Курсовая работа: Декабристи і Шевченко
У Петербурзі вийшла у світ перша збірка поезій Т.Г. Шевченка під назвою «Кобзар», чим підкреслювалася її глибоко народна основа. «У 1840 році, – писала більшовицька газета «Путь Правды», – він випускає свій відомий збірник віршів «Кобзар», який відразу висунув його в розряд найвидатніших національних поетів». За своїми переконаннями Шевченко «...виявився демократом, співцем пригнічених мас народу».
Кожний рядок віршів «Кобзаря», наснаженого визвольними ідеями, примушував читача замислюватися над долею батьківщини та її кріпаків-селян. Образ волі вставав і кликав до боротьби, що робило цю невелику книжку соціально загостреною, політично спрямованою проти гноблення, тиранства й неправди. «Кобзар» – це виклик гнобительському ладові, початок завзятої боротьби Т.Г. Шевченка проти ненависного самодержавства й кріпосництва.
З доброзичливою позитивною рецензією, автором якої був В.Г. Бєлінський, виступив журнал «Отечественные записки» (1840, №5). «Ім'я Т. Шевченка, – зазначалося в рецензії, – якщо не помиляємося, вперше ще з'являється в російській літературі, і нам тим приємніше було зустріти його на книзі, що повністю заслуговує схвалення критики». Великий критик, всупереч поглядам прихильників теорії офіціальної народності, обстоював право українських письменників писати твори рідною мовою.
Вихід у світ «Кобзаря» и прихильність до нього передової критики зробили ім'я Т.Г. Шевченка популярним в Росії і на Україні, сприяли швидкому зростанню числа щирих шанувальників, прихильників і однодумців поета, знаменували вступ його в літературу й активне суспільно-політичне життя.
У захопленні від «Кобзаря» був і великий російський актор М.С. Щепкін, який співчував декабристам. Він постійно жив у Москві. «Вірші, – писала в спогадах правнучка актора, – зразу ж зачарували Щепкіна, і він один з перших угадав у Шевченкові майбутнього великого поета. Він почав пропагувати в літературних і професорських колах Москви... вірші молодого поета і читав їх постійно. Особливо гарно, кажуть, читав він «Думи мої, думи мої...».
Декабристів захоплювала героїчна тема гайдамацького руху. К.Ф. Рилєєв задумав присвятити гайдамакам поему, але встиг написати лише уривок цього твору. У незакінченій поемі «Гайдамак» поет зображав визвольну боротьбу на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського панування, славив героя-гайдамаку, який зі зброєю в руках карав гнобителів народу.
Близький до декабристів (К.Ф. Рилєєва, В.К. Кюхельбекера, братів Бестужевих) письменник, критик і белетрист пушкінської епохи О.М. Сомов написав роман «Гайдамака» (1825), який друкувався частинами в журналах «Невский альманах» (1827), «Северные цветы» (1828), «Сын отечества» (1829) і «Денница» (1830).
Продовжуючи традиції декабристів, Т.Г. Шевченко яскраво висвітлив гостру класову і національно-визвольну боротьбу українського народу у славнозвісній поемі «Гайдамаки» (1841). У ній поет широко й правдиво, відобразив велике народне повстання 1768р. на Правобережній Україні, назване Коліївщиною. Головним героєм поеми виступив сам народ, який зброєю виборював собі свободу.
«Спостерігаючи скрізь гніт покріпаченої маси, –писав П.А. Грабовський, – поет природньо надихався і боротьбою за людську свободу й рівноправність в минулому і протиставив його сучасному».
Визвольні ідеї, якими була сповнена поема «Гайдамаки», спричинили до цензурних утисків. Царська цензура зробила в поемі ряд купюр особливо небезпечних місць, але їй не вдалося витравити в ній дух боротьби за волю. Т.Г. Шевченко це добре розумів. «Было мне с ними горя, – писав він про видання «Гайдамаків» у листі до Г.С. Тарновського 26 березня 1842p.,– насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились». Отже, Т.Г. Шевченко свідомо поширював визвольні ідеї, спрямовані проти існуючого ладу.
Поема «Гайдамаки» справила велике враження на читачів, діячів суспільно-політичного руху, знайшла відгук в тогочасній пресі, приватному листуванні тощо.
У 1841р. Т.Г. Шевченко почав писати російською мовою трагедію «Никита Гайдай», уривок якої впершебув опублікований у журналі «Маяк» (1842, №9). Автор описав драматичні події на Україні часів Богдана Хмельницького. Головний герой твору Микита Гайдай нагадував героїв історичної поезії К.Ф. Рилєєва і виражав ідеї самого автора. Перша збірка «Кобзар», поема «Гайдамаки» та інші опубліковані твори Т.Г. Шевченка, пройняті визвольними ідеями, знайшли відгомін серед передової громадськості Росії і України.
