Курсовая работа: Головні тенденції розвитку політики в сучасних умовах

Тоталітаризм поділяється на такі види:

- Тоталітаризм правого толку . Спрямований на зміцнення існуючих порядків в суспільстві, зосереджується на звеличуванні держави. Наприклад: Німеччина часів Гітлера, Італія часів Муссоліні.

- Тоталітаризм лівого толку. Ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Наприклад: Китай часів економічних реформ Ден Сяо Піна, СРСР 20-х років часів НЕПу.

Авторитаризм – політичний режим, встановлений або нав’язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об’єднань, союзів тощо ), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв’язують державу і суспільство. Для авторитарної влади характерно: носієм влади виступає одна людина, або група осіб; виникнення неконтрольованих владою незалежних профспілок, молодіжних організацій, політичних структур; усіляке заохочення людей до трудової активності; наявність жорсткої податкової політики; опора на силові структури. Основний принцип: „дозволено все, крім політики”.

В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей : теократичний (Іран після 1979 р.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління , за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку).

Ліберальний режим – це режим, коли еволюційні процеси порушують лише верховні політичні аспекти суспільного ладу. В умовах цього політичного режиму зберігається пріоритет за суспільною власністю на засоби виробництва, допускається діяльність політичних партій, що становлять весь спектр групових інтересів. Цей режим мав місце в країнах Західної Європи, де до влади приходили соціалісти (Швеція, Фінляндія, Франція). Але ініціювавши бурхливий розвиток політичних свобод, гласності, врахування суспільної думки, альтернативних політичних і державних структур, ліберальний режим зазнає крах у сфері економіки - її ефективність різко впала вже при перших кроках націоналізації. Основний принцип: „дозволено все, що не веде до зміни влади”.

Демократія ( від грець. ”demos” – народ і „cratos” – влада ) – народовладдя – одна з основних форм правління. Характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень, соціальною і політичною свободою. Спирається на принцип розподілу влади і взаємних противаг законодавчої, виконавчої, судової влади і являється їх продуктом. Демократичний режим реалізується через дві форми демократії: представницьку і безпосередню . Представницька форма – основна форма здійснення державної влади, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це – різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Основний принцип: „дозволено все, що не заборонено законом”.

Особливо важливим є висвітлення в політології проблеми взаємодії Армії та політичної влади. Армія створюється державою як її спеціальний інститут, спрямований на реалізацію воєнної політики. Крім того, збройні сили використовуються політичною владою у якості воєнно-силового фактора владних відносин, у підтриманні соціальної стабільності в державі, у забезпеченні національно-державних інтересів.

Реальна влада прямо або опосередковано опирається на силу, в тому числі і воєнну, яка залишається найбільш дієвим засобом реалізації політичних рішень у сфері безпеки. Армія і політична влада об’єктивно перебувають у стані взаємозв’язку. Армія виступає тою силою яка гарантує стабільність політичного режиму у державі. Саме тому органи законодавчої влади на основі конституції, законів та інших документів визначають завдання, місце, роль армії в суспільстві. Також армія є інструментом досягнення політичних цілей, які ставить уряд. У випадках політичної нестабільності, виникнення кризових ситуацій, конфліктів, перевороту у країні армія виступає стабілізуючим фактором.

Відносини армії і політичної влади складні і суперечливі. В залежності від соціально-політичної ситуації складаються різні моделі взаємозв’язку збройних сил з органами влади. Досвід цивілізованих країн показує, що найбільш прийнятною формою їх взаємодії є модель, заснована на принципах демократичного устрою (контроль з боку громадського суспільства).

В залежності від військово-політичних обставин армія може бути використана в наступних формах:

- демонстрація загрози застосування силових засобів;

- збройне насильство – прямий фізичний вплив на супротивну сторону за допомогою засобів збройної боротьби з метою її знищення або відповідного перетворення, а від так – досягнення власних політичних цілей.

Армія впливає на суспільство і державу перш за все через зв’язок військової діяльності із зовнішньою політикою держави. Щодо внутрішньої політики, то тут мають місце дві полярні точки зору: перша – армія знаходиться поза впливом політичний партій, друга – армія є знаряддям політики. Світова політична практика дає підстави розглядати армію одночасно як об’єкт політики, тобто об’єкт управління і знаряддя реалізації політичних інтересів і цілей держави, так і один із суб’єктів політики, який чинить певний вплив на маси, великі соціальні групи, партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому.

Сукупність соціально-економічних і політичних відносин, що складаються між державою та суспільством, зумовлюють роль армії в реальному житті. А це означає, що в залежності від того, на яких чинниках такі відносини базуються, проявляється позиція армії. При порозумінні та злагоді спільних інтересів вона позитивно сприймає внутрішньополітичне життя. Але якщо між державою і суспільством існують протиріччя, це негативно впливає на збройні сили, оскільки в їх середовищі за таких умов відбувається поділ на прихильників однієї або іншої сторони.

Участь армії у політичних процесах характеризується наступними ознаками:

- постійною соціально-політичною присутністю;

- можливістю безпосереднього залучення до політичного процесу в якості інструменту боротьби політичних сил;

- прихильністю до певної ідейно-політичної доктрини, партії;

- поєднання професійної служби з різними видами політичної діяльності військовослужбовців.

Реальне втілення політичної ролі армії у демократичній країні відбивається у підтримці нею законно обраної народом влади, у захисті конституційного ладу і порядку, у забезпеченні стабільності суспільно-політичної обстановки.

Можливі різні ситуації, коли порушуються принципи неучасті армії у політичній боротьбі:

- армія виходить з підпорядкування уряду і здійснює військовий переворот;

- армія використовується тими чи іншими політичними групами для тиску на уряд;

- керівництво країни, що дискредитувало себе перед народом, втратило право і можливість керувати суспільством, робить спробу захистити себе за допомогою армії;

- армія використовується для припинення масових заворушень;

- може виникнути така ситуація, що змусить армію діяти самостійно для забезпечення захисту.

Для правової демократичної держави самостійні дії армії є абсолютно неприйнятні.

Висновки : Політична влада є засобом реалізації політичних і соціальних цілей. Політична влада – це відносини панування і підкорення, за яких політична еліта ухвалює і впроваджує в життя політичні рішення, використовуючи суспільні ресурси і виступаючи від імені всього народу, а народ підкоряється еліті і більшою чи меншою мірою контролює її.