Курсовая работа: Драматургія Старицького
З документів цензури видно, на який шлях штовхала вона драматурга, якщо він хотів побачити свою п'єсу на сцені, і тому зрозуміло, чому М. Старицький мусив у подальших редакціях все більше і більше нівелювати соціальну суть драми, облагороджувати поміщиків і т. д.
В останній редакції драми під назвою «Не так склалося, як жадалося» вже Михайлові (в цій редакції — Грицькові) вкладаються слова, які він вимовляє під час суперечки з Бєлохвостовим (Білашем): «Я молю господа за царя, що ослобонив мільйони». У фіналі драми демократ Павло вже не викриває суть «панської поезії», а тужить над збожеволілим Михайлом і т.д.
Власне сценічна історія драми нескладна і неширока. Дозволена, як уже згадувалось, у «знешкодженій» редакції під назвою «Не так склалося...» (1885), вона
була поставлена вперше автором-режисером у трупі під мого ж керівництвом 10 грудня того ж року в м. Воронежі, до кінця сезону ставилась ще кілька разів, а далі переходить у репертуар інших існуючих тоді труп.
Тільки в радянському театрі стало можливим здійснити постановку драми «Не судилось» в її неспотвореному вигляді.
2.3 Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці
Новим етапом в творчості Старицького було створення драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», яка була поставлена на сцені українського театру з 1887 року і справедливо здобула одне з перших місць серед репертуарних класичних творів української драматургії.
Популярна українська народна пісня «Ой не ходи, Грицю...», яку за давньою легендою нібито склала народна поетеса часів Хмельницького Маруся Шурай (чи Чурай), неодноразово використовувалась письменниками і, зокрема драматургами, як тема чи один з головних мотивів. В українській драматургії на тему цієї пісні відомі твори: «Чари» Тополі, «Не ходи, Грицю, на вечорниці» Александрова, «Маруся Чурай» Бораківського, «Маруся Чурай» Самійленка та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького.
Кожний з авторів по-своєму використав мотиви пісні, але жодний із згаданих творів не зазнав такої гучної глави в критиці й на сцені, як «Ой не ходи Грицю...» М. Старицького, хоч драматурга не раз обвинувачувано було в нібито переробці згаданої тут драматичної оперети Александрова, що раз у раз спростовувалося експертизою, свідченнями і судом. Аналіз чималого матеріалу щодо цього: статті В. Александрова «Что сей сон означает» (1890), висновків судового процесу М. Старицького з І. Александровським (1901) та різних відгуків про цей процес, а також зіставлення текстів обох творів не дають підстав твердити, що М. Старицький переробив оперету В. Александрова, хоч між сюжетами цих творів є певна спільність.
Деякі українські трупи не дотримувались авторського тексту, давали в поставі справді суміш драми, Старицького й оперети Александрова. З Хоми, наприклад, робили обов'язково горбатого (що є у Александрова і нема у Старицького). Текстова мішанина під прізвищем М. Старицького видавалася і перевидавалася, звичайно, без відома авторів. Одне з таких видань було здійснене (вдруге) навіть в 1927 році'.
Отже, драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»—дальший власний крок М. Старицького - драматурга. Старовинна народна пісня з її Мотивами отруєння коханого, який кохає двох, народна легенда про Марусю Чурай, а до того ж, і написані на цю тему твори послужили драматургу для створення цікаво розгорненої інтриги і напруженого фінального акорду драми, яка спочатку і до кінця, як вінок з прекрасних, запашних польових квітів, являє собою художнє мереживо з народних пісень, звичаїв, ігор і танців, що є барвистим фоном для перипетій, 'В драмі розкрито типові образи українського села {переважно молоді) в їх соціально-побутових відносинах. В прості, сердечні відносини молоді вдирається пристаркуватий парубок Хома. Хоч для молоді він — «ідол», «відьмак — з чортами знається», син ненависних здирщиків, що «все село обнищили», а баба, з якою він живе, «відьма», але — «хоч і відьмак, та багатій» — і це дає Хомі силу впливу. Хома фізично потворний, хитрий і підступний. Він, маючи гроші, стає на боротьбу з красою: «Невже розум і гроші,— заявляє він,— не можуть поборотись з красою? Ні, поборемось ще!» (І, 3). Кожну дрібну щілинку у відносинах молоді (Гриць — Маруся, Потап — Дарина, Гриць — Галина) використовує спритний багатій Хома, розставляючи тенета, щоб заволодіти красунею Марусею. Він мучиться тяжкою мукою заздрощів — і це штовхає його на нові й нові підступи, аж до задуму знищити Гриця руками Марусі. Пекельний план, тонко розрахований на кінцевий успіх, зазнає проте краху на самому, здавалось, його завершенні.
Маруся наважується отруїти коханого Гриця, тільки пересвідчившись, що навіки втрачає його, та й то зважується вмерти разом з своїм коханим від тієї ж отрути. Цього не сталося «випадково» тільки тому, що Гриць розлив решту отрути. Маруся, побачивши труп отруєного коханого, збожеволіла, співає «Ой не ходи, Грицю...», чим доводить до нестями недолюдка Хому,— який вигукує в фіналі: «Пропало все, все! Ну, так!.. (Вихоплює ножа, кінчає самогубством)».