Прогресивні ідеї і революційні традиції в суспільно-політичному житті Петербурга сприяли формуванню світогляду Т.Г. Шевченка як поета, художника-реаліста, революційного демократа, мужнього і несхибного борця проти самодержавно-кріпосницького ладу.
2. Наснажені ідеями декабристів
Спливали десятиріччя після героїчного повстання декабристів. По всій Росії загострювалася криза феодально-кріпосницької системи, і на порядок денний все настирливіше життя висувало питання про ліквідацію кріпосництва та повалення самодержавства, що гальмували суспільний розвиток країни. Наростала класова боротьба селян і робітників. До визвольного руху втягувалися нові сили різночинської інтелігенції. Все виразніше намічався перехід від дворянського до революційно-демократичного етапу в визвольному русі. Нові погляди, ідеї і теорії народжувалися в безперервній запеклій боротьбі прогресивних сил проти реакційної ідеології самодержавства, консерватизму слов'янофілів, ліберального реформізму західників. Загалом відбувалося різке розмежування сил в міру наближення до практичного розв'язання суспільних проблем Росії.
Помітно консолідувалися революційно-демократичні сили. Видатним діячем визвольного руху, визнаним лідером революційних демократів став відомий мислитель, літературний критик і публіцист В.Г. Бєлінський. Визначаючи місце В.Г. Бєлінського в суспільній боротьбі того часу, В.І. Ленін писав: «Попередником цілковитого витіснення дворян різночинцями в нашому визвольному русі був ще при кріпосному праві В.Г. Бєлінський»[2] .
В.Г. Бєлінський пройшов складний шлях політичного розвитку від просвітительства до революційного демократизму та утопічного соціалізму. Його передовий світогляд зазнав благотворного впливу ранніх творів К. Маркса. Великий критик одним з перших зрозумів необхідність революційної перебудови Росії й шукав шляхи для боротьби проти сил старого ладу. Він пристрасно боровся проти самодержавства й кріпосництва, реакційної і ліберальної ідеологій, мужньо і послідовно відстоював ідею соціальної революції. Журнал «Отечественные записки», де працював В.Г. Бєлінський (1839-1846), став популяризатором революційно-демократичних ідей в Росії.
Найповніше й найвідвертіше В.Г. Бєлінський сформулював революційні погляди у відомому «Листі до Гоголя» (3 липня 1848p.), де рішуче закликав до ліквідації самодержавства, кріпосництва шляхом соціальної революції. «Його знаменитий «Лист до Гоголя», що підбивав підсумок літературної діяльності Бєлінського, – писав В.І. Ленін, – був одним з найкращих творів безцензурної демократичної преси, що зберегли величезне, живе значення і до цього часу»[3] .
Діяльність В.Г. Бєлінського сприяла політичному вихованню нового покоління борців проти самодержавства й кріпосництва. Його радикальні ідеї знаходили широкий відгук і на Україні, де зростала плеяда борців за свободу.
До засновників революційної демократії в Росії належав і видатний учений, публіцист, письменник і політичний діяч О.І. Герцен. Він був борцем того покоління, що підняло прапор декабристів в умовах тяжкої реакції. Відзначаючи заслуги О.І. Герцена у визвольному русі, В.Г. Бєлінський писав йому: «Ти можеш мати могутній і благотворний вплив на сучасність»[4] . Великий критик не помилився: О.І. Герцен увійшов в історію визвольного руху як найвидатніший послідовник революціонерів-декабристів, теоретик революційного демократизму та утопічного соціалізму.
Теоретичні праці О.І. Герцена «Дилетантизм в науці» (1843) і «Листи про вивчення природи» (1845) стали найвищим досягненням матеріалістичної філософії до-марксівського періоду в Росії. «У кріпосній Росії 40-х років XIX століття, – писав В.І. Ленін про заслуги О.І. Герцена, – він зумів піднятись на таку височінь, що став урівень з найвидатнішими мислителями свого часу... Герцен дуже близько підійшов до діалектичного матеріалізму і зупинився перед – історичним матеріалізмом»[5] .
У своїх публіцистичних і художніх творах О.І. Герцен дав глибоку характеристику розвитку революційних ідей в Росії, доводив необхідність ліквідації кріпосного права й самодержавства, проповідував соціальну революцію, відстоював свободу і рівність народів, виступав за єднання слов'янських народів. Він створив теорію утопічного «російського соціалізму», обстоюючи ідею перебудови суспільства в Росії на основі селянської общини.
