Цим ще раз підкреслюється безпосередня цілеспрямованість драматургії М. Старицького на задоволення пекучих потреб української сцени, що підтверджується також багатьма даними з сценічної історії майже всіх п'єс драматурга. Така цілеспрямованість пояснює певною мірою наявність в драматургії Старицького чималої кількості переробок як пристосувань до сцени драматичних творів українських авторів, так само й драматизації прозових творів з інших літератур. При цьому треба враховувати тогочасний прикрий досвід боротьби з утисками царської цензури, яка незрівнянно нещаднішою була до оригінальних творів прогресивної української драматургії, аніж до переробок з апробованих уже «непредосудительных» творів інших авторів, а особливо таких, наприклад, широко популярних класиків, як М.В. Гоголь.

Наявність такої кількості переробок давала привід закидати М. Старицькому, більш ніж кому з сучасників, «не оригінальність» творів, порушення авторської етики і «привласнення» чужих творів, хоч драматург ніколи не крився з переробками і, як правило, зазначав у підзаголовках, звідки взято матеріал для них.

Не вдаючись тут до всебічного текстуального дослідження всієї драматичної спадщини М. Старицького в багатьох варіантах рукописів, чернеток, розглядаємо лише твори, завершені автором, друковані в різних виданнях, і рукописи, заборонені цензурою.

М. Старицький, як вже згадувалось, ще в 70-х роках уславився як поет і перекладач кращих зразків російської та зарубіжних літератур. Тож цілком послідовно, поруч з перекладами ліричних і епічних творів, він почав перекладати й драматичні, як наприклад трагедію, «Фауст» Гете, уривок якої був потім уміщений в згаданому йому виданні «Поезії» М. Старицького (1908 р.).

Так само природним було те, що М. Старицький на початку 70-х років заходився перекладати трагедію «Гамлет» В. Шекспіра, мріючи поставити її на українській сцені як зразок світової драматургії.

Драматичні переклади українською мовою, що призначались для сцени, були категорично заборонені царським урядом. Згодом тільки, як згадувалось, з великими труднощами здобувши дозвіл цензури, М. Старицький зміг видати перекладену трагедію гарно оформленою книгою.

Не дивлячись на те, що «Гамлет» і далі перебував під забороною до вистави, Старицький все ж переклав лібрето опери «Галька» Монюшко, але його було заборонено.

Нарешті, вже в 1903 році він, не здаючись перед царською цензурою, перекладав драму «Роза Берндт» Гауптмана під назвою «Напасть», та вже завершити не встиг.

Широкі, як видно, були перекладацькі задуми М. Старицького, але їх не вдалось здійснити.

Процес підготовки й самого перекладання трагедії Шекспіра мав (поруч з студіюванням зразків вітчизняної класики) велике значення в становленні М. Старицького – драматурга, що починав тоді розгортати свою власну драматичну творчість.

2. Мотив самотності героїв у драматургії Старицького

2.1 Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка

Основою багатої тематики і жанрів драматургії М.П. Старицького є, звичайно, його оригінальна творчість, що тривала протягом всього творчого шляху його як видатного українського драматурга демократичного напрямку.

Першим з оригінальних творів був створений у 1872 році широковідомий водевіль на 1 дію «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», що був дозволений до вистави цензурою в квітні 1873 року.

Того ж таки року водевіль був поставлений на домашній сцені в будинку Ліндфорсів у Києві аматорським гуртком під керівництвом автора. Вперше він був надрукований у збірнику «Луна» і притому вдруге пройшов уже подвійну цензуру київського цензора і Петербурзького цензурного комітету через Головне Управління в справах друку, і дозволений був до друку 24. IV. 1881 р.

Такі документальні свідчення про водевіль «Як ковбаса та чарка...» розбивають наклеп про залежність його від жарту Л. Глібова «До мирового».

В основу сюжету водевілю «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицький поклав анекдотичний, але дуже характерний конфлікт між двома українськими панками, взятий, як зазначено у виданні 1890 р., «з старої події». Українські панки Шило і Шпонька, які посварились на полюванні за те, чия собака була ліпшою, зустрілись у корчмі, де господарка Горпина Шпортуниха подбала, щоб їх помирити на тій підставі, що у одного була тільки горілка, а в другого лише ковбаса. Художня сила цього водевілю, звичайно, не в сюжетній основі, а в цілій, хоч і невеликій системі колоритних художніх образів, невимушено й дотепно розкритих за художньою логікою у відповідних обставинах.

Невимушене й чітке розгортання комічних ситуацій створює струнку, динамічну дію водевілю, а вдале використання українського пісенного та розмовного фольклору надає реалістичному творові цікавого, дотепного характеру невмирущих сцен народного гумору й сатири. Ось чому водевіль цей з 1873 року і досі не сходить з української сцени, зайнявши місце серед класичних творів.

