Курсовая работа: Етнографічно–побутове начало в реалізмі повісті І. Нечуя–Левицького "Кайдашева сім’я"

Хто постить у ті п’ятниці та носить при собі сон Богородиці, той не буде в воді потопати, в огні горіти, од наглої смерті помирати, а в рай просто не піде. А хто піде в Єрусалим або щороку в Києві в Лаврі паску їстиме, або вмре на самий Великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до Бога.» [10,450]

Мотря саджала пшеницю для того, «щоб виявити, чи «чисте» місце під їхню нову хату.»

«Мотря посіяла на тому місці пшеницю. Пшениця зійшла, то був знак, що місце для хати було чисте.» [10,423]

У разі хвороби на селі зверталися до баби – «знахурки». У Семигорах це була Палажка, і до неї послали Мотрю, щоб заспокоїти старого Кайдаша.

«Мотря побігла за бабою Палажкою. Палажка на селі була знахаркою. Баба Палажка переступила поріг і зараз почала хреститись та нашіптувать…Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свяченої води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його в воду і знов черкнула ним так само по мисці…» [10,478]

Опис трудового життя жінок у І.Нечуя – Левицького більш докладний. Жінкам треба було дбати про одяг. То ж їм доводилося вибирати коноплі, мочити їх, бити на бительні, терти на терниці, сукати нитки в починки, мотати на мотовило, виробляти полотно, потім відбілювати його, шити сорочки і вишивати їх. От яким важким і довгим був цей процес! Саме за такою роботою ми часто бачимо Марусю Кайдашиху та її невісток. А ще ж кожній жінці хотілося, щоб полотно було тонким, білішим, і щоб сорочки були гарно вишитими. По цьому судили на селі, чи добра вона господиня.[14,43]

« Мотря пооджимала свої сорочки, другого дня одзолила, попрала й покачала.» [10,419]

А як не помітити такої характерної деталі: і Омелько, і Маруся, й інші члени їхньої родини завжди ходили в чистих, білих сорочках, навіть на роботі, в будень, не кажучи вже про свята. Це свідчить про любов до чистоти й охайності українського жіноцтва.

Як бачимо з повісті, селянки багато уваги приділяли чистоті оселі: щотижня підмазували піч, розмальовували її, очепурили хату й зовні: білили стіни, призьбу підводили темнішим кольором, обсаджували кущами та деревами. Щодня замітали, прибирали у хаті та на подвір’ї. Потім пекли хліб, варили обід. Страв у будні було небагато: борщ та каша, галушки, лемішка, але вони мали бути смачними та поживними. [13,125] Ось приклад з тексту щоденної роботи Мотрі:

« Невістка вешталась, наче муха в окропі, скрізь встигала…Виплескала вона хліб, посаджала в піч і подала на стіл обід…Мотря підмазала стіни, обмазала комин, грубу, припічок…Мотря розпалила в челюстях тріски й сіла коло печі прясти. Вже Мотря напряла півпочинка й почала приставлять до печі обід…Мотря стала оджимать сорочки з відмоки…Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печі.» [10,399]

Кайдашиха та її невістки жили оцими щоденними турботами, їхня душа міліла й дрібніла, бо саме для неї роботи не було. Тому почалися сварки, колотнеча за розподіл хатньої роботи, за власність. Основною винуватицею цього була свекруха, яка вважала невісток, за прийнятою тоді думкою, свіжою робочою силою. І поважалася дружина сина саме за працьовитість та господарність, а ще більше за той посаг, який принесла з собою. [3,94]

Замолоду Маруся Кайдашиха довго служила у панів і набралася від них з одного боку облесливості – « до природної звичайності в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне», а з другого боку – зверхності , пихи та грубості. «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства.» [10,378] Це відчули на собі спершу Мотря, згодом Мелашка. Отже, панщина наклала свій відбиток не лише на Кайдаша, а й на Кайдашиху, і, мабуть, на багатьох інших селян, що виявилось у їхньому пияцтві, егоїзмі, сварливості та грубості.

Письменник не вдається у повісті до детального опису цікавих в етнографічному відношенні і визначних у житті людей подій: весілля, народин, хрестин, похорону.

