася трагічно. Суть трагедії Швейцер бачить у втраті первинного зв'язку світо- і життєстверджування з етичними ідеалами. В результаті цього воля до прогресу обмежилася прагненням лише до зовнішніх успіхів, зростання добробуту, простого накопичення знань і умінь. Культура втратила свого відвічного і найглибшого призначення - сприяти духовному і етичному піднесенню людини і людства. Це дуже важливий момент у філософії культури Швейцера: світогляд світо- і життєстверджування лише тоді стає справжньою культуро творчою силою, коли воно сполучене з етикою.

Що за незвичайна сила прихована в цих трьох словах: "благоговіння перед життям"? Чому вони стали вирішенням загадки світогляду і етики, що мучила Швейцера? Прослідуємо за ходом його думки.

Свідомий, або, як говорить Швейцер, "мислячий", світогляд характеризується тим, що дає собі ясний звіт про свою власну вихідну точку і елементарну основу. Мислячим можна рахувати лише той світогляд, який здатний витримати перевірку думкою, є свого роду думкою про думку. Як будівля довговічна тоді, коли зведено на фундаменті міцнішому, ніж всі інші використовувані при його будівництві матеріалитак і світогляд, щоб придбати необхідну стійкість, повинен покоїтися на думці, яка є думкою більшою мірою, чим всі інші вхідні в його склад розумові конструкції.

Роздумуючи над аксіоматичною підставою наукового методу, позначаючи "фундамент", на якому можна звести будівлю світогляду, Декарт сформулював свою знамениту тезу "Я мислю, отже, існую". Такий початок, вважає Швейцер, прирікає Декарта на те, щоб залишатися полоненим царства абстракцій. І справді, все, що виходить з цього "я мислю", не виводить людину за межі самої думки. Декартове вирішення проблеми не задовольняє Швейцера. Думка завжди є думка про щось. І Швейцер намагається виявити первинну і постійну визначеність думки, її специфічну об’єктність. Таким елементарним, безпосереднім, постійно перебуваючим фактом є воля до життя. Швейцер формулює свою аксіому: "Я - життя, яке хоче жити, я - життя серед життя, яке хоче жити". Завжди, коли людина думає про себе і своє місце в світі, вона затверджує себе як волю до життя серед такої ж волі до життя. По суті Швейцер перевернув формулу Декарта, поклавши в основу самоідентифікації людини не факт думки, а факт існування. Його принцип, якщо користуватися термінами Декарта, можна було б виразити так: "Я існую, отже, мислю". Існування, виражене у волі до життя і що затверджує себе позитивно як задоволення і негативно як страждання, він розглядає як останню реальність і дійсний предмет думки. Коли людина мислить в чистому вигляді, вона знаходить в собі не думку, а волю до життя, виражену в думці.

Воля до життя в ученні Швейцера - на відміну від "я мислю" Декарта - говорить про те, що робити, дозволяє, і більш того, вимагає від людини виявити відношення до себе і до навколишнього світу. Воля до життя приводить людину в діяльний стан, вимушує його тим або іншим чином до неї віднестися. Це відношення може бути негативне з позиції заперечення волі до життя, як, скажімо, в Шопенгауера. І тоді думка не може відбутися, розвернути себе з логічною необхідністю, бо вона приходить в протиріччя сама з собою. Послідовне заперечення волі до життя не може закінчитися нічим іншим, окрім як її фактичним знищенням. Самогубство виявляється тією крапкою, яка логічно завершує пропозицію, що формулює заперечення волі до життя. Заперечення волі до життя протиприродно і - найголовніше - не може бути обгрунтовано в логічно послідовному мисленні. Людина діє природно і істинно лише тоді, коли він затверджує волю до життя. Життєздатна лише думка, що затверджує волю до життя. Людина не просто усвідомлює те, що рухає ним інстинктивно, неусвідомлено, Він в той же час виявляє особливе, суто людське - благоговійне! - відношення до життя. Адекватне пізнання волі до життя є в той же час її поглиблення і піднесення. Воля до життя затверджує себе як така і стає початком мислення, лише усвідомлюючи свою ідентичність у всіх своїх багатообразних проявах. У мислячій людині воля до життя приходить в згоду з собою і така згода досягається діяльністю, що направляється благоговінням перед життям. Тоді мисляча людина стає етичною особою, а затвердження його волі до життя переростає в етичне завдання.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--