Курсовая работа: Добро і зло у творчості Ч. Діккенса на матеріалі романів Пригоди Олівера Твіста і Домбі і син

Важко розповісти про моральний стан, якого зазнала Флоренс у будинку свого батька. І не випадково, коли її мати, „нікчемна” дружина поважного містера Домбі, вмирала, давши життя Полю, „повноцінному” нащадкові володаря фірми, попелясто-сірий місяць боязко зазирнувши в кімнату, де перебувала оствнні хвилини свого гіркого життя ця жінка, відсахнувся і заховався в чорних хмарах.

Флоренс не підпускали до маленького братика Поля, котрого вона ніжно любила і який обожнював її; батько дивився на Флоренс як на непотрібне створіння, що завжди плуталося під ногами, як шолудиве щеня; підлеглі містера Домбі шкірили на неї зуби, на диво схожі своїм вовчим оскалом на зуби їхнього патрона, хоча в душі вони ненавиділи його.

Після смерті Поля Флоренс зовсім осиротіла. Сподіваючись розбудити в серці батька хоч якесь почуття людяності, яке допомогло б її вирватися із лабіринту самотності, Флоренс відважується якось увечері зайти до кімнати містера Домбі. Цієї похмурої години, при світлі тліючої лампи, його обличчя було схоже на маску з грецької трагедії. Та якщо в серцях героїв трагедії вирували пристрасті, то душа й розум містера Домбі залишалися незворушними.

Він поглянув на свою дочку, якій не виповнилося ще й чотирнадцять років, з неприхованою ненавистю. „Але колишня байдужість і холодна стриманість поступилися місцем чомусь іншому; чому – вона не розуміла, не наважувалася збагнути, однак вона не відчувала і знала добре: це щось, коли обличчя було обернене до неї, ніби кидало тінь на її голову” [5; 390].

Цим „щось”, яке кидало тінь на все довкола, була непомірна пиха Домбі, його нестримна пристрасть до панування не тільки над „нижчими” класами, а й над усіма людьми, навіть найближчими йому покрові.

Це „щось” кидає свою зловісну тінь і на долю майбутньої мачухи Флоренс, гордої красуні Едіт, „кохання” якої Домбі купує у її матері – зубожілої аристократки Скьютон. І коли напередодні свого шлюбу Едіт сідає за рояль і , акомпануючи собі, співає зворушливу печальну пісню, вона не підозрює, як любив цю пісню покійний син її майбутнього чоловіка.

У похмурому будинку непомітнео минали дні, й завжди голі стіни байдуже дивилися на Флоренс. Та хіба можна було почувати себе звільненою нарешті від злих чарів самотності, коли на світі не було місця більш самітнього й відлюдненого, ніж цей „реально існуючий дім її батька, що похмуро дивився на вулицю; вечорами, коли світилися вікна у сусідніх будинках, він був темною плямою на ледь освітленій вклиці; вдень – зморшкою на її ніколи не усміхненому обличчі”[5;5;407]. І хоч на порталі цього зловісного будинку не було жлдного кабалістичного знаку, кожному, хто дивився на нього, здавалося, що на дверях чиясь невидима рука вивела той же напис, який можна прочитати лише біля входу в пекло – забудьте про світ, всі, хто входить сюди.

Усі обминали цей дім: духовий оркестр, мандрівні музиканти, шарманщики, жебраки, навіть злочинці. А похмура „ розкіш” просторих кімнат, з яких через щільно зачинені ставні цідилося тьмяне світло, все тут свідчило про пустку й руйцнування. І похмура атмосфера будинку змусить навіть людей, звиклих до цієї оселі, змінити своє обличчя. Вони ніколи не зможуть побачити свого віддзеркалення, бо вікна вкриті тут товстим шаром пилюки, а дзеркала потьмяніли, ніби від подиху років... Та, незважаючи на все, в цьому похмурому будинку, на цій сірій вулиці, у цьому крижаному місті дочка Домбі Флоренс щодень гарнішала і розквітала.

Містер Домбі після шлюбу прагнув заволодіти серцем Едіт, та вона зневажала його. Для неї нестерпною була думка про те, що її продали містерові Домбі. Напередодні весілля Едіт кидає в обличчя матері:

„Ідіть своєю дорогою, мамо. Користуйтесь, як вам заманеться, тим, чого ви досягли: збирайте гроші, тіштеся і будьте щасливі по-своєму. Ви досягли своєї мети. Віднині будете доживати його мовчки... Я вам прощаю вашу участь у завтрашній ганебній угоді. Хай простить мені Бог мою участь” [5; 552].

Цілком інтуїтивно Едіт несподівано усвідодмлює, що в цьому страшному домі поруч із нею є людина, така ж самотня, як і вона. Ця людина – Флоренс, одинока дівчинка, яка ні на мить не перестає любити свого батька, не зважаючи на його байдужість до неї.

