Для того, щоб краще простежити вплив інтифади Аль-Акса на економіку Ізраїлю є сенс коротко охарактеризувати економічну ситуацію в країні в період 2000 - 2003рр. Таблиця 1 показує зміну стану економіки Ізраїлю в 2000-2002р.

Таблиця 1

Зміна стану економіки Ізраїлю в 2000-2002 рр.

Показники	Ступінь зміни
Ріст ВВП	-1,9
Зростання показників на душу населення	- 5,5
Рівень життя	-13,8
Експорт	-2,3
Імпорт	-18,0
Інвестиції	-8,5
Туризм	- 12,8

Приведено по: Tov Іmrі "Іsrael 2002: A Strategіc-Economіc Assessment", стаття в книзі "The Mіddle East Strategіc balance. 2002-2003", Jaffee Center for Strategіc Studіes (JCSS), Tel-Avіv Unіversіty, 2003.

Підсумки 2003р. року говорять про початок оздоровлення економіки. ВВП виріс на 1,3%, зайнятість зросла на 2%. Варто відзначити, що такі показники досягнуті в основному за рахунок збільшення темпів росту в останньому кварталі 2002 року.

Таким чином, відповідно до річного звіту Банку Ізраїлю, рецесія, що почалася в липні 2000р. до початку інтифади Аль Акса, закінчилася в листопаді 2003р. Ця була найбільш тривала і серйозна рецесія за всю історію держави. Попередні спади 1952-53, 1966-67, і 1988-89р. продовжувалися всього два роки і не були настільки значними.

Оцінки економічного спаду ціх років, представлені Міністерством фінансів і Центральним статистичним управлінням (ЦСУ) Ізраїлю такі:

Рецесія коштувала Ізраїлеві 10% ВВП за три роки інтифади, досягши 50млрд. шекелей, при тім, що оцінюваний потенціал економічного росту складав 4 - 5%. Утрати ВВП у 2001р. склали 4,1%, у 2002р. - 3,2%, у 2003р. - 2,7%. ВВП на душу населення скоротився на 7% у шекелевом і на 14,6% у доларовому еквівалентах з $19200 до $16400.

Цікаво також відзначити зрослий оптимізм у прогнозах економічного росту країни в 2004р. як в Ізраїлі, так і за рубежем. Так, Міністерство фінансів країни підняло свій прогноз з оцінки 2,5% до 2,8%. Іноземні інвестиційні банки і рейтингові компанії більш оптимістичні. Вони пророкують 3,1% ріст ВВП у 2004р.

Очевидно, що інтифада Аль-Акса з'явилася однієї з основних причин настільки важкого спаду в економіці Ізраїлю. Далі пропонується подивитися на ті структурні елементи господарства країни і сфери життя людей, на які інтифада зробила найбільший вплив.

Витрати на оборону, зв'язані з інтифадою, склали порядку 3-3,5 млрд. шекелей, включаючи будівництво розділового забору, вартість операцій сил безпеки на територіях і охорону поселень.

Найглибша криза туризму прямо пов’язана з інтифадою. До початку інтифади Аль-Акса туризм вважався однієї з найбільш динамічно розвиваючихся галузей ізраїльського господарства. Хоча частка туризму у ВВП країни складала в середньому 3-4%, в останні роки спостерігалася очевидна тенденція росту питомої ваги цієї галузі в економіці Ізраїлю. Особливо це видно за даними, що стосується експортної частини економіки країни: згідно даним Ізраїльського Центра Інформації туризм є основним джерелом валюти в скарбниці держави, також туризм є лідером по доданій вартості (85%) серед експортоорієнтованих галузей ізраїльської промисловості. Триваючий спад у туризмі - це очевидний результат непевності і збільшення особистої небезпеки. Перед багатьма мережами готелів постала реальна небезпека закриття, вони скоротили штат співробітників, але все рівно приходиться усе більше розтрачувати резервні фонди. Фахівці в області туризму говорять, що останній раз ситуація, подібна сформованій, спостерігалася більш 30 років тому. Єдине, що може врятувати туризм - це якнайшвидше припинення воєнних дій у регіоні. Виходячи з досвіду попередніх років можна припустити що, як тільки ситуація в Ізраїлі стабілізується, то туди потече потік туристів. Ізраїльська інфраструктура туризму швидко прогресувала у своєму розвитку до початку інтифади, поки вона ще не зруйнована, і, якщо мир у регіон прийде незабаром, то в туризму є всі шанси досягти колишніх темпів росту. Зменшення кількості терактів у 2003р. уже позначилося на розвитку туризму. Так виторг готелів від іноземних туристів досяг $236млн., що на 24% більше чому в 2002р. Загальний же виторг готелів у 2003р. виріс на 2% і досяг 4,3млрд. шекелей (приблизно $1млрд.). Кількість ночей проведених у готелях також виросло торік на 24%.

