Контрольная работа: Особливості західного та східного типів виховання людини
Поєднання розвиваючих методів і засобів виховання слід використовувати в період становлення особі вихованця і стимулювати в нім здатність активно реагувати на виховну дію. Тобто дійсно бути суб'єктом конкретної ситуації. Виховні методи і засоби застосовують не тільки для вирішення виховних завдань підростаючого покоління. Вони також використовуються з метою надання допомоги дорослим людям, в процесах соціалізації, адаптації до нових життєвих умов, корекції стилю поведінки або характеру взаємин з людьми.
2. Порівняльний аналіз західного та східного типів виховання людини
2.1 Характеристики західного і східного типів виховання
Перший історичний тип виховання, що відноситься до первісної людини, володів поряд особливостей. Його відмінною рисою була висока ефективність і значна відповідність цілей, засобів і результатів виховання.
Можна сказати, що виховувало саме життя; природне середовище вимагало від людини тільки такої поведінки і дії, які дозволили б йому вижити. У даний період виявлявся традиційний характер орієнтації дітей на відтворення діяльності дорослих, досвід яких був порівняно невеликий. Виховання в первісному суспільстві здійснювалося разом з боротьбою за виживання і вимагало постійного засвоєння життєво необхідного ряду навиків, умінь і обрядів. Будь-які види самообмежень, з якими стикалася дитина, були колективними і носили обов'язковий характер. У даному типі виховання ми зустрічаємося з унікальним досвідом прагнення людини від невміння до уміння, від незнання до знання, а також до виникнення потреб пізнання навколишнього світу.
У міру становлення цивілізації перший тип виховання, заснований на природному розподілі праці і відповідної соціокультурної суті первісної епохи, поступається місцем другому типу виховання. Цей тип був детермінований суспільним розподілом праці і супроводжувався майновою і соціальною нерівністю. Різні соціальні групи і окремі люди мали можливості, відповідні їх суспільному положенню. В результаті у них з'явилися різні педагогічні завдання. Тобто відбулася диференціація цілей виховання і способів реалізації останніх. Тому другий тип представляє історичне різноманіття виховання людини, обумовлене соціокультурними особливостями цивілізації, епохи, країни, нації.
Стародавні цивілізації залишили людству безцінну спадщину, що відноситься до організованого виховання людини (А.Н. Джурінський, Р.Б. Корнетів). Але для кожної великої або локальної цивілізації характерні свої особливості виховання. Які ж педагогічні традиції великих стародавніх цивілізацій?
Далекосхідна цивілізація склалася на території Китаю в другій половині 1-го тисячоліття до. н.е. і також утвердилась в Кореї і Японії. Не дивлячись на деяку динаміку, зміст виховання в рамках даної цивілізації залишався практично незмінним аж до початку XX століття. В процесі історії далекосхідна педагогічна традиція склалася як результат синкретичної єдності конфуціанства, даосизму і буддизму.
Китайському філософові Конфуцію належить одна з перших в історії людства ідей, що полягають у усесторонньому розвитку особи. Він віддавав перевагу перед утвореною розвитку в людині етичного початку. Мудреці і філософи далекосхідної цивілізації виховували в молодих людях шанобливість до старших, проповідували прагнення до гідного життя, відповідного з суспільними нормами, орієнтували на нескінченне самоудосконалення. Останнє припускало не тільки пізнання вищої чесноти, але і проходження їй в кожен момент життя. Своє життя потрібно було зробити добродійним, не тікаючи від страждань в нірвану, не покладаючи всі надії на світ інший. Оскільки престиж освіченої людини був дуже високий, остільки склався культ освіти. У свою чергу виховання носило переважно сімейно-становий характер.
Центром Південноазіатської цивілізації була Індія. Даній цивілізації були властиві громадський устрій життя і кастова організація суспільства, освячена ритуальним символізмом. Педагогічна традиція спиралася на принцип єдності трьох зобов'язань людини: перед богом, мудрецями і предками. Через суворе виховання і самовиховання людина повинна була подолати власну природу і вивільнити внутрішній світ. Тобто досягти нірвани.
