Контрольная работа: Розробка теоретичної моделі управління етноконфліктними взаємодіями

Положення про недискримінацію містяться в Статуті Організації Об'єднаних Націй 1945 року (статті 1 і 55), в Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 2) і в Міжнародних пактах про цивільні і політичні права і про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (стаття 2 обох пактів). Крім того, аналогічні положення передбачені і у ряді спеціальних міжнародних документів, до числа яких входять: Конвенція МОП № 111 1958 року про дискримінацію в області праці і занять (стаття 1); Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року (стаття 1); Конвенція ЮНЕСКО 1960 року про боротьбу з дискримінацією в області освіти (стаття 1); Декларація ЮНЕСКО 1978 року про расу і расові забобони (статті 1, 2 і 3); Декларація 1981 року про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань (стаття 2);

Процес отримання меншинами статусу, який більшість розглядає як природний, може початися лише тоді, коли вони матимуть можливість користуватися рідною мовою, отримуватимуть користь з інших організованих ним служб, а також брати участь в політичному і економічному житті держав. Проведення відмінностей в обігу з такими групами або індивідами, що відносяться до них, є виправданим лише в тому випадку, якщо це робиться на користь забезпечення справжнього рівноправ'я і благополуччя всього суспільства. Позитивні дії в такій формі слід застосовувати протягом тривалого періоду, з тим щоб дозволити групам меншин користуватися благами суспільства на рівній основі з більшістю населення.

Регіональні документи, що містять положення про особливі права меншин, включають Рамкову конвенцію про захист національних меншин, Європейську хартію про регіональні мови і мови меншин (Рада Європи) і Документ Копенгагенської наради Конференції з людського вимірювання СБСЕ (Організації по безпеці і співпраці в Європі).

Найбільш загальновизнаним і обов'язковим з юридичної точки зору положенням по меншинах є наступний текст статті 27 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права:

«У тих країнах, де існують етнічні, релігійні і мовні меншини, особам, що належать до таких меншин, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою».

Стаття 27 Пакту гарантує особам, що належать до меншин, право на національну, етнічну, релігійну або мовну самобутність або самобутність по сукупності цих ознак і право на збереження особливостей, які вони хотіли б розвивати. Хоча в статті 27 йдеться про права меншин в тих країнах, де вони існують, сфера застосування цієї статті не залежить від офіційного визнання меншини тією або іншою державою.

Згідно єдиного договору ООН , повністю присвяченому особливим правам меншин, Декларації про права осіб, особам, що належать до меншин, гарантуються: — охорона державами їх існування і їх національної або етнічної, культурної, релігійної і мовної самобутності (стаття 1); право користуватися цінностями своєї культури, сповідати свою релігію і відправляти релігійні обряди, а також використовувати свою мову у приватному житті і публічно (стаття 2.1); право брати участь в культурному, релігійному, суспільному, економічному і державному житті (стаття 2.2); право брати участь в ухваленні рішень на національному і регіональному рівнях, що стосуються тієї меншини, до якої вони належать (стаття 2.3); право створювати свої власні асоціації і забезпечувати їх функціонування (стаття 2.4); право встановлювати і підтримувати мирні контакти з іншими членами своєї групи і з обличчями, що належать до інших меншин, як усередині країни, так і за межами державних кордонів (стаття 2. 5); і свобода здійснювати свої права як індивідуально, так і спільно з іншими членами своєї групи без якої б то не було дискримінація (стаття 3).

Держави зобов'язані охороняти і заохочувати права осіб, що належать до меншин, приймаючи заходи, що дозволяють:

створювати сприятливі умови для того, щоб вони могли виражати свої особливості і розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції і звичаї (стаття 4.2); створити для них належні можливості для вивчення своєї рідної мови або навчання на своїй рідній мові (стаття 4.3); стимулювати вивчення історії, традицій, мови і культури меншин, що проживають на їх території, і забезпечити, щоб члени таких меншин мали належні можливості для отримання знань, необхідних для життя в суспільстві в цілому (стаття 4.4); забезпечити їх участь в економічному прогресі і розвитку своєї країни (стаття 4.5); враховувати законні інтереси меншин при розробці національної політики і програм, а також при розробці і здійсненні програм співпраці і допомоги (стаття 5); налагоджувати співпрацю з іншими державами в питаннях, що стосуються меншин, зокрема в обміні інформацією і досвідом, з метою розвитку взаєморозуміння і довіри (стаття 6); сприяти пошані має рацію, викладених в Декларації (стаття 7); забезпечити виконання державами обов'язків і зобов'язань, які вони прийняли на себе відповідно до міжнародних договорів і угод, учасниками яких вони є.

