Контрольная работа: Україна в умовах перебудови
Поглиблення перебудови
Усвідомлення необхідності поглиблення перебудови засвідчила робота Пленумів ЦК КПРС, які відбулися у 1987 р., виступи М. Горбачова, інших керівників партії і держави, публікації відомих економістів, філософів, публіцистів. Про зміни, які відбувалися в СРСР, стали говорити як «про революційні». У контексті пошуків виходу з кризи, в партії і суспільстві інтенсивно відбувалося переосмислення історичного минулого, критичний аналіз створеного в СРСР соціально-економічного устрою. Вже на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС у ході дискусії було визнано неспроможність існуючої концепції «розвинутого соціалізму». Виникало питання, якщо не у «соціалістично розвинутому», то у якому суспільстві ми живемо? Що, власне, слід перебудовувати?
Досить швидко стали з’являтися відповіді на ці питання. На сторінках науково-публіцистичних видань радянська система стала визначатися як система «казарменого, державного соціалізму», «напівфеодального», а подекуди і просто «феодального соціалізму», «глухий кут історії» і т. ін.
Не залишилося поза увагою і питання стосовно ролі КПРС, з діяльністю якої було пов’язане все післяжовтневе минуле країни. На жовтневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС, присвяченому оцінці Жовтневої революції 1917 р. і 70-річчю радянської влади, генеральний секретар М. Горбачов назвав побудований в СРСР лад «деформованим соціалізмом». Через кілька місяців, у лютому 1988 р., він проголосив відмову «від догматичної, бюрократичної спадщини», яка «не має нічого спільного ні з марксизмом-ленінізмом, ні зі справжнім соціалізмом».
Відмова від традиційного погляду на радянську історію викликала гостру реакцію неосталіністського крила в КПРС. 13 березня 1988 р. у газеті «Советская Россия» була опублікована стаття викладача хімії одного з ленінградських вузів Н. Андрєєвої під характерною назвою «Не могу поступиться принципами». Цю статтю із захопленням зустріли консервативні угруповання партії. Вона була передрукована багатьма місцевими газетами, у тому числі й в Україні, де прихильників Андрєєвої було чимало. За розпорядженням партійних комітетів різних рівнів професійні партійні лектори, активісти товариства «Знання» готували заняття у системі партійно-політичної освіти, лекції, бесіди, які повинні були донести зміст та ідеї статі до кожного громадянина республіки. Назрівав консервативний переворот, відмова від курсу на перебудову. Ситуація різко змінилася після 5 квітня 1988 р., коли газета «Правда» опублікувала редакційну статтю «Принципы перестройки: революционность мышления и действий», яка викривала статтю в «Советской России» як спробу консерваторів почати перегляд партійних рішень, спрямованих на якісне оновлення радянського суспільства, на перебудову. Таким чином, спроба реанімувати уявлення про соціалізм, характерні для сталінських часів, провалилася.
Що ж стосується «справжнього соціалізму», про існування якого говорив М. Горбачов у лютому 1988 р., то поступово вимальовувався його образ як гуманного, демократичного устрою. Саме такий соціалізм, який ще недавно оцінювався в радянському суспільствознавстві як «реформістська теорія», оголошувався ідеалом, метою комуністичної партії. Однак перетворення КПРС в соціал-демократичну партію не відбулося. Навіть останній, ХХVІІІ з’їзд КПРС, який відбувся влітку 1990 р., прийнявши програмну заяву «до гуманного, демократичного соціалізму», проголосив КПРС партією «соціалістичного вибору і комуністичної перспективи».
Але програмна заява КПРС так і не стала платформою, яка б об’єднала все суспільство, чи навіть – усіх комуністів. Перебудова супроводжувалась диференціацією інтересів різних груп населення, які не могли бути передбачені в програмі однієї партії. Оцінюючи історичний досвід СРСР, частина населення (насамперед інтелігенція) стала схилятися до висновку, що справа не в деформації марксистсько-ленінського вчення, а в утопічності, неможливості реалізації комуністичних ідей взагалі. У вирі усіх цих подій перебувала і УРСР.
