Курсовая работа: Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція св
Тип філософствування, який культивував екзистенціалізм, був незвичайним. Його представники не намагались проникнути в методологічні таємниці науки, розкрити природу мистецтва, моралі ірраціоналізації, продовжити глобальні філософсько-історичні конструкції. Вони ставили в центр уваги індивідуальні смисложиттєві питання (вини і відповідальності, рішення і вибору, відношення людини до свого призначення і до смерті) і проявляли інтерес до проблематики науки, моралі, релігії, філософії історії в тій мірі, в якій вона дотикалась з цими питаннями. В працях екзистенціалістів немає руху від простіших визначень предмета до все більш всестороннього і конкретного його розуміння, що зазвичай відрізняє теоретичну думку від інших форм духовного освоєння дійсності. Систематична єдність цих двох робіт має скоріше сюжетно-тематичний характер, як і єдність творів художньої літератури. Не випадково своєрідні категоріальні побудови екзистенціалізму, що дуже тяжко переводяться на сформовану мову академічної філософії, вільно трансформувались в драматургію і прозу (Камю, Сартр і Марсель – відомі представники сучасної літератури і театру).
Своєрідність екзистенціалізму полягає в тому, що він по-перше, протестує проти особистої капітуляції перед „глобальною кризою”, і по-друге, намагається сформувати з апокаліпсичного переживання історії нові загально світоглядні постулати, нові визначення предмету філософії, її задач і можливостей.
Екзистенціалісти вважають, що катастрофічні події новітньої європейської історії оголили нестійкість, крихкість, нездолану конечність будь-якого людського існування: не тільки індивідуального, але і родового, загально історичного. Ось чому самим адекватним і глибоким значенням про природу людини вони визнають усвідомлення власної смертності і недосконалості, якими володіє кожний, навіть самий неосвічений, замкнутий в своєму повсякденному досвіді індивідуалізмі. К. Ясперс називає це усвідомлення „єдиним небожественним одкровенням”, М. Хайдеггер визначає людське буття, як „буття – до – смерті”.
Екзистенціалізм вважає, що людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності, а тому високо цінить все те, що нагадує індивіду про суєтності його практичних намагань. Цей мотив яскраво виражений в екзистенціаліському вченні про „пограничні ситуації” – безвихідні, межові життєві обставини. За Ясперсом, такі ситуації є „шифром”, символом людського положення в світі. Кінцева поразка, – писав Сартр найбільш загальна правда життя [13,218].
„Погранична ситуація” – це ситуація в якій людська екзистенція пізнає себе як дещо безумовне. „Ми завжди в ситуації, – пише Ясперс. – Я можу працювати, щоб змінити її. Але існують пограничні ситуації, які завжди залишаються тим, чим вони є;я повинен вмерти, я повинен страждати, я повинен боротися, я належу випадку, я неминуче стаю винним. Пограничні ситуації поряд із здивуванням і сумнівом є джерелом філософії. Ми реагуєм на граничні ситуації маскуванням чи відчаєм, що супроводжують відновлення нашої самобутності (самосвідомості)” [jaspersK. EinfuhrungindiePhilosophie 1950. s.81].
Таким чином „погранична ситуація” (Ghenzsituation) – це ситуація відчаю, жаху, провини, що народжується в момент зустрічі зі смертю, коли людині загрожує моральна або фізична загибель.
Вступ у „пограничну ситуацію” неминучий. Вступивши до неї, людина отримує вищу свободу і помирає, що одне і теж саме.
Така похмура онтологія, що коріниться в трагічному відчутті сучасної епохи, знаходить точний аналог в екзистенціальному розумінні пізнання. Відмова в довірі об’єктивно історичного процесу, „філософія існування” позбавляє довіри і науково-теоретичного пізнання, яке мислиться тільки як історично сприйняте, що передається від покоління до покоління, провірене, уточнювань, що припускає можливість безкінечного наближення до свого об’єкту.