І нарешті, спеціалізовані установи і інші організації системи Організації Об'єднаних Націй повинні сприяти здійсненню закріплених положень у Декларації (стаття 9).

ГЛАВА 3. Свобода релігій

Охоплює духовний, а іноді містичний досвід людства. Право на свободу релігії включає свободу сповідати або приймати релігію або віру за своїм вибором окремо або разом з іншими, привселюдно або в приватному порядку .Свобода релігії, свобода вірування і свобода совісті гарантовані багатьма міжнародними угодами, наприклад, Статтею 18 Загальній Декларації прав людини. Стан релігійної свободи в світі став темою дослідження американської Комісії з свободи віросповідання. Результати дослідження були викладені в доповіді, автор якої професор історії Йельського університету Фіруз Казімзаде звернув особливу увагу на ситуацію з свободою віросповідання в країнах пострадянського простору.

У деяких країнах колишнього Радянського Союзу, наприклад, в Туркменістані, ніякої релігійної свободи взагалі не немає, указується в доповіді. Що ж до Росії, то тут, за винятком негативного відношення до деяких протестантських груп, свобода релігії існує. В той же час в США до цих пір існує поправка Джексона, яка карала свого часу Росію за переслідування релігійних меншин. Згодне їй Сполучені Штати продовжують приймати російських іммігрантів на тій підставі, що вони є прихильниками деяких переслідуваних релігійних конфесій в Росії.

За узагальненими даними соцопитів, що пригнічує число росіян – від 70 до 80% - вважає своєю релігією православ'я.

Що ж до католицтва, то за останні 25 років в світі стали на 40% більше католиків, число яких досягло 1,1 млрд. чоловік. Про це мовиться в щорічному статистичному щорічнику Ватикану "Annuarium Statisticum Ecclesiae". Більше, ніж на інших континентах, католиків в Латинській Америці – 460 млн. Проте найбільший приріст прихильників цієї гілки християнства – на 150% за час перебування в сані єпископа Риму Іоанна Павла Другого – спостерігався за минулі роки в Африці, де, наприклад, в 2001 році налічувалося 136 млн. католиків. Перші три місця за чисельністю католицького населення займають Бразилія (147 млн.), Мексика (91 млн.) і США (64 млн.). У Європі всього 280 млн. католиків. У Германії – більше всього (27,4 млн. чоловік). Останнім часом спостерігається велика притока учнів в католицькі школи Європи.

Стосуючись ситуації в США, країни дуже релігійною, варто відзначити один з головних постулатів: Конгрес не повинен видавати жодного закону, що відноситься до встановлення релігії або забороняє вільне її сповідання, або слова, що обмежує свободу, або друку, або право народу мирне збиратися і звертатися до уряду з петиціями про задоволення скарг.

Згідно з результатами всіх соціологічних досліджень, проведених в США за останні 70 років, не меншого 90% опитаних заявляють про свою віру в Бога. 61% американців вважають, що роль релігії в житті людини "виключно важлива", 24% - "достатньо важлива". Тільки 14% вважають, що релігія не робить впливу на життя. У 1% немає певної думки.

Жоден інший інститут американського суспільства не робить благотворнішого впливу, ніж церква, відзначає WPF. Релігійні відчуття стають в США могутнім джерелом добровільної і безкорисливої допомоги людям. Половина американців витрачає дві-три години в тиждень на подібну роботу. В більшості випадків добровольці пов'язані з церквою. Завдяки церквам виникали не тільки лікарні і богадільні, університети, школи, дитячі сади і ясла, але і уявлення про людську гідність і навіть саме поняття демократії. Дев'ять з десяти прихожан роблять пожертвування на добродійні цілі, тільки 70% менш релігійних американців роблять те ж саме. 78% жертвують речі добродійним організаціями, серед тих, що не належать до релігійних об'єднань ця частка складає приблизно 66%.