Ось приклад з тексту, як поховали сини Кайдаша:

« Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву, як ховали, то читали Євангеліє трохи не коло кожної хати; після похорону справили багатий обід. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на сорокоуст.» [10,482]

А ось, як письменник описав весілля Карпа з Мотрею:

« Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Чотири дні грали музики, чотири дні пили й гуляли гості в Довбиша.» [10,396]

Письменник не детально описав розглядини: « Довбишка виглянула в вікно й догадалась, що Кайдаші йдуть на розглядини. Вона миттю заслала скатертю стіл, поклала на столі хліб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сіни, вскочив у хижку і накинув на себе свиту…Довбишка одчинила сінешні двері й стала на порозі. Кайдаші привітались до Довбишки. Хазяйка попросила їх у хату. В сінях гостей стрів Довбиш і поцілувався з ними. Всі вони ввійшли в хату, і гості знов поздоровались з хазяїнами. Кайдашиха поклала на стіл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцілувала й знов поклала на стіл…» [10,392]

А як сказано про хрестини: « Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини.»[10,410]

Оцей стислий опис цікавих подій у житті людини і є новим кроком у розвитку української літератури, адже І.Нечуй – Левицький прагне дослідити психологію селянина – індивідуаліста. Засудити його егоїзм, причому специфічними засобами гумору та сатири. Хоча у нього ми можемо знайти детальний опис святкового і буденного одягу українських дівчини та жінки, парубка та чоловіка. [9,86]

« Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась.» [10,453]

« Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руки білу хусточку та й пішла до церкви.» [10,388]

За повістю «Кайдашева сім’я" можна вивчати звичаєве право українського народу. Час, коли діти повинні одружуватись, визначали батьки. Вони ж здебільшого і радили, кого брати в подружжя, давали свою згоду, ходили на розглядини. За звичаєм старші сини відділялися, а молодший залишався з батьками і догодовував їх. [6,54]

«Він був менший син у батька, і все батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові. Лаврін знав, що батькова хата, батькові воли й вози, все батьківське добро – все те його добро.» [10,472]

Перегортаючи сторінки повісті, я вдивляюсь в старовинні звичаї, але в той же час обмеженість старого Омелька Кайдаша, і елементи набожності: « Господи! Чи в вас бога немає в серці, що паскудите язики?» - говорить він своїм синам. Вони, діти, починають не поважати батька й чіплятися до нього: в Семигорах нема і де втопитися, бо в ставках старій жабі по коліно, хіба з корчми йдучи…» це стається, мабуть, тому, що усе життя Омелько був кріпаком і все життя робив на панщині, а після скасування кріпацтва він намагався у горілці втопити усі страждання, які завдали йому пани. А, може, й тому, що робити стало менше, робити потрібно було на себе, й з’являлись гроші і вільний час. [5,19] В творі яскраво зображено розшарування селянства (це видно з сімей Кайдашів, Довбишів, Балашів), послаблення родинних зв’язків, у цих обставинах: « не лізь, бо задушу, іродова душа» - кричить Карпо на батька. Відносини свекрухи й невістки автор зображує так: «Свекруха стояла над душею в Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду, або так: «Мотрю, дай сюди, бо як пхну, то ноги задереш!» - кричала Кайдашиха, і намагалась у Мотрі забрати мотовило.[7,231] Мотовило і є елементом обряду, і етнографічним елементом (знаряддя, властиве українському етносу), і психологічний елемент ( стає зброєю).

Мелашки Кайдашиха теж зовсім не жалкує: «…Вона одразу почастувала її полином.» [10,443] Але після Мелащиного протесту, після неповернення Мелашки з Києва свекруха стає м’якшою: «Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже.» Після цього у кайдашевій хаті стала «мирнота», але на дворі між двома господарями почався нелад. Омелько намагався відстоювати свої права, і Лаврін вже вважав себе господарем, і, як молодий син, говорив: «… ви сьогодні господар, а я завтра.» З того часу усе господарство було у руках Лавріна. Сварки переростають у величезні родинні скандали, вони входять до щоденного життя сімей. Кайдашиха, ображаючи Мотрю, кричить і ображає своїх онуків: « Твої діти такі зміюки, як ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї дітки.» [9,98]

Мелашка, яка була «…поетичною душею, з ласкавим серцем», довго не встрявала в різні сімейні конфлікти, але поступово вона воює за півня, коня, порося, а зрештою за грушу. І в цих суперечках вже не поступається перед Кайдашами.[13, 106]

У родині важливе місце відводилося вихованню пошани до старших, до матері ( «Ти – бо, Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті, - повчав навчать старий батько, - треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати»); поваги до гідності людини, честі, до святого хліба ( «Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи що?» - сказав старий Кайдаш. «Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб ложкою», - обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо). Якщо хлопець ходив до дівчини на чужу вулицю, то повинен був відкупитися від тамтешніх хлопців могоричем, як це зробив Лаврін.[9,108]

«Коли хочеш з нами гуляти та до наших дівчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобі киями покажемо дорогу з нашої вулиці. Лаврін знав парубоцький звичай і повів усю парубочу ватагу в шинок. Він поставив їм могорича й вже в згоді з ними вернувся на вулицю.» [10,432]