Самим надійним свідченням істини екзистенціалісти вважають нетранслюючу індивідуальну суб’єктивність свідомості, що виражається в настроях, переживаннях, емоціях людини. Осягнути світ, як він є (або, за Мерло-Понті, „яким він існує до науки”), – означає, згідно екзистенціалістів, виявити смисл єдиного світовідчуття особистості, що притаманний в цих настроях, переживаннях, емоціях. „Буття, – пише Сартр, – може бути помічене нами тільки деякими засобами прямого доступу, н-д, через переживання скуки, відрази і т. д.”.
Екзистенціалісти не заперечують, що як психологічне явище, переживання людини обумовленні обставинами, різними для різних людей. Але вони вважають, що переживання ніколи не буває повністю обумовленним, а завжди несе в собі дещо загальне всім людям і що виражає саму сутність людського положення в світі. Ця неубомовленна тенденція переживання стає видимою або тоді, коли ситуація, що його відкрила є трагічно гострою, або тоді, коли саме переживання має виникнути із спонтанним не свавіллям.
Вивчення емоцій, переживань, несвідомого ведуть психологія, психоаналіз за допомогою наукових методів. На думку екзистенціалістів, це справа безкорисна, бо наука не тільки безпомічна, але і шкідлива. Істина є зло, вона робить більш важчим людське існування. Міфи та ілюзії, навпаки, допомагаючи людям жити.
Оскільки людина стає вільною, вона приходить для оволодіння своєї істини. Істина – творчий акт індивіда; загальнозначущої, універсальність істини не має. Свобода породжує істину, а не навпаки. Істина, знання не ведуть до свободи. Чим більше зростає об’єм знання, тим більше залишається непізнаною. Незнання є перед посилкою свободи. Як наслідок, чим менше людина знає, тим вона вільніша.
Таким чином кожна людина володіє своєю власною істиною, у кожного є своя філософія, так би мовити індивідуальне користування [27,343].
Центральною категорією філософії екзистенціалізму виступає екзистенція, або існування. Під цим розуміють переживання суб’єктом свого буття в світі. Це буття спрямоване до ніщо і, що усвідомлює свою конечність. „Все, що існує, зосереджується в людині і виходить з неї. Виключити людину означало б для нас погрузитись в ніщо”. – говорить Ясперс. Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є освідомленням людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму – ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерна для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму – це ідея знаходження сутності лише через існування у французьких варіантів екзистенціалізму (Сартр), вона звучить ще більш категоричною: існування людини передує її сутності і фактично замінює її [26,223].
Об’єктивна реальність у екзистенціалістів, що іноді іменуються трансуенденцією, нерозривно зв’язана з екзистенцією. Як правило об’єкт не може існувати поза і незалежно від суб’єкта. Таким чином, в екзистенціалізмі переважає тенденція суб’єктивного ідеалізму.
Спасіння людини в оточуючому її страшному світі – тільки вона сама, її неповторна Самість (Selbst), або ядро таємної і непізнаваної екзистенції. Людина повинна сама спасти себе, прийняти до своєї свободи. Самість може реалізуватись тільки у вільному рішенні і свободі людини.
1 .2. Атеїстичний екзистенціалізм Жана-Поля Сартра та його філософський метод.
Жана Поля Сартра у Франції, та і в інших країнах Європи нерідко називали „найбільш складним філософом ХХ ст.”. Він дійсно вражав публіку нетрадиційною поведінкою і шокуючими висловлюваннями, але найбільш за все крайніми екзистенціональними ідеями, які якимось чином поєднувались в його творах з радикальними маркcиpькими переконаннями. Можливо тому життя і творчість Сартра завжди приваблювали увагу парижських інтелектуалів, що бачили у своєму кумирі ледь не пророка сучасного суспільства.
В значній степені міф про екзистенціалізм як суміж філософії, стилю життю і релігії породила всюдисуща преса. Екзистенціалізм увійшов в моду, а сам Сартр перетворився у культову фігуру, ставши легендою вже при житті. Щлях до такої міфотворчості філософ проклав завдяки волі, багатій художній уяві і досконалому знанню ідей своїх попередників – Гуссерля, К'єркегора, Хайдеггера.
