Курсовая работа: Банківська система України. Правові основи банківського кредитування
- стимулювання інвестиційної спрямованості в діяльності комерційних банків шляхом збільшення обсягів довгострокового кредитування;
- подальше скорочення частини готівки в обігу;
- підвищення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні;
- поточне регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів;
- ретельний контроль за капітальними операціями резидентів і нерезидентів на фінансовому ринку України
У сучасних умовах банківська система відіграє важливу роль у державі і стає інструментом впливу на економічні процеси як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави.
1.2. Становлення і розвиток грошово-кредитної системи України
Для успішного розв’язування завдань фінансової та економічної стабілізації необхідно здійснити зважене грошово-кредитне регулювання.
Грошово-кредитна система України пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, який умовно можна поділити на кілька етапів. Перший з них – становлення цієї системи (1991-1993 рр..) – характеризувався власною концепцією розвитку. Особливістю даного етапу в тому, що, з одного боку, було формально проголошено ринкову ідеологію, в більшості секторів економіки відбувалася лібералізація цін, було постановлено контроль за оплатою праці, а з іншого – урядові структури гальмували трансформаційні процеси.
В основу практичної макроекономічної політики в 1992-1993 рр.. було покладено принцип повної відмови від використання монетарних інструментів у регулювання економіки. При здійсненні грошово-кредитної політики НБУ використовував командно-адміністративні методи, і зокрема – централізований розподіл кредитних ресурсів, пільгове кредитування, встановлення кредитних обмежень. До 1994 р. в Україні взагалі не діяли такі інструменти рефінансування, як кредитні аукціони. Політика рефінансування банків проводилася тільки через єдиний механізм – прямі кредити, що направлялися через колишні державні банки переважно до державного сектора економіки.
Економічна і грошово-кредитна політика 1993 р. не відрізнялася принципово від політики 1992 р. Продовжувалися спроби відновити економічну стабільність на основі реанімації державного сектора за рахунок емісійного доходу, а також бюджетно-дотаційної, податково-пільгової та кредитної підтримки.
Державний бюджет України на 1993 рік було затверджено з дефіцитом у 7,7% ВВП, єдиним джерелом покриття якого був кредит НБУ. Пряме кредитування НБУ бюджетного дефіциту неухильно зростало і на кінець року досягло 99% усієї кредитної емісії, що створило фінансову і правову основи для “заморожування” трансформаційних процесів у тих секторів економіки, де вони розпочалися. Міжбанківські кредитні ресурси переважно зосереджувалися в колишніх державних банках.
У 1994 р. НБУ почав впроваджувати нову монетарну політику – це стало початком другого етапу у становленні грошово-кредитної системи України. Із березня 1994 р. норма обов’язкових резервів зменшується до 15%, на що ринок міжбанківських кредитів відреагував негативно – падіння своїх обсягів.
У 1995 р. відбувся перерозподіл кредитних ресурсів у бік реальної економіки. За рік кредитні вкладення комерційних банків у народне господарство зросли на 1202 млн. до 3029 млн. грн., тобто в 2,5 рази [1. c.58]. НБУ відмовився від практики централізованого розподілу кредитних ресурсів на пільгових умовах, про що свідчить повна заміна прямих кредитів як механізму рефінансування на кредитні аукціони, де кредитні ресурси розподіляються на ринкових умовах. За рік обсяг кредитів, виданих НБУ Урядові, підвищився в 2,2 рази [2. ст. 57].
Станом на 15 березня 2000 р., обсяг коштів на кореспондентських рахунках комерційних банків становив 2629 млн. грн., що значно перевищує показник кінця 1999 р. (2055 млн. грн.) [3. ст. 15]. При цьому обсяг грошової маси також значно збільшився (див. табл. 1).
Протягом 1995 р. було розміщено три випуски ОВДП. З 1996 р. ці облігації стають одним з головних джерел покриття дефіциту державного бюджету.
