Необхідно зважити на зв’язок професійного самовизначення учнів з економічними стимулами трудової діяльності, мотиваційними чинниками професійного становлення та утвердження особистості, проблемами зайнятості населення та їх впливом на пошук кожним індивідом свого місця на ринку праці.

Важливою умовою сучасного етапу економічної освіти стає розв’язання двоєдиного завдання: з одного боку, надання молоді та працівниками закладів освіти соціально-економічних гарантій на початку їх професійного утвердження, з іншого – зменшення юнацького інфантилізму та патерналізму з боку держави.

Передбачається, що навчально-виховний процес в освітніх закладах, зорієнтований на формування економічно свідомої людини, допоможе сформувати такі якості і уміння: розвинуте економічне мислення, почуття власника, реального господаря; уміння прогнозувати економічні наслідки своїх рішень, своєї діяльності; економічно обґрунтоване ставлення до праці та її результатів; ототожнення себе із статусом платника податку, який наділений не лише обов’язком перераховувати платежі до бюджету, але й має право знати, як саме витрачаються і куди спрямовуються сплачені ним податки; прагнення до нарощування трудових доходів, до поліпшення умов життя; орієнтація на раціоналізацію праці та підвищення її економічної ефективності; готовність брати участь у різноманітних формах економічної діяльності, пов’язаних з ринковою економікою, в управлінні виробництвом; перевага морального вибору в ситуаціях, пов’язаних з економічною діяльністю; вміння долати економічні труднощі та кризові ситуації; здатність ефективно використовувати діючий механізм соціально-економічного захисту своїх та суспільних інтересів; потреба в особистісному самовдосконаленні та оновленні економічних знань.

Докорінні зміни в сфері економічної освіти учнівської молоді повинні відбуватися насамперед у самій ідеології економічного навчання та виховання. Абстрактно-гуманістичні декларації мають бути замінені новими – теоретичними і водночас апробованими практикою положеннями, насамперед, діяльнісним підходом, який враховує економічну доцільність праці як для конкретної особи, так і для суспільства в цілому. Економічна освіта покликана підняти ефективність трудової діяльності випускників освітніх закладів як в умовах великомасштабного, так і індивідуального промислового та сільськогосподарського виробництва і сфери послуг.

Виходячи з цілісного підходу до розробки системи неперервної освіти, не вважаємо за доцільне давати жорсткий перелік змісту, форм та методів реалізації цих положень включно з державним освітнім стандартом, натомість орієнтуємо педагогічні колективи загальноосвітніх та вищих освітянських закладів на творчий підхід та варіативність тих чи інших рішень.

Отже, розглянувши окремі аспекти неперервності економічної освіти учнівської молоді, ми можемо зробити декілька висновків:

— неперервність за формою – це спосіб залишатися на рівні соціальних умов і вимог суспільства:

— як принцип, неперервність проявляється у вигляді основи до удосконалення змісту навчання і освіти; виявляє сутність необхідних коректив при змінах, що постійно відбуваються в суспільстві, нарешті, стимулює розвиток особистості;

— за структурою неперервність існуючої системи навчання є черговим щаблем у розвитку цієї системи і її вдосконалення;

— за змістом неперервність виступає у вигляді дидактичної системи знань, умінь, навичок, створення відношень;

— у процесуальному аспекті «неперервність як процес систематичного накопичення і поновлення економічних знань, формування економічного мислення, їх перманентної актуалізації згідно з новими змістовими та інституційними вимогами економічного середовища всередині країни та на глобальному ринку, виховання ініціативності, підприємливості, відповідальності за власну економічну поведінку, раціонального прийняття рішень з метою досягнення оптимального результату з максимальним застосуванням інтелектуального потенціалу індивіда та оптимальними затратами наявних ресурсів», стала основою для визначення дидактичних умов економічного виховання в функціональній системі «школа – ВНЗ».

Наступність в освіті є основною умовою всебічного розвитку особистості, засобом реалізації здібностей, а також удосконалення раніше здобутих знань, умінь і навичок.

Формування установки на наступність – процес тривалий. Йому передують розвинута потреба в здобутті і поглибленні знань, почуття задоволення від учіння, формування пізнавальної активності. Знання, стаючи соціально значимими, впливають на розвиток таких важливих рис особистості, як соціальна активність та соціальна зрілість.