Релігія рано починає надихати людей на участь в добровільному служінні суспільству і добродійні пожертвування. З 76% підлітків і хлопців, що заявили про свою приналежність до релігійних інститутів, 62% займалися добровільною суспільною діяльністю і 56% робили добродійні пожертвування. Ті, хто не вважає собі таким, що належить до якої-небудь релігії, набагато рідше бере участь в суспільній діяльності (44%) або займаються добродійністю (25%). Ґрунтуючись на подібних даних, адміністрація Буша планує передати релігійним організаціям значне число функцій (і федеральних засобів) по соціальному захисту населення. Це рішення, швидше за все, не викличе протестів. 40% американців вважають, що релігійні групи краще всього допомагають знедоленим. Роботу державних служб високо оцінили тільки 28% опитаних.

Повертаючись до Росії з її переважним впливом православ'я на менталітет людей, багатьох вище перелічених рис, властивих Європі і США, перш за все, широкій соціальній спрямованості діяльності віруючих, не помічаєш. Релігійність наших політиків виявляється в популістських відвідинах урочистих церковних заходів і візитах в святі місця, які часом виглядають дуже нещирими. Та і проходження біблейським заповідям у них не в честі... Чи можна в таких умовах говорити про відродження моральності і гідне виховання громадян? Ні в якому разі.

Висновки

Цілком дослідивши мою тему я виявила деякі суперечності:

Не має чіткого і загальноприйнятого поняття «національна меншина», яке неоднозначно трактується у різних правових документах, і зокрема в міжнародних. Наприклад, у конвенції ООН про запобігання злочинів геноциду і їх покарання вживається термін «національні, етнічні, расові і релігійні групи», у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації – «расові групи», у Пакті про громадянські і політичні права йдеться про права осіб, які належать до «національних чи етнічних, релігійних і мовних меншин», термін «національна меншина» вживається лише у документах ЄС і ОБСЄ. Національна меншина розуміється , як осколок етносу, відокремлена державним кордоном від іншої її частини і водночас вирізняється у країні проживання своїми етнічними характеристиками – мовою, звичаями, культурою чи релігією. При цьому особливо підкреслюється, що йдеться про значну групу населення, яка прагне зберегти свої етнічні особливості й члени якої є старожилами у місці проживання, а не економічними мігрантами останнього покоління. Проте документи ООН, європейських та інших міжнародних організацій політично і морально зобов’язують держави дотримуватись розроблених цими неурядовими організаціями критеріїв, але не втручатися в системи правових норм. Багато питань і надалі залишаються в компетенції окремих країн. Тому відсутність однозначного визначення і показників, на основі яких встановлюється наявність меншин на тій чи іншій території, дає державам можливість навіть об’єктивно існуючу національну меншину розглядати як частину етносу, що має специфічні культурні особливості, сповідує іншу релігію чи вирізняється іншими специфічними рисами.

Суперечність між індивідуальними і колективними правами. Міжнародний механізм захисту прав людини не враховує і не забезпечує захист колективних прав національних меншин, оскільки містить лише механізм захисту індивідуальних прав, у тому числі прав осіб, які належать до національних меншин. У Загальних зауваженнях Рамкової конвенції про захист прав національних меншин вказується ,що ст. 13, «застосування принципів, викладених у цій Рамковій конвенції … не передбачає визначення колективних прав. При цьому наголос робиться на захист осіб, які належать до національних меншин, які здійснюють свої права індивідуально та разом з іншими». Більшість законів, прийнятих новими демократичними країнами, в питаннях про індивідуальні права звертаються до колективної сили. Особливо підкреслюються права національних меншин лише в окремих випадках.

Водночас порушення прав національних меншин у більшості випадків відбувається як порушення їх колективних прав.

Визнання права на самовизначення народів вступає у суперечність із принципом територіальної цілісності держав, що часто породжує політику подвійних стандартів. У одних випадках висунення вимог про вихід із складу держави оцінюється як реалізація права етносу на самовизначення , а в інших – як прояв сепаратизму ( рух курдів у Туреччині, уйгурів у Китаї).

Список використаної літератури

1. Gurr T. Minorities at Risk: A Global View of Ethnopolitical Conflicts.- Washington, D.C.: United States Institute of Peace Press,1993

2. Nielson G/P/ States and nation – groups: a global taxonomy // E.A. Tiryakian and R. Rogowsky (Eds.) New Nationalism of the Developed West: Towards Explanation (p. 25 – 56).- Boston: Allen and Unwin, 1995; Nietschmann B. The third world war // Cultural Survival Quarterly. – 1987. - № 11. – P.1-16