Курсовая работа: Драматургія Старицького
Вболівання й каяття його над умираючою Катрею не знімають цих якостей, які з таким нищівним докором підкреслює Павло в останній репліці над трупом Катрі: «То така, паничу, ваша поезія?»
Та воно й не дивно, бо народився й виріс Михайлов панській родині, де заправляє,мати його Анна Петрівна — «слабонервная, чувствительная», вкрай егоїстична і розбещена пані. Їй чужі будь які демократичні поривання, елементарна лояльність і навіть звичайне почуття жінки – матері. Вона скаженіє, втрачаючи людську подобу, як тільки бачить Михайла з Катрею: «А! Мерзавка! ІІотаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына! Я тебя собственными руками разорву. (Сіпається до Катрі)».
Батько Михайла — поміщик Іван Ляшенко — простий і поведінки й завзятий кріпосник з переконання. Найбільше він клопочеться над тим, щоб знайти нові засоби визиску колишніх кріпаків за допомогою орендаря Шльоми, в якого він на позичках. Він заграє з гувернанткою, коли не бачить жінка й діти ненавидить, як лютого ворога, свого брата Олександра за його демократизм. На Катрину драму він дивиться як кріпосник: «...скручу з парубком, дам придане та й витурю..».
Тут же в «панському болоті» чудово своє почуває ч «англоман», фатуватий «європеєць» поміщик Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, який зухвало глузує з «хлопоманства», з української мови, називаючи її «выдуманным диалогом». Розбещений пошляк Белохвостов, навіть коли Катря на очах з горя тяжко страждає, вигукує по-французьки: «Але вона чарівна»
Зухвало грубою, цинічною виростає в «болоті» Зізі – сестра Михайла, немов завершуючи коло Ляшенків.
Біля панів виросла цілковитою моральною потворою покоївка Аннушка, й, неначе гнилий пень, стирчить серед «болота» ще з кріпацьких часів старий лакей Харлампій, по жалкує за кріпацтвом, коли, мовляв, було справжнє «вельможне панство», а тепер «з мужвою воловодиться».
Як і Аннушка, Харлампій своїм грубим втручанням допомагає доконати Катрю в її недолі.
М. Старицький нещадно викриває нікчемність і жорстокість цих мешканців «папського болота», протиставляючи ті здорові позитивні сили, що зростають і стають на боротьбу за кращу долю трудящих. Він показує образ типового різночинця-народника 60-х рр. — молодого лікаря Павла Чубаня, який заводить школу для народу, позичкову касу, лікарню, розтлумачує селянам, як відстоювати свої права, наводить їх на шлях боротьбу проти панів-визискувачів. За демократичні переконання й вчинки Павла ненавидять поміщики але глибоко поважають і слухають селяни. Він щирий друг Катрі, матері її й Дмитра, який, не дивлячись ні на що, глибоко, кохає Катрю, виступає месником за неї й за всі кривди.
Особливо зворушливий образ Катрі головної героїні драми. Тендітна сором'язлива дівчина-сирота ніжної ліричної вдачі, довірлива й щира, здатна на глибокі почуття красуня. Наштовхнувшись на грубі і нездоланні для її натури перешкоди, вона передчасно загинула.
Вся система художніх образів драми побудована так, що одночасно з соціальними суперечностями розкриваються і національні.
Сама драма написана різними мовами, що, на думку автора, очевидно, повинно було точно відтворити наявний тоді стан щодо мови. Український одяг і мова служать тут для підкреслення демократичних симпатій. Навіть Михайло гостро реагує на презирливу репліку Бєлохвостова щодо української мови як «выдуманным диалогом».
Михайло — «Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатися: не бачив Америки — значить, нема, не чув про Канта — значить, вигадали. Розмовляти на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми руську літературу не згірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурать твоїй писі. Живеш на Вкраїні, то знай її, й мову!»
А далі він з'ясовує, чому це так:
«Кожному народові бажається виробити собі такі форми, в яких йому найпридобніше. Кожному народові в своїй власній одежі найвільніше, найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом, а ми стоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя і правду».
Хоч у подальшому розгортанні драми ці питання й не підносяться вже з такою гостротою, але така постановка їх на початку твору досить характерна для тодішнього молодого, пройнятого демократичними настроями покоління інтелігенції.
Драма «Не судилось» піднесла животрепетні питання і соціальних і національних взаємовідносин, що складались.у60—70-х рр. XIXст. на селі.
М. Старицький, правдиво змальовуючи реалістичну драматичну картину на добре відомому йому матеріалі, неминуче прийшов до сумних висновків щодо цих «нових» пореформених порядків на селі. Справді, національне питання в устах Михайла прозвучало досить декларативно, а тим більше наведені вище твердження, то такі паничі («ми») стоять «за освіту меншого брата, за народне щастя і правду», бо в розвитку дії драми недвозначно показано, на що такі паничі здатні та яке «щастя» і «правду» вони відстояли.
Драма «Не судилось» — великий крок вперед в становленні Старицького як драматурга-реаліста, видатне явище в українській драматургії того часу. Про це свідчили не раз навіть упереджені сучасники, мимо закидів різного порядку, які при цьому в тій чи іншій формі робилися.
М. Костомаров, приміром, звертаючи увагу на надруковану того року в «Раді» драму «Не судилось», тенденційно не помічену рецензентом збірника, заявляє, то й він не належить до прихильників Старицького, як заявляв уже про це раніше, а проте:
«Тепер,— пише він,— по чистій совісті, не можемо не пізнати новий самобутній твір цього письменника одним ч кращих у своєму роді і вартих уваги явищ у небагатій щодо кількості книг малоруській літературі.
Автор зачепив найважливіші струни сучасного суспільного життя, розкрив недугу, яка відчувається всюди в наш час, і зобразив її в таких рисах, в яких вона проявляється в сучасному суспільстві».
Навівши далі характеристику персонажів драми, Костомаров продовжує:
«Всі ці особи зображені дуже опукло, з явними рисами, властивими як особистості кожного, так і оточенню, в якому вони обертаються. Всі вони реальні і закінчені.
Мова в усій драмі правильна і слово відповідає думкам.
Прочитавши цю драму, можна з першого разу помітити, що автор перебував під впливом Шекспіра: недаремно він був перекладачем «Гамлета».
Вплив Шекспіра відбився духом великого англійського драматурга, що проймає всю п'єсу в її настрої і зіставленні характерів».
Костомаров закинув тільки, що фінал драми — штучний, типу французької мелодрами, і вважав, що набагато більш народним є фінал драми Квітку-Основ’яненка «Щира любов», яка дещо нагадує «Не судилось».
Того ж таки року в замітці «Малорусская драма 60-х годов» відзначено, що в драмі «Не судилось» М. Старицький зачепив дуже серйозні і в той же час вдячні для драми сторони тодішнього життя малоруського інтелігентного суспільства».
Відзначена була дратва «Не судилось» і в «Очерках истории украинской литератури XIXст.» М. Петрова як твір, що становить «дійсну епоху в поетичній діяльності» Старицького, щоправда, — «якщо це оригінальний твір» (стор. 455), в чому Петров сумнівався, посилаючись на драму «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького. Це викликало відомий протест М. Старицького, надрукований у газеті «Заря» (1884). Навіть Б. Грінченко, який заперечував у 1897 р. будь-яке значення драматичної творчості М. Старицького для української літератури, мусив визнати, що «тільки одно з них має літературну вартість, се справді драма «Не судилось».