Курсовая работа: Кадрове забезпечення у сфері вищої освіти в Україні

Через недолік вітчизняних викладачів на більшу частину кафедр запрошувалися викладачі-іноземці. Читання лекцій на іноземних мовах виписаними з-за кордону професорами заважало успішному навчанню студентів і міністерство зажадало від університетів вибору професорів зі своїх вихованців.

Якщо ж казати про провідну тенденцію освітньої політики царату в Україні, то тут передусім потрібно назвати знищення національної культури, що призвело, перш за все, до загострення боротьби за національну школу, сприяло появі громадівського руху, виникненню таємних товариств, виникненню перших приватних навчальних закладів тощо.

Однак потрібно вказати, що власне наукова діяльність в українських університетах здійснювалася саме за єдиною для Російської імперії освітньою політикою, тобто підкорялася тим самим законам та статутам, що й усюди в Російській імперії. До того ж, деякі науки та заходи підвищення кваліфікації доступні для вивчення були лише у Москві або Санкт-Петербурзі. Це призвело до виникнення українських громад у вказаних містах.

Відомо, що в Петербурзі редакція журналу „Основа” стала осередком такої громади. В її діяльності брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський.

В цій роботі буде розглянуто особливості забезпечення саме кадрового составу вищих навчальних закладів підросійської України. Як вже було вказано, ці особливості будувалися на єдиній для всій Росії схемі.

Буде проведено докладний аналіз змін, які виникали у забезпеченні кадрового складу вищих навчальних закладів підросійської України протягом вказаного періоду; порядок зайняття вакантних місць; порядок захисту дисертацій.

Роботу можна використовувати у навчальних цілях.


1.Вимоги до викладачів при прийнятті до університетів

1.1 Порядок прийому

У другій половині ХІХ століття в Україні діяли три університети – Київський, Харківський та Одеський. Найстарішим з них був Харківський університет, з котрого згодом виділялися окремі інститути.

Заснування університету в Харкові було пов’язане з активною діяльністю В.-Н. Каразіна і його однодумців. Цією групою передових людей Слобожанщини в 1802 р. були засновані бібліотека і ботанічний сад. Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 р. і він став другим університетом в Україні (перший був заснований у Львові в 1661 р.). Університет розмістився у будинку, який належав харківському губернатору (тепер - вул. Університетська, 16). У перший рік існування в університеті працювало 25 викладачів і навчалось 57 студентів, у подальшому їх число поступово зростало. Першим ректором університету став професор словесності, філософ, логік І.-С. Ризький. Заклад швидко став значним центром з підготовки фахівців для практичної педагогічної та науково-дослідницької діяльності в Російській імперії. Загальне число його вихованців за дореволюційний період перевищило 15 тис. чоловік. На початок ХХ ст. за кількістю професорсько-викладацького складу та студентів він перебував на четвертому місці в імперії.

Ще в 1811 р. при Харківському університеті був відкритий педагогічний інститут з метою підготовки вчителів для гімназії і повітових училищ. Першим директором інституту став професор університету Х.-П. Роммель. У 1866 р. інститут було перетворено на Практично-педагогічні курси, які існували до 1917 р.

З 1873 року в Харкові починає своє життя Ветеринарний інститут, перетворений з ветеринарного училища, яке існувало з 1851 р. Це був вищий навчальний заклад для підготовки фахівців-ветеринарів. Навчальний курс складався з чотирьох років (в середньому інститут готував 10 ветеринарних лікарів на рік). З кінця 90-х років XIX ст. в ньому розгортається серйозна наукова робота, яка поставила інститут на одне з перших місць серед подібних закладів у Російській імперії. При інституті існувала спеціальна бібліотека, анатомічний театр, декілька лабораторій, аптека, мінералогічна колекція, дві невеличкі клініки.

У 1885 р. з ініціативи міського управління був відкритий Технологічний інститут - перший з вищих технічних закладів в Україні. Перед ним була поставлена мета давати вищу технологічну освіту спочатку з двох спеціальностей - механічної та хімічної. Організатором та першим директором інституту був видатний учений, професор В.-Л. Кирпичов. До інституту приймались за конкурсними іспитами особи, які закінчили гімназії та реальні училища, термін навчання складав п'ять років (перший набір 200 чоловік, потім їх стало 250, а з 1901 р. - 300). По закінченні випускники одержували звання технолога або інженера-технолога. Інститут мав механічну майстерню зі школою ремісничих учнів, сільськогосподарську станцію, лабораторії, музей та бібліотеку. На початок XX ст. на території інституту було 12 будівель.

Відкриттю Київського університету, створенню передумов для його успішної діяльності передувала двохсотлітня історія Києво-Могилянської академії, заснованої 1632 р. Це був перший вищий навчальний заклад в Україні, де навчалися й працювали видатні діячі українського просвітительства - Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Мелетій Смотрицький та ін. 8 листопада 1833 р. з'явився указ царя Миколи І про відкриття в Києві "Императорского университета св. Владимира”. 15 липня 1834 р. Київський університет прийняв у свої стіни перших 62 студенти. А факультет був один - філософський з двома відділеннями - історико-філологічним та фізико-математичним. У 1835 р. відкрито юридичний, а у 1841 р. - медичний факультет. Філософський згодом розділився на два самостійних факультети. У такому складі університет працював до 1917 р.

