Курсовая работа: Голокост у творчості Пауля Целана
тело любого из нас –
тело твоё, Господь.
Вірш «Стоял…» написаний 17 жовтня 1969 року в день повернення Целана із поїздки в Ізраїль (30 вересня – 17 жовтня 1969 року):
…стоял
аромат светлых сосен
над датским кораблём – его мы
не забыли…
Ці рядки присвячені пам’ятнику у вигляді кам’яного судна на Кікар Данія, Датській площі, в Єрусалимі, поставленого в честь пам’яті про датських рибалок, які в 1943 році, в період німецької окупації, вивезли на своїх шхунах євреїв із Данії.
В Ізраїлі Целан зустрічається із своїми чернівецькими друзями: Давидом Зейдманом, Мануелем Зінгером і Іланою Шмуелі. 14 жовтня виступає в Тель–Авіві з короткою промовою перед єврейською спілкою письменників. 15 жовтня, після виступу в Єрусалимі, Целан, розчарований тим, що публіка – в більшості емігранти із Буковини – побачила в ньому не стільки поета, скільки ставшого знаменитим земляка, достроково перериває поїздку і повертається в Париж.
Вірші, написані і Ізраїлі і після повернення звідти, будуть включені в збірник «Подворье времени», виданий у 1976 році.
В одному із своїх листів, звернених до Ілани Шмуелі (12 квітня 1970 року), Пауль Целан писав: «Мои стихи, - ты знаешь, что они, - читай их, я это почувствую…» Поет був переконаний, що «счастлив я был бы только в том случае, если бы смог привести мир к чистоте, правде, незыблемости».
Целан будував деякі твори, спираючись на закони співзвуччя голосів у музичних творах. Зокрема, це «Фуга смерті», «Голоси…», «Стретта».
Це мова поета, який пережив жахіття табору, в якого в концтаборі загинули батьки, який взяв на себе пожиттєву місію говорити, зберігаючи пам’ять про загиблих. Це і є мова поета, створюючого вірші після Аушвіца.
За словами Тетяни Баскакової: «Вся его поезия – путь как бы к простоте, но на самом деле простоты в ней нет, потому что то, что он говорит, много–значимо. И, по-моему, целановский стих рождается из стремления сказать точно и кратко – о многом, сложно устроенном».
А сам Целан, відповідаючи на лист, написаний йому від імені учнів Старої гімназії в Бремені в липні 1958 р., після того, як в класі пройшло обговорення вірша Целана «Той синевы…» зазначав: «…Стихотворения имеют некий смысл – смысл, который определённо нельзя уловить посредством простого «прочтения»…Иными словами: делать, отталкиваясь от стихотворения, выводы относительно «настроения… возможно, побудившего» автора это стихотворения написать, - значит покинуть область конкретного и… от стихотворения удалиться… Катящаяся жемчужна, она находится во взаимосвязи со стихотворением…»
Марк Белорусець говорив: «В одной из своих статей переводчик и историк перевода Евгений Витковский написал, что Россия, русская литература, «задолжала» Целану. Русская литература обязана переводчику Блока, Есенина, Мандельштама, Хлебникова, «Бабьего яра» Евгения Евтушенко, переведшому, помимо этого, на румынский язык – ещё в юности – чеховских «Мужиков» и лермонтовского «Героя нашего времени». Она сохранит память о поэте, который своими стихами и прозаическими текстами беседовал с Мандельштамом и Цветаевой, в библиотеке которого было около было около пятисот русских книг».
В дев’яності роки Айгі публікує прозаїчний текст «В шорохи-и- шуршания... – возвращаясь к Паулю Целану», саме тому «повертаючись», що років за десять до того він написав вірші про Пауля Целана. Ось вони:
Последний овраг
(Пауль Целан)
М.Брода
Поднимаюсь;
так строят
в хождении
храм.
Веет братство, - мы в облаке этом:
я (с незнакомым мне словом
как будто оно не в уме) и полынь (беспокойною горечью
рядом толкающая
мне это слово),