Такий фінал драми М. Старицького — відмінний від фіналів згаданих творів на цю тему, в тому числі й оперети Александрова, блискуче завершує напружену драматургічну дію твору, підкреслюючи, що ні за які гроші краси й кохання не придбати, що носія підступності чекає ганебний крах, а тих, хто піддається їй,— тяжка кара. Ці здорові, суто народні висновки випливають та логікою системи досить повно розроблених образів драми.
Кожний з персонажів її виразно індивідуалізований І одночасно в масі становить невід'ємну деталь цілої динамічної соціально-побутової драми на ґрунті нещасливого кохання, в якій, всупереч твердженням про «мелодраматизм образів Хоми й головної героїні драми Марусі», злочинний Хома виступає не виключною причиною страждань героїв, і не лише в простодушній докірливості їх криється лихо.
В цьому не важко впевнитись, прослідкувавши, що й процесі розвитку дії драми характери головних героїв так формуються, що в їх взаєминах утворюються щілини, які спринт використовує підступний Хома, сплітаючи інтригу.
Визначаючи своєрідність літературно-драматичного жанру свого твору, драматург назвав його «народною драмою, ч музикою, співами, танцями».
Такою вона з великим бучний успіхом проходила довгі роки на сцені українського театру і тепер ще займає серед інших класичних творів української драматургії видне місце в репертуарі українських радянських театрів.
2.4 Водевіль „По-модному”
В 1887 році М. Старицький написав також водевіль га одну дію «По-модному». Дія відбувається в родині багатого, але простого козака Вареника, який за всяку ціну пнеться в дворянство і з цією метою все життя в родині перебудовує «по-модному» з допомогою паламарської вдови Дзвонарської. Вареник буває у великих панів, одержав уже «мегдалію», сподіваючись ще й на «кавказького хрестика», пив у самого «предсідателя чайок з конякою», заразом позичаючи збіднілому панству «грошенят».
Водевіль «По-модному» слабший своїми художніми якостями, ніж «Як ковбаса та чарка...» Він не має таких завершених образів і досконалості в динамічному розгортанні дії, але досить гострий ситуаціями та фарбами художнього малюнка, як у зображенні постатей набундюченої і голої шляхти (мати і син Дембицькі), карикатурної «модниці» Дзвонарської, так і вдалим висміюванням зарозумілого багатія, українського «чумазого» Вареника.
Водевіль «По-модному» для М Старицького як драматурга був перехідним твором, на якому не зосереджувалась його особлива увага. Одночасно його захоплює, всупереч категоричній забороні, новий жанр — історична грама.
2.5 «Богдан Хмельницький»
Героїчний етап боротьби українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким, приваблює М. Старицького, і в результаті напруженої праці над цією темою — наприкінці 1887 року з'явилась історична драма «Богдан Хмельницький» у п'яти діях з епілогом, що мав назву «Братский союз».
Цензура зустріла твір з особливо гострою увагою, про що свідчить досить широкий аналіз твору і висновки цензора, до яких приєднався й Петербурзький цензурний комітет.
Найбільш стурбована була цензура сценами драми «збуджуючого характеру, в яких відбивається нестримне прагнення українців до свободи» і в яких «приховується надія на краще майбутнє України». Ось тому-то цензор, а за ним і вищі цензурні інстанції присудили, що твір, як перейнятий політичною тенденцією, не відповідає цензурним вимогам, і його визнано «неудобним» до друку, а тим більше для сцени. Протести драматурга нічого не допомогли.
Вдруге подана до цензури драма «Богдан Хмельницький» зазнала тієї ж долі, хоч драматург і пом'яв шив політичну загостреність головних сцен твору, надолужуючи її розгортанням особистої драми головного героя.
І лише в третій редакції драма дістала дозвіл цензури в 1897 р., тобто через 10 років від часу подання першої редакції. (Тут розглядається драма «Богдан Хмельницький» за текстом, видрукуваним у журналі «Киевская старина» того ж року і використаним на сцені українського театру).
Шість епізодів-картин (5 дій) драми «Богдан Хмельницький» охоплюють кілька років боротьби українського народу на чолі з Хмельницьким проти загребущої польської шляхти і завершуються живою картиною-апофеозом «Переяславська Рада».
Цікаво, що натхненником на боротьбу з шляхтою виступає старий бандурист як представник знедоленого люду.
Він запалює святий вогонь соціальної помсти проти гнобителів. Одночасно в дії зав'язується особиста драма Ганни, яка приховано і безнадійно кохає Богдана, і Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну, і облудливої, честолюбної панянки Єлени, що заграє то з Богданом, то з його сином Тимком, то з Чаплінським.
Зав'язано й інтриганську роль пробоща-єзуїта, який пропонує Чаплінському для «отчизни» — «од справ по-спільних збити й закрутити у власних» Богдана Хмельницького, підбивши у нього Єлену, на що Чаплінський дуже радо погоджується, бо це саме входить у його особистий підступний план. Особисті мотиви драми, переплітаючись із соціальними, набирають дедалі більшої ваги та сили.
В цьому виявилась сила і слабість художнього відображення історичної дійсності в драмі.