Першим ректором університету став професор Московського університету М.О. Максимович - видатний вчений, історик, фольклорист і мовознавець, близький друг М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка. У 1837-42 р. був споруджений будинок університету за проектом відомого професора архітектури Петербурзької Академії мистецтв В.І. Беретті в стилі російського класицизму.

У 40-і роки XIX ст. як вчитель малювання в університеті працював Т. Г. Шевченко. Однак за участь в революційному нелегальному кружку його разом з однодумцями заарештували.

Порядок прийому викладачів до університетів будувався на засадах "Загального статуту імператорських російських університетів" від 18.06.1863р. (далі – Статут).

Згідно із вказаним Статутом, кожний факультет складався з декана, професорів ординарних та екстраординарних, доцентов та лекторів по штату. Понад це, університетам надавалося право мати приватдоцентів у необмеженій кількості (п.6).

Факультети за розсудом університетської Ради й із затвердженням міністра народної освіти могли бути поділювані на відділення (п.7).

Декани обиралися в зборах своїх факультетів на три роки з ординарних професорів, а якщо таких у факультеті було менше трьох, то й з екстраординарних і затверджувалися міністром народної освіти (п.8). При цьому вибір деканів факультетами провадився в присутності університетської Ради. Якщо вибір за якимись причинами не провадився, то вони балотувалися Радою. Даною Приміткою до п.8 уряд хотів зменшити кількість часу, потрібну при виборі ключових університетських посад.

П.68 Статуту встановлював вимоги, яким повинні були відповідати кандидати на високі посади. Але цими вимогами Статут не обмежувався.

Згідно п.69 Статуту, особи, що бажали отримати звання професора, доцента або приват-доцента, але невідомі факультету своїми викладацькими здібностями, понад умови, викладені в п. 68, повинні були прочитати привселюдно, у присутності факультету, дві пробні лекції: одну - на тему за власним уподобанням, а іншу - за призначенням факультетських зборів.

П.70 Статуту визначав порядок прийому на посаду штатного викладача. По відкритті вакансії штатного викладача кожний член факультету по приналежності вакантного місця міг запропонувати кандидата. Всі запропоновані балотувалися (тобто, щодо них проводилося голосування) у факультетських зборах. Про результат балотування факультет доповідав університетській Раді, додатково надаючи їй список балотованих. Всі взагалі запропоновані кандидати вносилися в особливу, для цієї мети призначену книгу й у першому засіданні Ради знову піддавалися балотуванню в тому порядку, як вони були записані. Кандидат, що одержував більше число виборчих куль, що складали притому абсолютну більшість, тобто більше половини закритих голосів, що брали участь у балотуванні членів Ради, вважається обраним.

Якщо ніхто з кандидатів не отримував абсолютної більшості при першому балотуванні, то це останнє повторювалося між кандидатами, що одержали порівняно з іншими більше виборчих голосів.

Вторинне балотування допускалося й при рівності голосів.

Згідно з параграфом 71, якщо ніхто із запропонованих кандидатів не буде обраний Радою абсолютною більшістю голосів або якщо Рада не має зовсім на прикметі кандидата, гідного зайняти нововідкрите місце викладача, то оголошується конкурс за програмою, особливо складеною на цей предмет факультетом і затверджуваною Радою.

Параграф 72 Статуту визначає порядок обрання та затвердження професорського складу. Професори по обранню Ради повинні затверджуватися міністром, а доценти й лектори - піклувальником навчального округу. У тих випадках, коли вакантна в Університеті кафедра не буде заміщена протягом року вибраним від університетської Ради кандидатом, міністр може призначати в професора по своєму обранню осіб, що задовольняють необхідним від професора вимогам. Понад цього від міністра залежало призначати повсякчас понадштатних професорів з осіб, які відрізнялися ученістю, мистецтвом викладання й задовольняючих іншим умовам, необхідним від професора, просячи щоразу у порядку, установленим у затверджених Імператором 22-го травня 1862 року правилах про складання, розгляд і затвердження кошторисів, дозвіл на здійснення необхідного для утримання такого понадштатного професора.

У параграфі 73 Статуту йшла мова про те, що особи, що шукають звання приват-доцента й виконали задовільно вимоги, викладені в параграфах 68 і 69, допускаються Радою Університету, із затвердження піклувальника, до читання в Університеті курсу по обраним ними наукам як приват-доцентів.

Параграф 76 регламентував порядок прийняття до університетів осіб з обслуговуючого персоналу. Особи, що перебували при учбово-допоміжних установах Університету, як-то: бібліотекар і його помічники, помічники прозекторів, хоронителі кабінетів і музеїв, лаборанти, провізори і їхні помічники, обиралися Радою й затверджувалися піклувальником навчального округу.

Параграф 77 регламентував звільнення від університетської служби. Прохання про звільнення від служби професорів і доцентів, а також осіб, пойменованих у параграфі 76, вносилися в Раду ректором. По здачі прохачами доручених їм частин вони звільнялися тим же порядком, яким визначалися на посаду.

К-во Просмотров: 318
Бесплатно скачать Курсовая работа: Кадрове забезпечення у сфері вищої освіти в Україні