Емігрувавши за кордон (1847), О.І. Герцен відкрито виступив на боротьбу проти царизму. Він заснував у Лондоні Вільну російську друкарню (1853), де видавав громадсько-політичний альманах під назвою «Полярная Звезда» (1855–1862, 1869) і газету «Колокол» (1857–1867) разом з М.П.Огарьовим, який став його вірним соратником у революційній боротьбі.
Ці видання стали бойовими органами російської Революційної демократії й організаторами передових сил. Вони високо підняли революційні традиції декабристів й сприяли вихованню нового покоління борців за свободу. О.І. Герцен підтримував тісні зв'язки з передовими силами України: мав відомості про діяльність Т.Г. Шевченка, Кирило-Мефодіївського товариства, Харківсько-Київського товариства, селянські виступи проти поміщиків. Все це знаходило відображення на сторінках «Полярной Звезды» і «Колокола».
Два великих мислителі й ідеологи революційного І демократизму – В.Г. Бєлінський і О.І. Герцен – спільно виступали за революційне перетворення Росії на засадах утопічного соціалізму. «З цієї хвилини, – писав О.І. Герцен про свою зустріч з В.Г. Бєлінським у 1840 p., – й до смерті Бєлінського ми йшли з ним пліч-о-пліч». Ставши на чолі прогресивних сил усієї Росії, В.Г. Бєлінський і О.І. Герцен сприяли консолідації борців, посиленню загальноросійської визвольної боротьби. Яскравим показником активізації цієї боротьби стало виникнення політичного гуртка петрашевців у Петербурзі, Кирило-Мефодіївського товариства на Україні. Соратником і однодумцем революційних демократів виступив Т.Г. Шевченко.
У Петербурзі виник політичний гурток на чолі зі М.В. Петрашевським, який діяв протягом 1845–1849 pp. Він складався з 63 активних діячів, під безпосереднім впливом яких перебували сотні представників прогресивної інтелігенції Росії. Петрашевці мали своїх одної думців у багатьох містах (Москві, Казані, Києві та ін.), підтримували зв'язки з Т.Г. Шевченком і Кирило-Мефодіївським товариством. Політичні погляди петрашевців сформувалися під впливом ідей О.М. Радищева, декабристів, французьких просвітителів-матеріалістів, соціалістів-утопістів, а також селянського руху в Росії, буржуазних революцій у країнах Європи.
Головною метою петрашевців була підготовка сил для боротьби проти самодержавства й кріпосництва в Росії. Революційно-демократична частина (М.В. Петришевський, М.О. Момбеллі, М.О. Спєшнєв та ін.) виступала за повалення самодержавства і встановлення республіки, скасування кріпацтва, рівноправність народів, запровадження загальної освіти. М.В. Петрашевський склав «Проект про звільнення селян». Значну увагу петрашевці приділяли поширенню революційних ідей. У «Кишеньковому словнику іншомовних слів, що увійшли до складу російської мови» вони пропагували ідеї утопічного соціалізму. У відозвах до селян («Десять заповідей») і солдатів («Солдатська бесіда») містився заклик до повалення влади поміщиків і самодержавства. Петрашевці обговорювали питання про створення таємного товариства, його програми й тактики боротьби. Загалом діяльність петрашевців відіграла визначну роль в активізації визвольної боротьби нового покоління революціонерів, вихованих на ідеях декабристів, В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена.
Оцінюючи велику позитивну діяльність прогресивних сил Росії за чверть століття після повстання декабристів, О.І. Герцен писав: «...Всередині держави здійснювалась велика робота – робота глуха і мовчазна, але діяльна і безперервна; скрізь зростало невдоволення, революційні ідеї за ці двадцять п'ять років поширились більше, ніж за все попереднє століття...». Так було і на Україні, де прогресивні сили гуртувалися навколо Т.Г. Шевченка.
Таким чином, історичний період, що настав після повстання декабристів, характеризувався в Росії інтенсивним розкладом феодалізму, кризою та розвитком в надрах старої кріпосницької системи капіталістичного Укладу, посиленням класової боротьби пригноблених народних мас і розвитком визвольного руху проти самодержавства й кріпосництва. Все це дало можливість Ф. Енгельсу зробити досить широкий висновок про становище в Росії. «В Росії, – писав він у статті «Рухи 1847 року», – розвиток промисловості йде гігантськими кроками і навіть бояр все більше і більше перетворює в буржуа. Кріпосне право в Росії і в Польщі обмежуємося, що означає ослаблення дворянства в інтересах буржуа і створення класу вільних селян, в якому буржуазія всюди мав потребу». У той час боротьба усіх прогресивних сил спрямовувалась проти кріпосного права гальмувало загальний розвиток суспільства.