Світоглядною основою педагогічної традиції Південноазіатської цивілізації був індуїзм, а пізніше буддизм. Дана основа і визначала спосіб життя людини, систему соціальних і етичних норм, обрядів і свят. Ні виховання, ні навчання не вважалися всесильними. Природжені якості і спадковість в рамках даної традиції повністю обумовлювали можливості виховання і освіти в процесі розвитку людини.
Близькосхідна цивілізація формувалася під могутнім впливом ісламу, іудаїзму і християнства. Її культурна і, відповідно, педагогічна традиція була пройнята глибокою релігійністю, що поєднувалася з елементами раціоналізму. Людина в мусульманській культурі вважалася рабом всемогутнього аллаха. Під вихованням розуміли процес культивування чеснот, найважливішою з яких вважалася єдність слова і справи. Тому сенс виховання зводився до вироблення у вихованців навиків слухняності, покори волі аллаха і виконання релігійних обов'язків. А також потрібно було строго виконувати наказані норми поведінки, які носили сакральний характер і вводили людину в традиційний устрій життя – конфесійну, кастову, родову спільність.
До фундаментальних основ ісламського виховання і навчання відносили не тільки релігію, знання і науку, мудрість, справедливість, практику і мораль, але і обдарованість людини.
Базисні педагогічні традиції великих цивілізацій Сходу визначили східний тип виховання. Даному типу властиві жорсткі вимоги щодо виконання традиційних норм і канонів. Людина тут розуміється як духовна єдність емоцій, волі і розуму. Одночасно ця традиція прагне звернутися прямо до серця як осереддя божественного і людського. Тому знання носить вторинний характер як спосіб досягнення «локальних» завдань. В результаті, для людини Сходу обмеження індивідуальної свободи, незалежності мислення, самостійності в різних сферах суспільного життя було типове.
Західна цивілізація зародилася в античну епоху. Становлення західної педагогічної традиції почалося в Стародавній Греції. Саме тоді склалися спартанська і афінська моделі навчання і виховання, що стали першоджерелом розвитку західної педагогічної теорії і практики. Якщо Спарта продемонструвала миру зразок суспільного і військово-фізичного виховання, то Афіни – систему усестороннього і гармонійного розвитку людини. Саме тут був висунутий ідеал виховання вільної творчої особи, включеної в полісний (суспільний) устрій життя, пропорційно античному розумінню космосу. Пафос практики виховання і навчання в Стародавній Греції пронизував принцип агоністики. Діти, підлітки, хлопці постійно змагалися в гімнастиці, танцях, музиці, словесних спорах, самостверджується і відточуючи свої кращі якості. У трактаті «Держава» Платон одним з перших висунув ідею виховання людини впродовж всього життєвого шляху.
Вже на даному етапі розвитку західної цивілізації як генотипу сучасної європейської культури виявилася тенденція поєднання цілеспрямованих і ціннісно-раціональних підходів до вирішення виховно-освітніх проблем.
Базова педагогічна традиція західної цивілізації пройшла довгий і суперечливий шлях.
Слід виділити основні риси педагогічної традиції, що визначила західний тип виховання.
До них відносяться:
• ціннісно-раціональний характер навчання і виховання;
• переважна орієнтація на розвиток волі і розуму;
• твердження в людині індивідуального і творчого почав, такого, що поєднувалося з гармонізацією відносин з соціумом.
Для розуміння історичного розвитку педагогічних традицій західної цивілізації і формування відповідного процесу на Україні особливе значення має римський період.
Виховання в Римі носило цивільний і політичний характер, а освіта була по перевазі риторичним.
Виховання у Візантії орієнтувалося на пізнання душі або самопізнання і, відповідно, на самоудосконалення. Саме у цей період зароджується педагогічна традиція світської і книжкової освіти, прагнуча до незалежності від диктату церкви і пошуку гуманістичних ідеалів у вихованні людини.
Відповідні традиції складалися на Україні переважно під впливом західної культури і цивілізації, особливо візантійської.
В.О. Ключевський характеризував її таким чином:
• у стародавній період – сімейно-громадське виховання і міфологічну освіту;
• потім християнське виховання людини на «миру» і залучення людини до православ'я з найранішого віку;