«Термін «наступність» такі науки, як філософія, психологія, педагогіка трактують дещо по-різному (Б. Ананьєв, А. Алексюк, В. Бондар, З.Єгорова, Н. Кузьміна, Н.Нікандров, В. Паламарчук та ін.). З філософського боку наступність – це зв’язок між різними етапами або ступенями розвитку, сутність якого полягає у збереженні тих чи інших елементів цілого або окремих сторін його організації при переході від одного етапу до іншого, і взагалі, при будь-яких якісних змінах. Як уже йшлося вище, діалектика розглядає наступність, виходячи з тлумачення розвитку як спіралевидного висхідного руху, кожна вища форма якого, ґрунтуючись на нижчих, не скасовує їх, а включає в себе. У суспільному розвитку наступність форм матеріального виробництва визначає наступність різних форм духовного життя, які, проте, підлягають і своїм внутрішнім законам розвитку, безпосередньо залежачи від нагромадженого попередніми поколіннями матеріалу.

Наукове розуміння наступності має особливе значення для аналізу закономірностей розвитку духовної культури, для боротьби як з некритичним ставленням до досягнень минулого, так і з запереченням культурної спадщини.

Уперше педагогічний принцип наступності був проголошений в кінці 1918 року в документі «Основні принципи єдиної трудової школи», у написанні якого брали участь Н. Крупська, А. Луначарський. «Вся система нормальних шкіл від дитячого садка до університету, – підкреслюється в документі, – являє собою єдину школу».

Якість підготовки спеціалістів у ВНЗ залежить від навчання в середній школі, а вищий навчальний заклад, у свою чергу, здійснює великий вплив на розвиток середньої школи. Дійсність принципу наступності визначається структурою системи народної освіти. Під наступністю розуміють «об’єктивно необхідний зв’язок між новим і старим в процесі розвитку того прогресивного, раціонального, що було досягнуте на минулих ступенях, без чого не можливий рух уперед». Наступність як соціальне явище означає зв'язок між різними етапами розвитку суспільства, його культури, науки і школи. Сутність наступності полягає в тому, що при зміні цілого як системи, зберігаються окремі його компоненти і способи організації. Без наступності неможливий рух уперед в усіх сферах людської діяльності, бо нове не виникає на пустому місці. Його основою є досягнуте на попередніх етапах. Наступність передбачає зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього, що дозволяє поєднувати нові форми організації і способи діяльності зі старими, замінювати їх більш досконалими, знаходити нові методи. Як педагогічний принцип, наступність визначає тісний зв'язок деяких компонентів, змісту, форм, методів навчання на різних його етапах та ступенях. Наступність дає осмислення вивченого матеріалу на вищому рівні, закріплює вивчені знання новими, розкриває нові зв’язки, завдяки чому збільшується якість засвоєних знань, умінь і навичок. Говорячи про наступність між середньою і вищою школою, треба мати на увазі той фундамент знань, умінь і навичок, культуру інтелектуальної праці, які формує середня школа і з чим випускники приходять до ВНЗ. Наступність передбачає готовність випускників школи до навчання у ВНЗ, здатність до систематичної розумової праці, що визначається інтелектуальним розвитком, засвоєнням методів самоосвіти. Інший бік наступності – науково-матеріалістичний світогляд, вольова і моральна стійкість, комунікативність, навички самостійного життя.

ВНЗ, де проходить духовне і наукове формування студентів, продовжує роботу з розвитку і збагачення того, що закладено середньою школою. Найбільш ефективна наступність, якщо між вищим навчальним закладом і середньою школою здійснюються прямі зв'язки. Встановлення наступності між середньою і вищою школою допомагає ліквідувати деякі прогалини між ними, у всякому разі, значно їх послабити. Ці прогалини проявляються в змісті освіти і структурі навчального процесу.

Визначення наступності показують, що вони відрізняються один від одного залежно від того, про яку з них йде мова: в умовах одного й того ж навчального закладу, напрямку виховного процесу. Наведемо визначення наступності стосовно середньої школи:»… поняття наступності включає у якості її суттєвих ознак таку послідовність навчально-виховної роботи, де у кожному наступному кроці продовжується закріплення, розширення, ускладнення та поглиблення таких знань, умінь і навичок, які складали зміст навчальної діяльності на попередньому етапі» . Подібні ідеї розвиваються у працях, присвячених різним напрямкам виховного процесу. «Принцип наступності , – як пише І. Прокоп’єв, – означає логічно підготовлений, природний перехід у розвитку діяльності вихованців від одного етапу до іншого» .