Падіння авторитету КП України
Подої в політичному житті України на початку перебування при владі М. Горбачова були відгомоном того, що відбувалося у Москві і деяких інших регіонах СРСР. Люди з великою увагою прислухалися до того, що говорять М. Горбачов, його оточення, інші керівники, до повідомлень центральних газет та популярних програм центрального телебачення, і дивувалися мовчазності в Україні. Виникало закономірне питання – чому республіканські політичні діячі і преса в кращому випадку тільки повторюють те, що вже сказано в центрі, а частіше роблять вигляд, що в країні нічого не відбувається?
Особливо яскраво продемонстрував це ХХVІІ з’їзд Комуністичної парті України (лютий 1986 р.), який за рішеннями й характером обговорюваних питань мало чим відрізнявся від «застійного» ХХVІ з’їзду КПУ. ХХVІІ з’їзд комуністів республіки разюче відрізнявся від ХХVІІ з’їзду КПРС, який сприяв повороту партії й суспільства до реалістичнішої оцінки стану речей.І справа не в тому, що з’їзд у Києві відбувався напередодні форуму в Москві. У теоретичному плані він означав крок назад порівняно з рівнем обговорення суспільно-політичних питань тут, в Україні, ще у червні 1985 р., під час приїзду М. Горбачова до Києва і Дніпропетровська. На з’їзді ж Компартії України традиційне самовихваляння чергувалося з не менш традиційними «постановками нових завдань» і пошуками винних у невиконанні попередніх. Усе «новаторство» доповіді першого секретаря ЦК КП України В. Щербицького зводилося до констатації, що «Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС цілеспрямовано і наполегливо займаються назрілими проблемами життя країни, вирішення яких раніше з різних причин нерідко відкладалось».
Загалом же до кінця 80‑х рр. сподівання на поліпшення життя в Україні пов’язувалося з Москвою, перебудовою в центрі, За цих умов, на фоні зростаючого демократизму центральної влади, авторитет республіканських партійно – державних структур падав. Це багато в чому зумовило наступне стрімке зниження впливу компартії в республіці, коли на арені політичної боротьби з’явилися нові партії.
Чому ж КП України, яка налічувала понад 3млн. членів, не тільки не змогла очолити складні й суперечливі процеси перетворень у республіці, а й від самого початку гальмувала їх? Чому вона, зосередивши майже весь інтелектуальний потенціал республіки, навіть не зробила спроби виробити концепцію довгострокового розвитку України, яка за Конституцією СРСР визнавалася суверенною державою, і не спромоглася сформулювати свою, самостійну позицію хоча б стосовно найзлободенніших, життєво важливих для України питань?
Причин цьому кілька і склалися вони історично.
Ще з кінця 20‑х рр. над компартією України, як дамоклів меч, висіла підозра в «націоналізмі». Будь-яка спроба полегшити життя народу України без вказівок з Москви, або без погодження з нею, оцінювалося як прояв націоналізму і нещодавно каралися.
За Статутом КПРС і традиціями, які склалися, розробка теоретичних та загальнополітичних питань – це прерогатива ЦК КПРС, його політбюро. Завдання республіканських парторганізацій – лише виконувати відповідні рішення центральних органів партії. ЦК КП України може лише надсилати до Москви свої пропозиції і не має права самостійно приймати рішення, які виходять за межі діючих постанов та інструкцій ЦК КПРС. Не мав такого права і з’їзд компартії України.
Упродовж десятиліть у республіканському партійно-державному апараті виробився своєрідний периферійний тип мислення – «провінціалізм», який не дозволяв або дуже ускладнював оперування загальносоюзними, міжнародними, взагалі – державними категоріями. Таке світосприйняття нав’язувалося інтелігенції, діячам науки, мистецтва, республіканській пресі, телебаченню тощо.
Усе це доповнювалося консерватизмом управлінських кіл. Керівники усіх рангів, як правило, вітали лише ті зміни, які не торкалися їхніх особистих інтересів. А перебудова саме цього і не гарантувала, оскільки передбачала радикальну реформу всієї системи управління.
Зазначені причини унеможливлювали трансформацію компартії України у націонал-комуністичну організацію як провідну політичну силу суверенної України. Вона стала програвати у боротьбі зі своїми політичними опонентами ще до того, як останні оформилися в партії та масові рухи. Реакція КП України на найгостріші питання життя республіки свідчила про незнання тенденцій суспільного розвитку і настроїв народних мас, втратою можливостей належно на них впливати.