Інтифада завдала шкоди й інфраструктурі країни як прямо, так і побічно. Терактами заподіяний збиток торговим приміщенням, ресторанам, клубам, комунікаціям. Заморожується подальший розвиток ізраїльської інфраструктури через побоювання іноземних партнерів і інвесторів продовжувати співробітництво з ізраїльськими фірмами в зв'язку з можливими грошовими втратами. Стурбовані триваючим насильством інвестори бажають не вкладати гроші в зруйновану власність, якщо тільки це не житло. Таким чином, спад, що почався в будівництві (до цього однієї з провідних галузей економіки Ізраїлю) ще в другій половині 90-х років, переріс у серйозну кризу. Це також зв'язано і з тим, що дешева палестинська робоча сила перестала бути доступною ізраїльським підрядчикам. Спроби замінити її на робітників із країн Східної Європи в загальному були успішними, але ця міра не дозволила зберегти ціни на будівництво на колишньому рівні. При цьому, не можна не відзначити, що держава в період кризи з метою створення додаткових робочих місць і виходячи зі стратегічної мети виведення Ізраїлю після кризи на новий етап постіндустріального розвитку активно зайнялося відновленням і розвитком інфраструктури країни, тобто будівництвом нових доріг, відновленням залізничної мережі і т.п. Така політика виправдана як у контексті майбутнього розвитку країни, так і в контексті пожвавлення сектора будівництва сьогодні.

Сільське господарство Ізраїлю також сильно постраждало від неможливості подальшого використання дешевої праці палестинських робітників. Але було б неправильно в інтифаді Аль-Акса бачити єдине джерело всіх проблем сучасного сільського господарства Ізраїлю. Зараз ця галузь переживає складний період пошуку нових форм розвитку в силу неможливості подальшого розвитку в рамках кибуців.

Ізраїльсько-палестинське протистояння мало й інші наслідки. Іноземні бізнесмени побоювалися приїжджати в Ізраїль. Ізраїльські інвестори намагалися вкладати гроші в закордонні фінансові інститути. Витрати на запобігання терактів у густонаселених районах росли. Фінансовий вантаж, пов'язаний з цими дійствами, принаймні частково був перекладений на індивідуального споживача. Загальним ефектом від цього можна вважати спад сукупного попиту, що привело до нереалізації потенціалу економічного росту. Це послужило додатковим фактором до інших негативних ефектів триваючої ескалації насильства на ВВП Ізраїлю.

Розділ 2. Політичні пріоритети розвитку Близького Сходу

2.1 Перспективи політичної модернізації в провідних арабських країнах

Події, що розверталися в регіоні Арабського Сходу на рубежі XX-XXІ ст., змушують зробити невтішний висновок про те, що на наших очах відбувається розпалення старих конфліктів і виникнення нових. Серед тих, що займають особі місце на сторінках газет, екранах телевізорів варто виділити триваючий арабо-ізраїльський конфлікт, і новий виток палестино-ізраїльського протистояння. Більш ніж негативними виявилися для регіону наслідки так називаної "антитерористичної операції", ініційованої Вашингтоном і яка призвела лише до ще більшого росту напруженості. Розширення дуги нестабільності на Сході продовжилося з "реанімацією" кризи навколо Іраку, що вилилося, у кінцевому рахунку, у воєнну операцію США і їхніх союзників навесні 2003 р.

Ці складні міжнародні процеси впливають на внутрішньополітичну обстановку практично у всіх країнах регіону Арабського Сходу. Владі нерідко приходиться здавати іспит на здатність вижити в умовах, коли існує небезпека зовнішньої погрози і внутрішньої нестабільності.

На тлі росту регіональної напруженості на рубежі тисячоріч, Арабський Схід пережив зміну керівних еліт у ряді ключових країн. Питання наступності влади - один з найбільш важливих і показових у політичній культурі Арабського Сходу. Устояна за десятиліття політична система в тій чи іншій арабській країні час від часу переживає "струс". Це відбувається в зв'язку з кончиною правителя чи приходом до влади нових керівників у результаті виборів чи перевороту (що відбувається нерідко).