Одним з основних недоліків здійснюваної грошово-кредитної політики було те, що великі внутрішні резерви було спрямовано не на розвиток виробництва, а на покриття дефіциту державного бюджету.
Тому вже в 1997 р. ситуація істотно змінилася. До середини року доходність ОВДП значно знизилася. На початку 1998 р. ринок державних облігацій характеризувалася великими боргами по виплатах і практично повною відсутністю попиту. На кінець 1998 р. ринок ОВДП досяг завершальної стадії стагнації, оскільки єдиним покупцем державних облігацій залишився НБУ, для якого їх доходність не відігравала ніякої ролі. Держава не здатна була погашати кредити з процентами, з огляду на що було вжито заходів щодо конверсії ОВДП.
Практичний досвід реалізації жорсткої грошово-кредитної політики за останні 5 років показав, що Україна не розв’язала головних економічних завдань – не зупинила падіння виробництва і не подолала фінансову кризу.
Грошово-кредитна політика, пов’язана з крайніми напрямами, не дасть позитивного результату і може бути ефективною лише в екстремальних умовах або на короткий проміжок часу.
Ще восени 1998 р. Президент України запропонував скоригувати грошово-кредиту політику в напрямі переорієнтації емісійних ресурсів НБУ з безпосередньо спекулятивної сфери в реальну економіку [4. ст. 3]. Відбувся певний трансформаційний розрив, коли кредитно-банківська система функціонує сама собою, а економіка – сама собою. Тим часом грошово-кредитну політику необхідно проводити паралельно з структурною.
2000 р. можна вважати початком третього етапу в розвитку грошово-кредитної системи України, який покликаний подолати крайні підходи, розглянуті нами. В 1999-2000 рр. дисконтна ставка в кілька разів перевищувала рівень інфляції, що, природно, було гальмом у кредитуванні економіки. Протягом І кварталу 2000 р. дисконтна ставка НБУ знижувалася двічі та з 24 березня впала до 32% річних. Тим часом інфляція за січень і лютий досягла всього 8,1%. При такому рівні інфляції дисконтну ставку можна знизити до 15-20%.
Можна сформувати основні напрями діяльності держави в галузі фінансово-банківської системи. Це збалансована політики у сфері кредитування пріоритетних галузей національної економіки; відмова НБУ від кредитування Уряду шляхом своєї участі в аукціонах первинної емісії ОВДП; створення умов для становлення ФПГ, а також систем суспільної участі в капіталі банків і нефінансових організацій.
ІІ ПРАВОВІ ОСНОВИ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ
2.1. Поняття, призначення і види кредитування
Важливе місце у фінансовій системі України посідає кредит. Кредит – важливий інститут, за допомогою якого держава здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів і контроль за правильним їх використанням. Кредит сприяє підвищенню ефективності економіки, забезпечує перелив капіталу, стимулює грошовий обіг та є важливим інструментом державного регулювання економікою.
Встановлений законодавством обов’язків порядок зберігання всіма підприємствами, організаціями та установами своїх коштів на рахунках у банках дає можливість використовувати такі вільні кошти при кредитуванні. В процесі кредитування виникають відносини, що складаються з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів відбувається на умовах повернення для задоволення економічних і соціальних потреб держави.
Пунктом 10 Положення НБУ “Про кредитування” передбачено, що основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточних рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитивні рахунки, до запитання та строкові міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.
Кредит – це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а кредитна операція – це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами відображення у балансах кредитора та позичальника.
Кредит як інститут, що включається у фінансову систему держави, характеризується розподільчою і контрольною функціями. Ці функції взаємозалежні і мають при суб’єктами господарської діяльності.
Контрольна функція забезпечує нагляд за правильним і ефективним використанням коштів, що надаються клієнтурі банкам, та їх поверненням в певні строки.
Таким чином, кредит в Україні становить один із видів економічних відносин, за допомогою яких здійснюються акумуляція державною кредитних ресурсів та їх використання на умовах повернення, забезпеченості, строковості та платності підприємствами, організаціями усіх форм власності та населення для задоволення потреб господарювання.