Жан Поль Емар Сартр народився в Парижі 21 червня 1905 р. Він завжди вважав себе представником дрібної буржуазії, що не раз підкреслював у статтях і спогадах. Його батько, Жан Батіст Сартр, морський офіцер, помер, коли сину виповнилось тільки 2 роки. Мати, Анн-Марі Швейцер, що походила із сім'ї відомих вчених – альзасців, залишившись вдовою, знайшла притулок у батьків [28,490].
Дід по материнській лінії Шарль Швейцер, професор, філолог-герменіст і літератор, в чиєму домі пройшло дитинство Жана Поля, обожнював внука, несвідомо готував внука до викладацької діяльності. Він привив хлопчику любов до читання. Шарль Швейцер мріяв бачити внука викладачем, але сам Пулу, як домашні називали юного Сартра, мріяв про більше. В деякий момент йому навіть показалось, що на нього покладена деяка важлива місія. Правда, реальність давала не так вже багато приводів для подібних мрій. При спілкуванні з однолітками Жан Поль бачив, що він малий ростом, фізично набагато слабший і не завжди готовий за себе постояти. Це відкриття його потрясло. Але поряд були не тільки ображаючі однолітки, але і люблячий дід. „Він спас мене, сам цього не бажаючи, – писав пізніше філософ, – і тим самим підштовхнув до стежки нового самообману, який перевернув моє життя”.
Цим самообманом, стало письменництво. Він прийнявся складати романи. В мріях він бачив себе хоробрим, авантюристом, воїном і тепер ці мрії втілював у вкласичній творчості. Восьмирічний романіст ставав істинним господарем своїх героїв і всіх авантюрних ситуацій. „Я був вибраний, але бездарний, згадував філософ. – Все, що я добився пізніше, буде плодом мого терпіння і невзгод” [28,491].
Навчання Пулу почалось з навчання у ліцеї Генріха ІV і продовжилось вищим навчальним закладом Еколь Нормаль, де він вивчав філософію. В 1929 р. він першим із випусників пройшов по конкурсу, отримав ступінь і право викладання філософії у вищих навчальних закладах.
В 1931 р. Сартр отримав права викладання філософії в Гаврі, а після шести років викладацької роботи перейшов в ліцей Пастера біля Парижу. Таким чином, мрія діда про викладацьку кар'єру внука була виконана. Прийшов час задовільняти власне чистолюбство, повязане з творчістю.
З початком Другої світової війни Сартр був призваний до армії в якості робітника метеослужби. В 1942 р. в окупованій німцями Франції він почав співпрацювати в журналі „Леттр францез”, підпільному виданні французького Супротиву. А вже в наступному році після опублікування п'єси „Мухи” прийшла довгоочікувана слава. Головна тема твору – екзистенціальне поняття про свободу, тема, до якої письменник потім повертався не раз.
До кінця Другої світової війни Сартр вже був визнаний вождем екзистенціалістів, що зібралися в „Кафе де Флер”, що стало після війни місцем паломництва французьких та іноземних туристів.
Вже в першій філософській праці Сртра, написані в кінці 30-х років („Трансцендильтальність Его”, „Уявлення”, „Ескіз теорії еволюцій”), показували, в якому напрямку молодий письменник збирався розвивати вчення про феноменологію. Він піддав критиці трансцендентальний ідеалізм, зробивши акцент на спонтанній творчості екзистенції. А в романі „Нудота” і в збірнику оповідань „Стіна” вже були присутні окремі тези екзистенціалізму [28,492].
Після друку головної філософської праці Сартра „Буття і ніщо” 1943 р. екзистенціалізм буквально увірвався в культурне життя Франції і Європи. Післявоєнне покоління побачило в Сартрі „філософа свободи”.
Останні десять років письменник працював особливо плідно. Поряд з рецензіями і критичними статтями, він написав шість п'єс, в тому числі кращу, на думку багатьох критиків, п'єсу „Брудні руки” – драматичне дослідження компромісу в муках, необхідною в політичній діяльності. Тоді ж були написані дослідження життя і творчості Шарля Бодлера і Жана Жене, в яких Сартр приклав досвід філософії екзистенціалізму до біографічного жанру.