Специфікою політичної системи на Арабському Сході є вагома роль глави держави, що зосереджує у своїх руках бразди правління, як у внутрішньополітичних справах, так і на міжнародній арені. У країнах з республіканською формою правління при зміні влади вона найчастіше дістається або дітям колишнього глави держави, або представнику правлячого клану. Це дає підставу ліберально набудованим колам на Заході говорити про дуже незначну роль виборів, як демократичного інституту, у політичному житті країни. А, отже, нездатності громадян за допомогою голосування впливати на свою долю. При цьому на Заході не враховують політичну традицію Сходу, де виборність, багатопартійність, воля преси та інші атрибути демократії ніколи не були метою, а лише засобом, а стало бути, і прибігати до них слід лише в міру необхідності. Тому характерна (чи, принаймні, декларуєма) для західних демократій система цінностей при імплементації в східні суспільства зустрічає на своєму шляху безліч перешкод.

Характерною рисою політичної еліти Арабського Сходу початку XXІ ст. є задача зміцнення існуючої системи влади і передача її або в спадщину, або по принципах "керованої демократії", коли результати виборів найчастіше легко прогнозовані, а головне - мають другорядне значення, тому що не приведуть до істотної зміни політичного курсу в країні.

В умовах хиткості політичної системи роль стабілізуючого фактора відіграють армія і спецслужби. У ряді країн вони служать міцною опорою політичної еліти, а в деяких випадках - самі її і складають.

В арабських країнах з монархічною формою правління процес передачі влади проходить у цілому без потрясінь. У 1999 р. на зміну "патріархам" близькосхідної політики короля Йорданії Хусейна і короля Марокко Хасану ІІ прийшли їхні сини - Абдалла ІІ і Мухаммед VІ. Перші роки правління молодих правителів показали, що ці два розташованих у різних куточках Арабського Сходу королівства вже в найближчому майбутньому здатні досягти дуже вражаючих результатів і, насамперед , у сфері економіки. Багато в чому заслуга в цьому належить поколінню монархів, що пішло, що створили міцний фундамент для наступного ривка. Консерватизм у системі державного устрою і методах керування країною з лишком компенсується наочними успіхами в економіці і ростом добробуту підданих. До того ж і Марокко, і Йорданія традиційно підтримують зі США гарні відносини, що говорить про можливу допомогу Вашингтона у випадку, якщо хтось вирішить зазіхнути на владу правлячих еліт. У таких країнах істотної зміни політичного курсу не варто очікувати.

Цікаві політичні процеси відбуваються в двох ключових країнах Арабського Сходу - Сирії і Єгипті.

Ще задовго до кончини Хафеза Асада в червні 2000 р. було ясно, що влада в Сирії успадкує один із синів сірійського президента. До 1994 року таким єдиним спадкоємцем був старший син Басель - харизматичний, улюбленець народу, який користувався безумовним авторитетом в армії. Але несподівана смерть Баселя в результаті автокатастрофи змусила терміново готувати в майбутні президенти молодшого сина - Башара.

Треба сказати, що для сірійського народу було досконале неважливо, яким чином відбудеться зміна влади. Був важливий лише бажаний усіма результат - щоб місце великого батька, що дав сірійському народу стабільність і процвітання, зайняв син і продовжив його справу. Таким чином, легітимність влади Башара Асада не піддається ніякому сумніву. Крім того, практично незмінним залишилося коло найближчих соратників нового президента, що говорило про наступність політичного курсу.

В останні роки свого життя Хафез Асад зробив багато чого для того, щоб підняти авторитет Башара Асада серед сирійців. Башар пройшов інтенсивний вишкіл , закінчивши дворічний курс навчання у військовій академії, де захистив дисертацію. Він брав участь разом зі своїм батьком у вирішенні щоденних питань життєдіяльності країни. Башару Асаду було доручено курирувати відносини з Ліваном, що завжди були предметом особливої турботи Сирії. Уже перші місяці правління молодого президента показали, що "уроки батька" не пройшли даром для молодшого Асада. У керма країни встала сильна людина, рішуче набудований на те, щоб його країна упевнено ввійшла в ІІІ тисячоріччя під прапором реалізації планів міжарабської інтеграції.