Усю ніжність і доброту віддає Едіт цій істоті. Вона схиляється над сплячою Флоренс, а потім стає на коліна й опускає свою голову на подушку поруч із тою, котра стане її єдиним другом у цьому домі.

Усю ніжність і доброту віддає Едіт цій істоті. Вона схиляється над сплячою Флоренс, а потім стає на коліна й опускає свою голову на подушку поруч з головою тої, котра стане її єдиним другом у цьому домі.

Владна і горда Едіт ніколи не примириться із законами світу Домбі й ніколи не погодиться жити так, як Флоренс. Щоб помститися всесильному Домбі, який купив її в „кредит” у матері, ніби якийсь „особливий сорт” „екстраординарного товару”, вона розігрує фіктивний роман з управляючим фірми Кракером.Цей підступний план міг здійснитися лише тому, що в час, як пояснює Діккенс, не розхитав та й не міг розхитати перепону між містером Домбі та його дружиною: „ нещасні самі по собі, отруюючи одне одному життя, нічим не зв”1язані, крім ланцюгів, що з’єднували їхні сковані руки, вони, сахаючись одне одного, з такою силою натягали ланцюг, що він врізався в тіло по кістки”[5;562].

І.3. Добро, що перемагає зло у романі – повчанні „Пригоди Олівера Твіста”

Після «Посмертних записок Піквіккського клубу» Діккенс став одним з найулюбленіших письменників англійського простого люду. В цей час в його особистому житті відбулися значні події: він одружився з дочкою книго­видавця Хогарта — Кетрін. Однак в його серці збереглися найніжніші почуття до молодшої своячки Мері. Вона померла зовсім юною від тяжкого серцевого захворювання. Палку любов до неї Діккенс проніс через усе своє життя...

Ще не були закінчені «Посмертні записки Піквіккського клубу», в Діккенс уже напруже­но працював водночас над двома романами, які завершив у 1839 році. Це твори „Олівер Твіст” і „Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі”.

Письменник надав своїм епічним полотнам нової соціальної тональності, бо не міг зми­ритися з класовими протиріччями доби, не дозволяв собі мовчати, бачачи, до яких тра­гічних наслідків призводить загальна паупери­зація, спричинена посиленням експлуатації народних мас Англії. На сторінках «Олівера Твіста», цього „своєрідного роману виховання” розгортається історія життя знедоленого хлоп­чика, який залишився кругом сиротою після смерті матері. Він пройшов тяжку школу кривд у робітному домі, зазнаючи щодня го­лоду й холоду та моральних принижень. Утік­ши з «приюту», Олівер Твіст опиняється на самісінькому дні Лондона. В жахливих нетри­щах столиці Великобританії, серед ватаги зло­діїв і вбивць, очолюваній користолюбним розбещувачем душ Феджіном, Олівер Твіст міг стати таким же негідником, як і його «нові» друзі, коли б містер Браунлоус, з яким випад­ково звела хлопчака доля, не забрав його до се­бе і не передав родині Олівера, яка вважала, що він давно вже загинув. Виявивши, за дивним збігом обставин, заповіт, що зберігався у Феджіна, Олівер стає вельми забезпеченою лю­диною, навіть після того, як поділився своїм несподіваним багатством з «братом» Монсом, котрий заподіяв йому свого часу чимало зла. Отже, доброчесність торжествує, зло покара­не, й повільно опускається уявна завіса, хо­ваючи від ока зворушеного читача авантюр­ну фабулу, що розігралася перед ним, як в театрі.

Олівер Твіст народився у притулку, не знаючи ні матері, ні батька. Коли йому одягли стареньку сорочку та позначили ярличком, «він одразу зайняв своє місце приходської дитини, сироти з робітнього дому, покірливого голодного бідняка, який пройде свій життєвий шлях під градом ляпасів та ударів, зневаже­ний усіма, і „ніде не зустрічаючи співчуття” [2,16].

Безвихідь штовхає його на відчайдушний вчинок. Малюк кидає виклик правителям притулку: дітям не вистачало харчів, тому хлопець перший заговорив про це, попросивши каші. Сміливість хлопця покарано. Бу­ло наказано негайно відправити Олівера до ув'язнен­ня, а наступного ранку до воріт закладу приклеїли об'яву, згідно з якою «будь-кому, хто побажає звільни­ти прихід від Олівера Твіста, пропонується нагорода у п'ять фунтів» [12,25].

