Курсовая работа: Державна політика підтримки інвестування в інноваційну діяльність в Україні

Інноваційний центр – асоціація підприємств і організацій, об’єднаних з метою досягнення високого комерційного результату на основі використання науково-технічних розробок і винаходів. Завданням таких центрів є: підтримка існуючих та створення нових інноваційних підприємств, а також надання консалтингових та інжинірингових послуг.

Технопарк – компактно розміщений науково-технічний комплекс, функціонування якого ґрунтується на комерціалізації науково-технічної діяльності. Завданнями технопарків є: впровадження у виробництво науково-технічних розробок та інтеграція різних стадій інноваційного процесу.

Технополіс – спеціально створений науково-промисловий комплекс, що включає підприємства і організації, охоплені повним інноваційним циклом. Завданнями технополісів є: забезпечення необхідної інфраструктури для надання послуг у сфері маркетингу, реклами, фінансування, патентної охорони, матеріально-технічного постачання та збуту інноваційної продукції, а також активізація міжнародного співробітництва в сфері науково-дослідних та дослідно-конструкторських програм (НДДКР) та інновацій [1].

Держава – одна з найбільш впливових дійових осіб у всіх аспектах створення та розвитку наукових парків, хоча в більшості країн вона не є безпосереднім ініціатором і учасником того чи іншого конкретного паркового комплексу (виняток – уряд Японії з його програмою технополісів). Наприклад, у Великобританії більше половини наукових парків побудовані, так званими агентствами розвитку (Development Agencies) – державними організаціями (такі агентства є і у США). А перші інкубатори в США взагалі фінансувалися Національним науковим фондом. До того ж, крім допомоги паркам, уряд надає пільги і субсидії їх клієнтам на індивідуальній основі.

Перші європейські парки були створені у 1971 році в Шотландії при Единбурзькому університеті і в Корпусі Кембриджського університету.

Однією з високотехнологічних країн Європи, що розвивається найбільш ефективно, є Фінляндія (4,5% ВВП витрачається на науку), яка за короткий термін здійснила прорив у число розвинутих Індустріальних держав [1].

Головною проблемою державної науково-технічної та інноваційно-промислової політики є реалізація власних конкурентних переваг, зміцнення позицій вітчизняних виробників на глобальному ринку. Стратегічне завдання держави – політика концентрації фінансового та інтелектуального капіталу на нових пріоритетних напрямках, створення великих конкурентоспроможних фінансово-промислових корпорацій – національних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку. Цьому покликані сприяти створені, відповідно до національного законодавства, перші в Україні інноваційні структури.

Технологічний парк України – це здебільшого комплекс підприємств та організацій з визначеними науково-технічними напрямками. Комплекс об’єднує дослідження, розробки та виробництво і на основі розвинутої підприємницької діяльності забезпечує реалізацію високих технологій, виробництво конкурентоспроможної продукції. [28]

Не дуже добрими є справи з інноваційними структурами інших типів, діяльність яких не потрапляє під спеціальну законодавчу базу. Більшість із них, як правило, створювались без підтримки держави. І в кращому випадку – за рахунок грантів чи коштів міжнародної технічної допомоги.

Створення технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів за класичною схемою територіального об’єднання є складним та багато витратним процесом, іноді просто неможливо сконцентрувати на одній території установи, виробничі підприємства та сферу забезпечення через відсутність одного з вказаних елементів.

Створення системи віртуальних інноваційних структур на даному етапі розвитку економічної системи України є одним з найбільш оптимальних організаційних методів стимулювання інноваційної діяльності. Наявність висококваліфікованих вітчизняних фахівців та невеликі стартові витрати дозволяють сподіватись на успіх нових форм організації інноваційних процесів.

Залежно від стану економіки використовуються різні концепції державного регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності. Відповідно до цих концепцій виділяють такі основні форми державного регулювання:

[3].

Рис. 3 - Форми державного регулювання інвестиційної діяльності

Необхідною умовою поліпшення інвестиційної й економічної ситуації в Україні є подальша децентралізація державного управління, що сприятиме підвищенню демократичного потенціалу суспільства й управлінської компетенції регіональних і місцевих органів влади. На жаль, сучасна практика формування інвестиційних програм регіонального рівня недосконала.

З метою стимулювання економічного розвитку територій і пришвидшення у них інвестиційних процесів на регіональному та місцевому владних рівнях має здійснюватись цілеспрямована стратегія формування іміджу регіону як привабливого об'єкта вкладання інвестицій, зокрема: формування бази даних для потреб широкого кола інвесторів щодо економічного і правового середовища, інвестиційного потенціалу та конкурентних переваг території; запровадження і постійна підтримка дії ефективних каналів поширення інформації щодо потреб та можливостей території, в тому числі рекламного характеру; активна участь і посередництво в налагодженні ділових контактів між представниками місцевих бізнесових кіл та потенційними інвесторами; адміністративний і консультативний супровід інвестиційних проектів.

Мета та завдання регіональної влади в інвестиційному процесі можуть бути представлені у вигляді функціональної моделі:

інвестиція інновація політика

Рисунок 4 - Мета та завдання регіональної влади в інвестиційному процесі

Функції регіональної влади зі створення сприятливого інвестиційного клімату: 1 – вивчення потреб та ресурсів громади; 2 – інформаційна кампанія; 3 – підтримка бізнесу; [12].

Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:

державне кредитування;

державні позики;

роздержавлення та приватизація;

податкове регулювання;

амортизаційна політика;

державний лізинг;

ліцензування і квотування;