Курсовая работа: Художньо-естетичні принципи в новелах Сомерсета Моема
Автор пояснює, що письменникові доводиться рахуватися з марнославством людського роду, з його схильністю до зловтіхи, цим самим ганебним і низьким гріхом. Люди з радістю впізнають в літературному герої свого знайомого, автор, можливо, його і в очі-то ніколи не бачив, а вони неодмінно побіжать до нього з книжкою, особливо якщо зображення невтішне.
Все ж найбільший вплив на творчість Моема, справили Гі де Мопассан та Антон Павлович Чехов. Можна зробити припущення що саме завдяки Мопассану автор звернувся до жанру новели. Адже у всіх своїх публіцистичних працях, які стосуються новел, він не забуває зазначити величезний внесок французького письменника в новелістику. «Один інтелігентний критик, начитаний, з тонким смаком, та ще добре знаючий життя, що нечасто буває з його побратимами по професії, вгледів в моїх новелах вплив Мопассана. І не дивно. Коли я був хлопчиськом, Мопассан вважався кращим новелістом Франції, і я жадібно читав його книги…до 18 років я перечитав усі його найкращі твори. І тому цілком природно, що, почавши в цьому віці сам складати розповіді, я мимоволі вибрав собі за зразок ці маленькі шедеври.» [16] І не зважаючи на недоліки, в його новелах Моем вбачає власний ідеал:«Він не аналізує характери. Не особливо цікавиться спонукальними мотивами. Його персонажі діють так чи інакше, а що ними рухає, він не знає. «Для мене психологія в романі чи оповіданні, пояснює він, – це зображення внутрішнього життя людини через її вчинки». І в результаті Мопассан спрощує характери, що для новели, можливо, і зручно, але якось не до кінця переконує. Досконалих письменників немає. Їх треба приймати разом з їх слабкостями, які часто є продовженням достоїнств. І спасибі потомству, що воно саме так і робить – користується тим, що є в письменника хорошого, і прощає погане.» [16]
Іншим письменником який теж відіграв не малу роль в становленні Сомерсета Моема як новеліста, був Чехов. «Насправді Чехов майстерно будує початки своїх оповідань. Він відразу ж, у двох-трьох рядках, точно і ясно викладає факти, безпомилково відчуваючи, які відомості повідомити читачеві, щоб дати йому чітке уявлення про дійових осіб і обставин. А ось Мопассан зазвичай починав з інтродукції, призначеної для того, щоб створити в читача потрібний умонастрій. Метод цей небезпечний, єдине його виправдання – успіх. Він може викликати нудьгу; може збити читача з пантелику, спочатку порушивши його інтерес до одних персонажів, а потім кинувши їх і звернувшись до інших в зовсім інших обставин. Чехов проповідував стислість змісту» [16] – написав Моем в своєму есе про власні новели.
З цієї цитати ми бачимо, що творчість Чехова вплинула на об’ємність новел письменника. Він повністю підтримує цей принцип, вважаючи що саме стислість дозволяє підтримати увагу читача, в певній мірі це твердження існує і в цитаті наведеній вище про вислів Е. По. І це вкотре підтверджує, бажання автора сподобатися читачеві, не втратити його.
Підсумовуючи все вище викладене, можна сказати, що Моем зібрав все найкраще у визнаних світовим суспільством новелістів, і створив з цих рис власний неповторний творчий метод.
2.2 Композиційні та художні особливості новел Моема
література моем твір композиція
За п'ятдесят років творчої діяльності С. Моем написав більше ста оповідань. За життя митця в Англії вийшло дванадцять збірок його новел, серед яких такі шедеври, як «Rain» («Дощ»), «The Hairless Mexican» («Безволосий мексиканець»), «The Unconquered» («Непідкорена»). Новелістика С. Моема цікава, перш за все, особливостями його творчого методу, де переплелися риси реалізму, натуралізму, неоромантизму
Замість експозиції у новелах прозаїка часто зустрічаються філософські роздуми, які безпосередньо стосуються ситуації. Ці уривки невеликі, але в них у сконцентрованій формі від імені оповідача висловлюються погляди автора на життя, людей і стосунки між ними. Як от в новелі «Друзі пізнаються в біді» – «Ось уже тридцять років я вивчаю моїх ближніх. Не так-то багато я про них дізнався. Напевно, я не зважився б найняти слугу, довіряючи тільки його зовнішності, а між тим, мені здається, в більшості випадків ми саме за зовнішнім виглядом судимий про людей. Дивимося, якої форми у людини підборіддя, який у нього погляд, як окреслено рот, – і робимо висновки. Не впевнений, що ми частіше буваємо праві, ніж помиляємося. Романи і п'єси нерідко фальшиві і нежиттєві тому, що їх автори наділяють героїв цільними, послідовними характерами, втім, мабуть, вони не можуть інакше, адже якщо зробити характер суперечливим, він стане незрозумілий. А тим часом майже всі ми повні суперечностей. Кожен з нас – просто випадкова мішанина несумісних якостей.» [18]. Центральна ситуація новели може або підтверджувати ці погляди («Друзі пізнаються в біді», «Видимість і реальність»), або контрастувати з ними («Щаслива людина», «Людина, яка жила собі на втіху», «Мейх'ю»)
В більшості оповідань прослідковується чітка динаміка сюжету («За годину до файв-о-клоку») Основні події обмежені короткими часовими рамками, як от в новелі «Дощ» де дія відбувається протягом декількох днів.
