Контрольная работа: Методи психофізіологічних досліджень

Серцево-судинна система виконує вітальні функції, забезпечуючи сталість життєвого середовища організму. Серцевий м'яз і кровоносні судини діють узгоджено, щоб задовольняти постійно мінливі потреби різних органів і служити мережею для постачання й зв'язку, оскільки із кровотоком переносяться живильні речовини, гази, продукти розпаду, гормони.

Індикатори активності серцево-судинної системи включають:

- ритм серця (РС) — частоту серцевих скорочень (ЧСС);

- сила скорочень серця — чинність, зякої серце накачує кров;

- хвилинний обсяг серця — кількість крові, що проштовхується серцем в одну хвилину; артеріальний тиск (АТ);

- регіональнийкровоток — показники локального розподілу крові.

Для вимірумозковогокровотокаодержалипоширення методи томографії й реографії.

Серед показників серцево-судинної системи часто використовують також середню частоту пульсу і її дисперсію.

У дорослої людини в стані відносного спокою систоличний обсяг кожного желудочка становить 70-80 мл. Хвилинний обсяг серця — кількість крові, що серце викидає в легеневий стовбур і аорту за 1 хв. — виміряється як добуток величини систоличного обсягу на частоту серцевих скорочень в 1 хв. У спокої хвилинний обсяг становить 3-5 л. При інтенсивній роботі хвилинний обсяг може істотно збільшуватися до 25-30 л., причому на перших етапах хвилинний обсяг серця росте за рахунок підвищення величини систоличного обсягу, а при більших навантаженнях в основному за рахунок збільшення серцевого ритму.

Артеріальний тиск — загальновідомий показник роботи серцево-судинної системи. Він характеризує чинність напору крові в артеріях. АТ змінюється протягом серцевого циклу, він досягає максимуму під час систоли (скорочення серця) і падає до мінімуму в діастолі, коли серце розслаблюється перед наступним скороченням. Нормальний артеріальний тиск здорової людини в спокої близько 130 / 70 мм рт.ст., де 130 — систоличний тиск, а 70 — діастоличний АТ. Пульсовий тиск різниця між систоличним і діастоличним тиском, і в нормі становить близько 60 мм рт.ст.

Ритм серця — показник, часто використовуваний для діагностики функціонального стану людини, залежить від взаємодії симпатичних і парасимпатичних впливів з вегетативної нервової системи. При цьому зростання напруженості в роботі серця може виникати по двох причинах — у результаті посилення симпатичної активності й зниження парасимпатичної.

Електрокардіограма (ЕКГ) — запис електричних процесів, пов'язаних зі скороченням серцевого м'яза. Уперше була зроблена в 1903 р. Ейнтховеном. За допомогою клінічних і діагностичних установок ЕКГ можна реєструвати, використовуючи до 12 різних пар відведень; половина з них пов'язана із грудною кліткою, а інша половина — з кінцівками. Кожна пара електродів реєструє різницю потенціалів між двома сторонами серця, і різні пари дають трохи різну інформацію про положення серця в грудній клітці й про механізми його скорочення. При захворюваннях серця в одному або декількох відведеннях можуть виявлятися відхилення від нормальної форми ЕКГ, і це істотно допомагає при постановці діагнозу.

У психофізіології ЕКГ в основному використовується для виміру частоти скорочення шлуночків. Із цією метою застосовують прилад кардіотахометр. Ритм серця, зареєстрований за допомогою кардіотахометра, як правило, відповідає частоті пульсу, тобто числу хвиль тиску, що поширюються уздовж периферичних артерій за один хвилину. У деяких випадках ці величини, однак, не збігаються.

Дослідження нейрогуморальної регуляції ритму серця є одним з найпоширеніших підходів до оцінки стану адаптаційних можливостей організму людини. Для дослідження вегетативного тонусу широко використовуються записи ЕКГ або кардіоінтервалограмми (КІГ). Найпоширенішим є метод обробки кардіоінтервалів за допомогою гістографічного аналізу: обчислюється мода розподілу, її амплітуда й варіаційний розмах і на підставі цих параметрів обчислювався інтегральний показник — індекс напруги (ІН). Індекс напруги пропорційний середній частоті серцевих скорочень і обернено пропорційний діапазону, у якому варіює інтервал між двома ударами серця.

З початку 60-х рр. почали використовуватися різні спектральні методи аналізу RR-Інтервалів.

Плетизмографія — метод реєстрації судинних реакцій організму. Плетизмографія відображає зміни в обсязі кінцівки або органа, викликані змінами кількості крові, що перебуває в них. Кінцівку людини в ізолюючій рукавичці поміщають усередину посудини з рідиною, яка з'єднана з манометром і устроєм, що реєструє. Зміни тиску крові й лімфи в кінцівці знаходять висвітлення у формі кривої, що називається плетизмограммою. Широке поширення одержали пальцеві фотоплетизмографи, портативні устрої, які також можна використовувати для реєстрації серцевого ритму.

У плетизмограммі можна виділити два типи змін: фазисні й тонічні.

Фазисні зміни обумовлені динамікою пульсового обсягу від одного скорочення серця до іншого.

Тонічні зміни кровотока — це зміни обсягу крові в кінцівці.

Обидва показники виявляють при дії психічних подразників зрушення, які свідчать про звуження судин.

Плетизмограмма — високо чутливий індикатор вегетативних зрушень в організмі.

10. Показники активності м'язової системи

М'язову систему образно визначають як біологічний ключ людини до зовнішнього світу.

Електроміографія — метод дослідження функціонального стану органів руху шляхом реєстрації біопотенціалів м'язів. Електроміографія — це реєстрація електричних процесів у м'язах, фактично запис потенціалів дії м'язових волокон, які змушують її скорочуватися. М'яз являє собою масу тканини, що складає з безлічі окремих м'язових волокон, з'єднаних разом і працюючих узгоджено. Кожне м'язове волокно — це тонка нитка, товщиною всього лише близько 0,1 мм до 300 мм довжиною. При стимуляції електричним потенціалом дії, що приходить до волокна від мотонейрона, це волокно скорочується іноді приблизно до половини первісної довжини. М'язи, що беруть участь у тонких рухових корекціях (фіксація об'єкта очима), можуть мати в кожній одиниці всього по 10 волокон. У м'язах, що здійснюють більш грубе регулювання при підтримці пози, в одній руховій одиниці може бути до 3000 м'язових волокон.

11. Показники активності дихальної системи

Дихальна система складається з дихальних шляхів і легенів.

Основний руховий апарат цієї системи становлять міжреберні м'язи, діафрагма й м'язи живота. Повітря, що надходить у легені під час вдиху, постачає кров, що протікає по легеневих капілярах, киснем. Одночасно із крові виходять двоокис вуглецю й інші шкідливі продукти метаболізму, які виводяться назовні при видиху. Між інтенсивністю м'язової роботи, чиненої людиною, і споживанням кисню існує проста лінійна залежність.

У психофізіологічних експериментах у цей час подих реєструється відносно рідко, головними чином для того, щоб контролювати артефакти.

Для виміру інтенсивності (амплітуди й частоти) подиху використовують спеціальний прилад — пневмограф. Цей метод забезпечує гарний запис змін частоти й амплітуди подиху. По такому записі легко аналізувати число вдихів у хвилину, а також амплітуду дихальних рухів у різних умовах. Можна сказати, що подих — це один з недостатньо оцінених факторів у психофізіологічних дослідженнях.

12. Реакції очей

Для психофізіолога найбільший інтерес представляють три категорії очних реакцій: звуження й розширення зіниці, миготіння й очні рухи.