2.2 Не судилось

Дальшим кроком вперед було створення драми «Не судилось». «Драма ця,—писав М. Старицький,—була задумана мною ще в 1876 році і в тому ж році не тільки подібний план, а й дві перших дії були закінчені, але внаслідок заборони малоросійської сцени роботу цю я облишив, не бачачи в найближчому майбутньому цілі її застосування».

Тоді ця драма мала назву «Панське болото», і задум її безпосередньо зв'язаний з животрепетними явищами тогочасної дійсності, які вивчав М. Старицький, з одного боку, і працею його над перекладом «Гамлета» Шекспіра, з другого боку.

Після порад знавців літератури та сцени М. Старицький закінчив драму вже під назвою «Не судилось» (1881), щоб надрукувати її в альманасі «Рада», який він тоді організував. Але через потрійну цензуру в Києві і в Петербурзі та інші ускладнення з виданням альманаху «Рада», ч. 1 вийшла аж в 1883 р. (дозволено цензурою — Київ, 12. IV. 1883 р.).

Збереглись також подальші рукописи переробок драми під натиском цензури, коли М. Старицький терпляче і наполегливо добивався дозволу драми для постави на сцені. Драма була остаточно скалічена, доки була дозволена до вистави 12.Х. 1885 р. під назвою «Не так склалося, як жадалося»,

«Не судилось»—драма на 5 дій, яка за змістом більше відповідає назві її першої редакції — «Панське болото». Підносить вона нову важливу тему в українській драматургії того часу, даючи одну з кращих реалістичних картин українського села після реформи 1861 року. Суть драми, звичайно, не в тому, що панич Михайло Ляшенко занапастив життя бідної дівчини-селянки Катрі Дзвонарівни., Та це й не було б новим після Шевченка в українській літературі більш новим є те, що син поміщика щиро покохав, захоплюючись взагалі поезією народу, селянку – сироту, яка всією душею теж закохалась у нього. Але через різницю станів, маєтків та через інтриги їм „насудилося” бути в парі, бо Катря загинула, не витримавши натиску панів, сільської темряви та власного зрадженого сумління. Одначе й цим не вичерпується зміст драми

М. Старицький, прекрасно обізнаний з життям поміщників на селі, особливо 60-70 років XIX століття безпосередньо знаходячись середніх, захоплювався разом з М. Лисенком «ходінням в народ», переважно в коло сільської молоді, йому були відомі випадки одруження паничів з селянськими дівчатами (згадаймо хоч би любого йому «дядю Олексашу», якого введено епізодом в драму), і в цьому вбачалась ознака нового часу.

Пильно спостерігає молодий, драматург, як складаються пореформені відносини на селі, натрапляючи неминуче на соціальні та національні суперечності, які виростали на очах, і глибоко хвилювали його, примушували замислюватись над ними і робити певні висновки.

Характер «нових» пореформених відносин на селі у всій їх реальності М. Старицький і намагався змалювати в своїй драмі „ Не судилось”. Ідучи по лінії розкриття гострий суперечностей, не шкодуючи виразних фарб у змалюванні образів. Не зв’язаних навіть з любовною колізією, - він відтінює, подає цікаві деталі внутрішнього єства персонажів, мотивує їх вчинки (Зізі, Жозефіна, Шльома) для глибшого показу в напруженій дії соціально – побутової картини в цілому. Отже „Не судилось” далеко переростає в драму кохання, що займає в творі, на перший погляд, основне місце.

Справді, особиста драма нещасливого кохання (Михайло — Катря – Дмитро) розкривається в органічній єдності з соціальним та національним колізіями. Характерними для тодішнього життя в українському селі що промовисто названо було автором „ Панське болото”, в глибині якого загострювалась боротьба між поміщиком і селянами всупереч твердженням ліберально – буржуазних теоретиків того часу.

Саме характерні мешканці цього «болота» або, як ще гостріше визначав Павло Чубань,— «багна», які так чи інакше зв'язані з особистою драмою, поставлені в основі розвитку дії твору, що визначає його сюжет

Найбільше місця в творі займає постать панича Михайла, який спочатку нібито захоплений новими ідеями народолюбства, видимо, під впливом свого товариша — лікаря Павла.

Михайло полюбляє ходити в розкішній українській «мужицькій» одежі, розмовляти українською «простонародною» мовою, бувати вечорами серед селянської молоді, а особливо серед дівчат, як освічений панич м'якої, чулої вдачі, що шукає поезію в житті.

Він похваляється, що буде «працювати там, де мені мило,— на користь народові».