Курсовая работа: Етнографічно–побутове начало в реалізмі повісті І. Нечуя–Левицького "Кайдашева сім’я"

Етнографічно – побутове начало – одна із форм реалізму, яка заявляє про себе на початку ХІХ століття у зв’язку з формуванням літератури нового типу і пов’язана з увагою до життя простого народу.

Етнографія – наука про культуру, побут, звичаї того чи іншого народу.[14,600]

Етнографічно – побутове начало пов’язане з художнім відтворенням звичаїв, обрядів, із зображенням побуту селян.

Що ж таке звичаї та обряди ?

Звичай – повсякденний усталений спосіб (правило) поведінки, складений історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості.[14,601] Обряд – узвичаєне, обов’язкове символічне дійство, приурочене до відзначення найбільш важливих подій у житті людського колективу, родини чи навіть окремої особи. [14,603]

Етнографічно – побутове начало виразно виявляється в реалізмі повісті «Кайдашева сім’я» І.Нечуя – Левицького. Повість вийшла з друку у 1879 році. ЇЇ можна назвати цілою епопеєю життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 року.

У творі змальовувався побут селянської сім’ї після скасування кріпацтва. З комічних сцен життя сім’ї Кайдашів виростає реалістична і трагічна за своєю суттю картина життя селянства, темного, забитого віками панщини,роз’єднаного новими капіталістичними порядками. [13,39]

Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм, породжені законами тогочасної діяльності. Соціальний конфлікт у повісті посилюється психологічним, що виникає з тих потворених рис і звичок у характерах героїв, які сформувалися в умовах кріпосницького та капіталістичного ладу. Крізь усю «Кайдашеву сім’ю» проходить контракт між світом природи і світом жалюгідних людських взаємин.[13,39]

Внаслідок сутичок і боротьби за власність люди стають жорстокими, дріб’язковими, жалюгідними. Крім сміху, побутові картини повісті викликають ще й почуття суму за людину, за її самоприниження і моральний занепад. Ці люди нічого не бачать у житті, крім своїх родинних суперечок. Коло інтересів цих людей замикається на клаптику землі, на тинові, на груші… У «Кайдашевій сім’ї» багато яскравих виразних діалогів, у яких виявляються з одного боку – ліризм і природний гумор українських селян, а з іншого – обмеженість їх світогляду,забобонність і примітивізм понять, що зростають на ґрунті дрібновласницької психології. [1,46-48]

«Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори» - так починається повість І.Нечуя – Левицького «Кайдашева сім’я». В цьому творі на фоні надзвичайних пейзажів українських містечок автор зображує життя типової родини: її звички, звичаї, та малює велику панораму тогочасного суспільства.

Автор подає в портретах героїв не просто опис зовнішності, а загальну психологічну характеристику, показує своє ставлення до персонажа. Ось, наприклад, три жіночі портрети, що стоять у повісті поряд: «Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в одній сорочці і в вузькій запасці. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою.»[10,505]

«По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасці, в рясній білій , як сніг, сорочці, в здоровій хустці на голові. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вушко в голці, хоч туди нитку затягай…Чорна здорова хустка чорніла на бабі Кайдашисі, неначе горщик, надітий на високий кілок.» [10,505]

«…За бабою стояла Мелашка, в білій сорочці, в червоній новій хустці з зеленими та синіми квітками, в зеленій ситцевій рясній спідниці…Мелашка розцвіла й стала повніша на виду. Її очі, її тонкі брови блищали на сонці, а лице горіло рум’янцем од висків до самого підборіддя…Мелашка сяяла, як кущ калини, посаджений серед двору.»[10, 505]

З цих портретів – описів видно, що Мотря, наприклад, скупувата й гоноровита, як швайка, баба Кайдашиха, як завжди, чепуриста і також в’їдлива та колюча, ніби циганська голка. Читач, безперечно, помітить і те, що автор найбільше симпатизує Мелашці.

І.С. Нечуй – Левицький виявив себе майстром і інших видів описів, зокрема інтер’єру, в якому одні речі ніби підтримували людську сварку, а інші виступали до неї контрастом: «В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, підіймаючи затужавілий вершок угору. А зимнє сонце глянуло весело в вікно й заграло рожевим світом на білому комині, на білій грубі й намалювало долі чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла.»

Письменник з великою майстерністю описав убогу хату Балаша і в протилежність – хату Довбиша. Це свідчить про те як жили селяни на той час, з іншого боку письменник характеризує героїв, які знаходяться в цьому інтер’єрі. [6,54]

«Хата була третя до кінця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара аж похилилась набік. Коло хати стриміли хлівці та повітка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловік убогий.» [10,429]

«… Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: він підпирав сволок.[10, 438]

«Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях…Перед ним блиснув вугол білої стіни, підперезаний внизу червоною призьбою, зачорніли чорною плямою, одчинені двері з одвірками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вимита, з чималими вікнами. Коло вікон висіли віконниці, помальовані ясно-синьою фарбою.»[10, 383]

А ось опис Кайдашевої хати: «Кайдашева хата була простора, з чималими ясними вікнами, з новими образами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на образах.» [10,443]

Життя сільських трудівників споконвіку підпорядковувалося хліборобському циклові: оранці, сіянню, жнивам, возовиці, молотьбі. І саме за такою щоденною роботою ми бачимо Кайдашів. Не сиділи вони без діла і тоді, коли справлялися зі своїм урожаєм – йшли працювати на панське поле за снопи. Крім того, старий Кайдаш був добрим стельмахом і робив вози та інший сільськогосподарський реманент. За це його поважали, як і будь-якого справжнього майстра. [4,154]

Бачимо в повісті і нові реалії пореформеної доби: щоб заплатити непомірні податки, сини Кайдаша наймалися возити своїми кіньми панські цукор і борошно до залізниці.

До громадського життя селяни здебільшого байдужі, адже їхня психологія формувалася ще за кріпаччини, коли про все думав пан, управитель. Згадаймо хоча б історію з розкопуванням горба. Сільська громада довірлива і недосвідчена у громадських справах, тому хитрий жид Берко легко її підкупив і обдурив з шинком, діставши собі велику вигоду, а людям зробивши шкоду.

Свята і неділю селяни шанували, не працювали, хіба що виконували неважку роботу по господарству.[2, 94]

Ось приклад із тексту: «Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.» [10,387]

«…Одначе сьогодні не можна жати, а копать можна.» [10,386]

Великого значення надавали селяни віруванням і забобонам. Кайдаші, як і всі селяни того часу, були глибоко релігійними, дотримувалися свят.

Кайдаш постився по п’ятницях, щоб не втонути.

«Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постить, він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед Паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку: він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати.» [10,376]