Комуністична партія й екологічна катастрофа
По-перше народ України не міг вибачити владі екологічну катастрофу в республіці, апофеозом якої стала страшна чорнобильська трагедія. Непродумана надіндунстралізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, інтенсивне спорудження численних штучних «морів» на Дніпрі доповнилося в 70–80-ті рр. побудовою мережі атомних електростанцій у безпосередній близькості від великих міст.Екологічною катастрофою стала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За своїми масштабами, розмірами нанесеної шкоди не лише республіці, а й усьому світові, чорнобильська катастрофа мала справді глобальний характер. Аварія призвела до небаченого забруднення біосфери, біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, появи на території України 30-кілометрової «зони відчуження», масового переселення жителів із забруднених земель в інші регіони республіки. Лише прямі витрати України, яка вимушена фактично повністю взяти на себе справу ліквідації катастрофи на електростанції, що підпорядковувалася у свій час союзному відомству, склали в 1988–1990 рр. у тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. Окрім того, щорічно на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи за рішенням Верховної Ради республіки виділяється понад 5 млрд. крб. Свідченням надзвичайної складності та довго тривалості розв’язання чорнобильського «тугого вузла» стало створення спеціального міністерства у справах Чорнобиля.
Люди ще довго пам’ятатимуть, що саме керівництво компартії і уряду України погодилось на будівництво АЕС неподалік від понад двомільйонного Києва – столиці республіки, що саме воно вивело на забруднені радіацією вулиці столиці багатотисячну демонстрацію киян 1 травня 1986 р., що за його вказівками ретельно приховувалися страшні розміри і жахливі, ще до кінця не вивчені і не пізнані наслідки катастрофи.
Компартія України і національне відродження
Інше важливе питання, значення якого так і не збагнуло керівництво України, – це питання національного відродження.
Усім було відомо, що впродовж десятиліть наступі загальносоюзних чиновників «від культури» на українську культуру відбувався при сприянні тієї ж компартії України, яка за будь-яку ціну прагнула продемонструвати центрові свій «інтернаціоналізм». У результаті мільйони українців відмовилися від української мови, національної культури, не сприйнявши й культуру російську. Для багатьох з них «рідною мовою» став українсько-російський суржик, який віддаляв їх від основ рідної культури і знижував загальнокультурний рівень. Це сприяло формуванню у масовій свідомості українців почуття неповноцінності, меншовартості.
Тоталітарний режим не був зацікавлений у розвитку національних культур, позаяк значно легше управляти однорідною «народною масою», «радянським народом», аніж мати справу окремо з кожною нацією. Тому й міжнаціональні відносини в Україні, як і в інших республіках, будувалися не на природній, культурній, духовній основі, а на основі політичній, ідеологічній. А в цьому криється серйозна небезпека для міжнаціональних відносин, бо надмірна їх політизованість може ледве не кожну соціальну проблему швидко перетворити в національну.
З іншого боку, лише розвиток національних культур і зростання загальної культури створюють природну основу для цивілізованих міжнаціональних стосунків, взаємної поваги і дружби між націями і народами. Крім того, загальний культурний рівень нації є однією з необхідних умов оволодіння надбанням науково – технічно революції, і навпаки, занепад культури загрожує витісненням нації на узбіччя світового прогресу.
Однак, незважаючи на нові тенденції і суспільні потреби, компартія, уряд України продовжували проводити традиційну політику «інтернаціоналізму». Стратегічна лінія КПУ в національному питанні була накреслена ХХУІІ з’їздом і передбачала «послідовні здійснення ленінської національної політики» та «виховання непримиренності до будь-яких проявів національної обмеженості й національного егоїзму». Що ж стосується національних проблем українців і національних меншин, то вони часто попросту ігнорувалися.
У результаті прапор національного відродження українців, євреїв, поляків, росіян представників інших національних меншин в Україні підняла не компартія і уряд України, а опозиційні сили, що забезпечило їм досить широку підтримку і симпатії в масах.
Керівництво КП України було неспроможне знайти шляхи вирішення інших гострих питань життя республіки. Таким чином, подій в Україні стали йти поза і всупереч його бажанням, поза впливом вищих державних інституцій.