Вступ

1.Вимоги до викладачів при прийнятті до університетів

1.1. Порядок прийому

1.2. Вимоги до ступеню

1.3. Порядок ведення занять

1.4. Регулювання оплати праці викладачам

2. Порядок отримання вченого ступеню

2.1. Вимоги до вченого ступеню в Підросійській Україні

2.2. Порядок захисту дисертацій

3. Правове регулювання порядку підвищення кваліфікації

3.1. Види підвищення кваліфікації

3.2. Види відряджень для підвищення кваліфікації

Висновки

Перелік використаних джерел

Додаток 1. Узагальнені відомості про вчені ступені, присуджувані в Росії до 1917 р.

Додаток 2. Підготовка професорсько-викладацького складу в ХХ столітті в Російській імперії та за кордоном

Додаток 3. Кількість дисертацій, що були захищені в Росії (1863-1874 рр.)

Вступ

Розвиток єдиної, цілісної системи освіти в Підросійській Україні почалося в першій половині XIX сторіччя у зв'язку з лібералізацією громадського життя у всій Європі. І першою ластівкою було затвердження в 1804 році «Попередніх правил народної освіти».

Попередніми Правилами було задано також формування мережі вищої освіти Росії. Ними встановлювалося, що «засновуються університети для викладання наук найвищго ступеню» і що «нині призначається їх шість, а саме, крім існуючих уже в Москві, Вільні й Дерпті, засновуються в окрузі Санкт-Петербурзькому, Казані й у Харкові. Потім призначаються для університетів міста: Київ, Тобольськ, Устюг-Великий і інші, але в міру способів, які знайдені будуть до того зручними». Помітимо, що Попередніми Правилами не тільки визначався загальний план розвитку університетської мережі, але й вирішувалося завдання інтеграції раніше існуючих університетів у новостворювану систему російської освіти.

Отже, відповідно до вказаних Правил, в Україні почала розвиватися вища університетська освіта.

Тут слід замітити, що взагалі вища освіта в Україні почала розвиватися значно раніше, ніж у Росії. Але нелегкі часи перебування під польським ярмом та епоха Руїни відкинула назад українську систему навчання. Перехід під протекторат Росії з майбутнім поневоленням української території хоча й негативно позначився на розвиткові саме української національної освіти; освіта ж взагалі пережила період ренесансу.

Перші університетські статути послідовно реалізовували виборний принцип як основу автономії, якою наділялося академічне співтовариство. Досить показовий у цьому плані загальний порядок обрання «в усі університетські місця» і посади. Наприклад, п. 22 Статуту Київського Університету був установлений наступний порядок обрання професорсько-викладацького складу: «Всі ординарні Професори, не виключаючи і Професорів Богослов'я, обираються від Університету в такий спосіб:

1) Сповіщається про професорське місце, що звільнене, на яке має бути обраний інший Професор.

2) Всяк, що бажає заступити це місце, зобов'язаний представити в Університет свої твори, видані або рукописні, так само загальну думку свою про ту науку, про яку йде мова, про предмет її, про її простір, межі, успіхи, дійсному або сьогоденному становищі, найзручнішому способі її викладання, і різних письменниках, кращим образом роз’яснюючих різні стосовні до неї предмети.

3) Університет, після розгляду творів і паперів і по зборах особливих відомостей про тих, від кого вони доставлені, приступає до вибору Професора по балотирації.

4) Університет доносить про обраного Професора своєму Піклувальникові, що представляє про нього Міністрові».

Підготовка професорів і вчителів велася в педагогічних і вчительських інститутах при університетах і в Петербурзькому педагогічному інституті. Прийняті в інститут студенти діставали ступінь кандидата, по закінченні інституту їм належало прослужити в навчальному відомстві протягом шести років[1] .

Впродовж другої половини XIX ст. в умовах модернізації країни відбулися істотні зміни в її соціальному вигляді, чисельності, матеріальному й суспільному становищі. Разом з тим правовий статус професорської інтелігенції залишався колишнім і регламентувався відповідно до загальноросійського законодавства й університетського статуту. Ще із часу введення статуту 1804 р. за кожним ученим закріплювався певний клас у Табелі про ранги. Відповідно до цього документа, професура займала відповідну нішу в загальній чиновницькій ієрархії: ректора вузів мали чин дійсного статського радника, що відповідало IV класу, ординарний і екстраординарний професори - статського (V клас) і колезького (VI клас) радників відповідно, які надавали право на потомствене дворянство.

Виконавча влада довірялася Правлінню університету, що складався з деканів факультетів, а також помічника ректора. Статут надавав університетам право створювати наукові товариства, заохочувати наукову діяльність приватних осіб обранням їх у почесні члени, введенням в учені ступені й нагородами.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--