І фінал, або ж розв’язка має незвичайне, непередбачуване забарвлення. «Лікар Макфейл нахилився – він був не з тих, хто вагається у важку хвилину, – і перевернув його. Горло було перерізане від вуха до вуха, а права рука все ще стискала фатальну бритву.» [8:30].
Оскільки автор прагне зберегти об'єктивність і не давати прямої характеристики своїм героям, він широко використовує характерологічні деталі, наприклад: «Не was dressed in a blue suit a good deal worse for wear. It was baggy at the knees and the pockets bulged untidily» [12:216] (На ньому був синій дуже зношений костюм. Брюки були мішкуваті на колінах і кишені неохайно випиналися»); «Her great white hat with its vulgar showy flowers was an affront» [14:53] («її величезний білий капелюх з вульгарними крикливими квітами був образливим»). Для опису капелюшка підібрані епітети, які відповідають і характеру героїні; або:»… her skin was yellow and muddy under her powder…» [14:63] (»… її шкіра під шаром пудри була жовтою і брудною…»), що наводить читача на думку про її неохайність.
Щоб оповідь була більш достовірною, С. Моем використовує уточнюючі деталі. Він згадує деталі маршруту, назви вулиць, готелів, перераховує речі та інше, наприклад: «They passed out of the crowded streets in the Loop and drove along the lake…» [14:168] (The Fall of Edward Barnard) («Вони минули людні вулиці району Луп і зараз їхали берегом озера…»); «There was always the chance of a silly old fool losing her head, and then there were platinum and sapphire rings, cigarette-cases, clothes, and a wrist-watch to be got» [15:83] («I завжди був шанс, що яка-небудь стара дурепа втратить розум, і тоді можна було розраховувати на платиновий перстень із сапфіром, портсигар, що-небудь з одягу і ручний годинник»).
Митець зображує внутрішній стан людини не заглиблюючись в описи її характеру. Він показує його через призму деталей таких як емоційні сплески, певні вчинки. Як от в оповіданні «За годину до файв-о-клоку.» «І раптом у Гарольда хлинула з горла кров. Поперек горла зяяла велика червона рана. Міллісент! – Закричала Кетлін і кинулася до неї. – Заради бога, що ти хочеш сказати?
Місіс Скіннер сиділа, злякано роззявивши рота.
- Паранго більше не висів на стіні. Він лежав на ліжку. І тоді Гарольд розкрив очі. Вони були зовсім такі, як у дочки.
- Але я не розумію, – сказав містер Скіннер. – Як він міг накласти на себе руки, якщо він був у такому стані, як ти розповідаєш?… – Нещасна, адже це вбивство.
Міллісент вся покрилась червоними плямами, глянула на батька з таким презирством і ненавистю, що він відсахнувся.
Місіс Скіннер вигукнула:
- Міллісент, але це не ти, не ти? Тут Міллісент зробила щось, від чого у всіх трьох заледеніла кров у жилах. Вона захихотіла.
- Хто ж ще, – сказала вона. – Боже милий, – прошепотів містер Скіннер. Кетлін стояла, вся витягнувшись, і обома руками трималася за серце, немов хотіла стримати його биття» [17]. Або ж в оповіданні «Дощ» де з допомогою опису автор вводить нас у внутрішній світ героїні. «Дні тягнулися повільно. Всі мешканці будинку, які думали тільки про нещасну жінку в нижній кімнаті, жили в стані неприродної напруги. Вона була наче жертва, яку готують для похмурого ритуалу якоїсь кривавої язичницької релігії. Жах зовсім паралізував її. Вона ні на хвилину не відпускала від себе Девідсона, тільки в його присутності до неї поверталося мужність, і вона у рабському страху чіплялася за нього. Вона багато плакала, читала Біблію і молилася. Часом, дійшовши до повної знемоги, вона впадала в апатію. У такі хвилини в'язниця справді видавалася їй порятунком – принаймні