Курсовая работа: Ідейні джерела екзистенціалізму та філософська концепція Ж.-П.Сартра та філософська концепція св

Розчарувавшись в політичній діяльності мислитель спробував радикально переглянути свої переконання. Він задумав написати фундаментальну двохтомну працю під назвою „Критика діалектичного розуму” – перший том як теоретичне і абстрактне дослідження, другий – як трактування історії. Але „критика…” так і не була завершена. Сартр так і не закінчив другий том, написав для нього тільки декілька глав.

Жан Поль Сартр помер 15 квітня 1980 р. у віці 75 років від сердечного приступу. Його поховали на Монпарнаському кладовищі [28,493].

Але після смерті цей парадоксальний філософ залишився в центрі уваги культурного і суспільно-політичного життя Франції. Про Сартра до цього часу говорять і сперичаються як його багаточисленні критики, такі не менш багаточисленні послідовники.

Екзистенціаналізм Сартра сформувався під впливом деяких течій німецьких філософів екзистенціаналізму. В ньому у своєрідному сплаві перероблені елементи вчень Гуссерля, Гайдеггера, а також їх психоаналітичні доктрини. Не менший вплив мали теоретичні розробки Ніцше, Гегеля і Маркса.

Ці теоретичні витоки, влившись у потік думок Сартра привели до значної відмінності його поглядів як від вчення Марселя, так і від двох версій німецького екзистенціаналізму. У своїй філософській творчосьті Сартр прагне визначити втримати власне філософський рівень розгляду людського буття у світі і таким чином спасти філософію і людину, відмовивши у просторі сучасної філософської думки свободу людини як її здатність до автономії (самовизначення) [23,370].

Звідси першопочаткове питання Сартра полягає в наступному: „На що схоже людське існування?”. Він прагне описати те, що називає „людською реальністю” в найбільш загальних термінах. Його відповідь міститься вже у праці „ Буття і ніщо”, так як людська реальність, вважає він, складається з двох способів існування: буття і ніщо, як буття, і небуття. Людське буття існує як і „в – собі”, об'єкт або річ, і як „для себе”, свідомість, яка не є освідомлюючою річчю. Він описує існування „в – собі”, існування явища чи речі, як те, що „наповнене собою”. Річ не має внутрішніх і зовнішніх якостей, не має свідомості про себе, вона просто існує. Він говорить: „Не існує ні найменшої пустоти в існуванні, не має ні найменшої тріщини, через яку ніщо могло б прослизнути”. В протилежність до цього „для – себе”, чи свідомість, не має такої повноти існування, тому що не є річчю.

Таким чином, „для себе” – це відомість, те, з чого складається свідомість; „в – собі” – це речі, об'єкти. Свідомість також включає в себе відомість про себе. Воно є „ніщо” внаслідок того, що не має сутності [2,302].

Звідси вся сартірівська антологія, що переростає у нього, вслід за Гайдеггером, в суб'єктивно-індеалістично антропологію, будується в докотомії буття – для – себе і буття – в – собі, рівнозначних Я і не – Я.

Характерною рисою „буття – у – собі” є те, що воно абсолютно нерухоме, масивне, непроникне для свідомості. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття „нудоти” (твір „Нудота”). Згідно з феноменологічною установкою Сартр прагнув зняти, вилучити будь-які „людські”, осмисленні визначення буття – у – собі, тому воно позбавлене руху, становлення, активності. Єдине позитивне і водночас самодостатнє його визначення таке: „Буття є те, що воно є”.

На відміну від буття – у – собі буття – для – себе абсолютно рухоме вплинне, активне та пусте. Свідомість не має нічого субстанційного, „вона існує лише мірою того, як з'являється”. Але саме тому, що вона є тотальною пустотою, її можна розглядати як абсолют [12,112].

Звідси буття – в – собі залишається в системі темним фоном наякому існує і діє одне тільки для – себе – буття як єдине джерело якісної багатоманітності і носій життя і руху. Межі свідомості утворюють і межі активності, становлення і змін. „Активність є тільки постільки, поскільки свідоиа істота володіє засобами, що передбачають ціль…” [17,32].

Таким чином Сартр формує і головну дихотомічність людського буття: з одного боку – бути Богом і досягти самодостатнього „буття – в – собі”, зберігши при цьому вільну суб'єктивність „буття – для – себе”, з іншого – ілюзорність цього безмежного самоствердження.

Філософський антропологізм Сартр оголошує єдиним фундаментом соціологічних, етичних і власне філософських концепцій. В своєму вченні про людину Сартр виходить з примату тільки особистісного, індивідуального досвіду над об'єктивним матеріальним буттям. Вже в протиставленні нерухомого, масовидного і інертного „буття – в – собі”, дійсному, динамічному, вічно розвиваючому „буттю – для – себе” закладена ідея екзистенціальної людини, повністю вільної, незалежної в своїй діяльності ні від зовнішнього світу, ні від суспільно-історичного середовища і, що розвивається за своїм власним внутрішнім прагненням.

Екзистенціальна парадигма, за Сартром, цілком віддає кожній людині у володіння власне буття і покладає на неї повну відповідальність за своє існування. У центрі його уваги – матриця структури й умов особистісного існування кожної істоти.Проблеми свободи вибору, особистої автентичності стосунки зі світом та іншими людьми; способи створення значення й цінності індивіда, починаючи з усвідомлення особистісного існування, – усе, що існує, не має пояснення; основний його принцип – випадковість існування. Таким чином слід відзначити нез'ясованість існування кожного і кожної речі.

Чистий аркуш паперу – такою є людина на початку свого життя. Вона зустрічається усе з новими і новими ситуаціями, що змінюють її; і людська сутність формується в залежності від того, як людина переборює складнощі життя. Справжнє існування – це автентичний вибір самого себе, коли людина, обираючи свою сутність, самореалізує себе і творчо самовизначається актами покликання суб'єкта. Несправжнє існування – це існування у вигляді самообману, коли людина хоче стати то однією, то іншою, але так і не реалізує свою справєню сутність. Джерелом самообману є амбівалентність людського існування, якому властиві:

а) фактичність реальності „буття – в – собі”.

б) творчий характер „буття – для – себе” у критичних ситуаціях.

Роздвоєність особистості робить людске буття безглуздим і безмістовним.

Сутність людини – це те, як вона вміє використовувати своє існування в соціоситуаціях. Її „для – себе – буття” полягає в постійному проектуванні своєї самості. Людина є лише тим, що вона робить. Сутність людини – не якийсь ідеальний образ – прототип, що має „вічні”, „незмінні” людські чи антропологічні якості. Людина сама визначає себе, хоче бути такою, а не іншою. Людина прагне до своєї індивідуальної мети, вона творить себе, обирає свій шлях у житті.

Отже екзистенціалізм, або філо