Дані про наступність навчально-виховного процесу в одному й тому ж навчальному закладі можуть використовуватися на зіткненні різних навчальних закладів з урахуванням об'єктивних різниць. Ця специфіка повинна знайти своє відображення і у визначенні сутності наступності за умови суперечності взаємодії систем навчально-виховного процесу в різних навчальних закладах. Тому особливої уваги заслуговують зусилля авторів, спрямовані на вирішення цього завдання.

Наведемо характерні визначення такого роду наступності:

«Наступність – це загально педагогічний принцип, який за ставленням до навчання потребує постійного забезпечення, нерозривного зв’язку між окремими сторонами, частинами, етапами і ступенями навчання і всередині їх; розширення та поглиблення знань, отриманих на попередніх етапах навчання, перетворення окремих уявлень і понять у чітку систему знань, умінь і навичок; поступово – висхідного розгортання усього навчального процесу відповідно до змісту, форм і методів роботи при обов'язковому врахуванні якісних змін, які відбуваються в особистості учнів і студентів».

Більш специфічне визначення наступності таке: «Сутність наступності, яка виражає важливу сторону закону заперечення, стосовно системи виховання в загальноосвітніх і вищих школах, складається із збереження тих або тих форм і методів виховання при переході з одного навчально-виховного рівня до іншого, більш високого – від загальноосвітньої школи до вищої школи. Наступність у даному випадку полягає не лише у збереженні й перенесенні форм і методів виховної діяльності, яка притаманна «середній школі і вищій школі», і навпаки, не в ідентифікації їх, а у встановленні різниці у їх модифікації, а також у появі якісно нових, на базі відмирання старих тощо» .

Термін «наступність», як уже підкреслювалося, охоплює дуже широкий соціальний діапазон. Наступність властива будь-якому раціонально організованому процесові соціальної практики в нашому суспільстві, бо вона припускає «…той необхідний елемент зв’язку минулого, теперішнього та майбутнього в процесі вироблення організаційних форм, котрі дозволяють діалектично поєднувати старе з новим, здійснювати заміну однієї форми іншою, більш досконалою, знаходити нові форми та створювати передумови для їх успішного розвитку».

Принцип наступності тісно пов’язаний з принципами науковості, систематичності, послідовності, обґрунтованості, міцності, доступності та ін., але, звичайно, не зводиться до них і зберігає свій особливий зміст. Діалектика зв’язку наступності з іншими принципами навчання та виховання виявляється, зокрема, в тому, що технологія наступності є умовою та механізмом реалізації інших принципів навчально-виховного процесу, які, в свою чергу, виступають у ролі зумовлених чинників здійснення наступності.

У цьому зв’язку можна спробувати проаналізувати взаємозв’язок, а також різницю між принципом наступності та суміжними принципами дидактики і виховного процесу в цілому. Таке намагання реалізовано у дослідженні І. Прокоп’єва. Він вважає, що універсальний, фундаментальний взаємозв’язок між принципом наступності та іншими принципами дидактики пояснюється тим, що «наступність як один із специфічних законів суспільної свідомості є також і загально педагогічним законом».

У зв’язку з цим суб’єктивне становлення особистості на кожній стадії процесу наступності може бути розглянуте за фазами чотирикомпонентної послідовності, де кожна фаза є в своїй сутності процесом формування внутрішньої позиції особистості старшокласника, абітурієнта, студента.

Для школи (старші класи):

— об’єктна фаза – їй має відповідати внутрішня позиція активного опанування нових умов навчання, нових педагогічних установок і вимог, різних видів діяльності, функцій старшокласника, різноманітної інформації у зв’язку з майбутнім життєвим та професійним самовизначенням (фаза виникнення);

— суб’єктно-функціональна фаза – їй має відповідати внутрішня позиція суб’єктивної реалізації функцій старшокласника, сформованих школою установок у процесі навчання, суспільної діяльності, профорієнтації. Реалізація таких функцій і установок в діяльності – важливий шлях громадянського становлення особистості старшокласника (фаза становлення);

— суб’єктна фаза – їй має відповідати внутрішня позиція свідомої активної участі у навчально-виховному процесі, співробітництва з педагогами у його удосконаленні, самовиховання відповідно до соціальних вимог випускника школи і задач його життєвого, професійного самовизначення. Тепер старшокласник стає суб’єктом навчально-виховного процесу в прямому значенні цього слова. Суб’єктна поведінка припускає зрілість внутрішньої позиції особистості в динаміці відповідного процесу (фаза зрілості);