Перші одинадцять розділів „Олівера Твіста”,— слушно зазначає англійський прогресивний лі­тературознавець Арнольд Кеттл, —являють собою жахливу картину житейських страхіть: «Автор вводить нас у світ страшенних злиднів і потворних взаємин, у світ жорстокості, на­сильства, сваволі,—страждання тут є спільною долею, а смерть сприймається як очікуваний від них порятунок... Намальована Діккенсом картина справляє воістину незабутнє... вра­ження. Робітний дім, „ферма”, де утримуються парафіальні діти, лавки трунаря «Спритний шахрай», притон Феджіна — все це назавжди лишається в пам'яті і здатне невідступно пере­слідувати людину...”

Пись­менник неодноразово твердив, що починаючи роботу над „Олівером Твістом”, він перш за все мав на меті написати дещо модернізований „шахрайський роман”, у якому б злодії вияви­лися „благородними героями”. Однак буржуаз­на критика „Олівера Твіста” робила його да­леко не звичайним «пригодницьким романом». Діккенс неодноразово підкреслював, що йому вдалося розбудити сумління суспільства, яке ніби забуло, що в країні «загального благо­денства», якою вважалася вікторіанська Анг­лія, вже немає бідняків.

В «Олівері Твісті» є прекрасні, хоч і ме­лодраматичні сторінки, які назавжди лишають­ся в пам'яті. Це насамперед розділи про пере­бування Олівера в „робітному домі”, а такожрозділ, у якому йдеться про вбивство Сайксом за наказом Феджіна своєїкоханки,повіїНенсі.

Роман – повчання „Пригоди Олівера Твіста” закінчується, як добра казка, у ній доро перемагає зло. Однак автор хоче сказати, що в житті не завжди так стається. І якщо для Олівера Твіста все закінчилось благополучно, то для багатьох таких як він дітей далеко не так: хлопчики стають бандитами, а дівчатка – найчастіше повіями. Нажаль, така дійсність, і нічого тут не зміниться.

ІІ. БОРОТЬБА ДВОХ СВІТІВ: ДОБРА І ЗЛА У ПРОЗІ ЧАРЛЬЗА ДІККЕНСА

ІІ. 1. Зло, що покаране добром, у романі „Домбі і син”

Містер Домбі, багатий лондонський бізнесмен, хазяїн торговельного дому „Домбі і син”, - людина амбітна, пихата і майже ніколи не виявляє своїх емоцій. Для нього існує лише одна свята річ – процвітання його фірми. Він дивиться на людей як на засіб її розквіту. Домбі мріяв про спадкоємця і нарешті має сина.

Для містера Домбі головне -процвітання фірми. Шлюб - це надія мати спадкоємця. Народження дитини викликає у нього радість, тому що вже протягом багатьох років він чекає на появу спадкоємця, - відтепер йому буде кому залишитипо своїй смерті головну справу всього життя – фірму ,Домбі і син”.

Власник фірми сконцент­рував усі свої честолюбиві мрії на постаті довгождано­го спадкоємця, пильно стежив за його розвитком та вихованням, не довіряв будь-кому, „хто може стати між ним і його сином, мав надмірний страх зустріти суперника, з яким доведеться ділити повагу та при­в'язаність хлопчика” [5;5;405]. Дитинство шестилітнього „дивака” – вимушений перехідний етап до зрілого життя, у якому Поль стане бізнесменом. Якби меркан­тильна любов батька була щирою, він би задумався над почуттями та бажаннями свого „улюбленця”, пе­рейнявся його проблемами, помітив хворобливість малюка і нездатність до непосильного навчання у школі містера Блімбера. Однак цього не сталося, важ­кохворий Поль помирає, завдаючи цим духовного краху батькові.

Які ж погляди у містера Домбі на шлюб? 3 двадцяти років він був одружений із жінкою, котра, як дехто казав, не могла віддати йому серця, бо її щастя було в минулому, і вдовольнитися тим, що покірно й віддано слугувала подружнім обов'язкам, давши нарешті спокій своїй понівеченій душі. Хоча ці балачки найдужче зачіпали містера Домбі, навряд чи вони дійшли до його вух. А якби й дійшли, то, мабуть, тільки він у світі не йняв би їм віри... Містер Домбі міркував, певне, так, що... союз із ним має бути приємний і почесний для кожної розважливої жінки. Що надія привести на світ нового компаньйона такої славетної фірми не могла не зробити честолюбства у грудях навіть найменш честолюбної особи її статі.

Що місіс Домбі підписала свій шлюбний контракт –майже необхідний додаток до пристойного становища в суспільстві, — вже й не кажучи про увічнення родин­ної фірми - добре знаючи, що вона з цього матиме. Що становище містера Домбі в суспільстві вона могла ба­чити щодня. Що за його столом місіс Домбі завжди сиділа на чільному місці й своєю люб'язністю та напро­чуд аристократичними манерами підтримувала честь його дому. Mic Домбі мусила бути щаслива. Бо дітись їй було нікуди). При родах вона помирає.