В особі Сирії США, що мріють переробити політичну карту Близького Сходу за своїм розсудом, зустріли сильну відсіч. Дамаск на сьогоднішній день є, мабуть, останнім бастіоном панарабізму. Так, у конституції Сирії написано, що "будь-яка небезпека, який піддається будь-яка арабська держава з боку колоніалізму і сіонізму, є в той же час і небезпекою, що загрожує всій арабської нації". Прагнення Сирії до створення регіональних союзів, причому не тільки за участю арабських країн, зустрічає відсіч США, що не хочуть виникнення на Ближньому і Середньому Схід нового "центра сили". Незалежний курс Дамаска йде врозріз з відверто експансіоністськими устремліннями Вашингтона на Близький Схід, що багато в чому визначає характер сірійсько-американських відносин, що до початку XXІ століття продовжують залишатися складними.

На тлі поглиблення і зміцнення відносин Сирії з Єгиптом, офіційний Каїр дуже болісно сприймає погрози з боку Ізраїлю на адресу Дамаска. Єгипет різко засудив ізраїльську атаку на палестинські табори на території Сирії 5 жовтня 2003 р. Влади АРІ, що також докладають великих зусиль для активізації міжарабської інтеграції, дуже негативно сприйняли подібну акцію Ізраїлю. Сирія була і залишається однієї з ключових країн в арабському світі, а тому будь-які ворожі дії проти її сприймаються єгипетським керівництвом, інтелігенцією і громадськістю як спроба послабити її позиції.

У самому Єгипті внутрішньополітичні процеси протікають досить спокійно. 26 вересня 1999 року президент Єгипту Хосні Мубарак був обраний на черговий - уже четвертий - шестирічний президентський термін. У ході загального референдуму за нього віддали свої голоси 93,8 проц. виборців. Відповідно до Конституції Єгипту, прямі президентські вибори в цій країні не проводяться. Кандидатуру майбутнього глави держави затверджує Народні збори (парламент) і виносить її на всенародний референдум. Більшість у парламенті належить очолюваної Мубараком Націонал-демократичної партії (НДП).

Хосні Мубарак прагне зробити роль своєї країни в міжарабських відносинах як можна більш вагомою. Єгипет - країна, що має велику політичну вагу в Арабському світі, прагне до закріплення в ньому свого лідерства, хоча і не має настільки колосальних запасів вуглеводної сировини як країни Перської затоки. В зовнішній політиці Єгипет прагне стати одним з коспонсорів палестино-ізраїльського врегулювання, ключовою ланкою в системі безпеки, як у північній Африці, так і в регіоні Арабського Машрика. Усередині країни влади роблять ставку на масштабні національні проекти, що при успішній реалізації можуть вирішити внутрішні задачі й істотно підвищити престиж Єгипту на міжнародній арені. Мова йде про плани стати одним з найбільших постачальників природного газу у світі, центром просування інформаційних технологій, а також розв'язати проблему водяних ресурсів у басейні ріки Ніл.

Усе це, безумовно, малореалізуємо без солідної фінансової підтримки Заходу, насамперед США. Вашингтон щорічно виділяє Єгиптові близько 2 млрд. доларів безоплатної допомоги. Тому, прагнучи зміцнити своє регіональне лідерство на Арабському Сході, Єгипет у доступному для огляду майбутньому приречений на тісне співробітництво зі Сполученими Штатами. І Захід, і Ізраїль, і, зрозуміло, арабські країни зацікавлені в тім, щоб у Єгипті панували світ і спокій. Це вимагає особлива роль Єгипту, що відіграє роль посередника між Арабським світом і Заходом, особливо в тім, що стосується насущних політичних питань арабського співтовариства. У цьому змісті нинішній правлячий режим на чолі з досвідченим Хосні Мубараком, багатьох улаштовує.

Як би то ні було, співробітництво і Сирії, і Єгипту з Заходом буде продовжене і надалі, оскільки серйозні економічні інтереси Європи і США в цьому регіоні завжди будуть пересилювати невдоволення з приводу невідповідності внутрішньополітичних реалій цих двох арабських країн горезвісним західним стандартам. І все-таки, незважаючи на властивому Сходові консервативність і вірність устояним принципам державного будівництва і правління, у деяких країнах Арабського Сходу результати реформ по модернізації політичної системи в наявності. В авангарді країн, що починають кроки серйозних перетворень, йдуть невеликі арабські монархії Перської затоки - Бахрейн і Катар.