Курсовая работа: Коммунітарна регіональна економічна політика в Європейському Союзі
адміністративна (дозволу, заборони, ліцензування);
інфраструктурна й т.д.
фірми;
громадяни;
галузі;
територіальні органи влади
Разом з тим, у чинність відносної новизни регіональної політики і як галузі наукових знань й як напрямку державного регулювання економіки, використовуваний нею категоріальний апарат і методологія, поки перебувають у стадії формування, що робить актуальними спроби застосувати в даній сфері нові прийоми й методи досліджень, у тому числі й методи корпоративного керування, інституціонального господарства й т.д. У цьому зв'язку, особливий інтерес представляє аналіз історичних аспектів еволюції змісту, цілей, об'єктів і суб'єктів регіонального регулювання і їхньої взаємодії в процесі реалізації регіональних програм.
1.2 Етапи становлення регіональної політики за рубежем
Необхідність регіональної політики в країнах з ринковою економікою. Виділення регіональної політики як самостійний напрямок діяльності держави відбулося порівняно недавно. За рубежем початок її формування як системного явища безпосередньо пов'язане з переосмисленням ролі держави в економіці, у першу чергу під впливом Великої Депресії. У Росії (СРСР) розробка принципових теоретико-методологічних основ регіональної політики почалася трохи раніше, в 20-х р.р. нашого століття, разом з початком робіт з економічного районування й визначення адміністративно-територіального устрою країни [11].
За цей період регіональна політика пройшла складний, найчастіше болісний шлях розвитку в пошуках оптимальних моделей взаємодій різнорівневих суб'єктів, розробляючи нові й модифікуючи діючі норми, що регулюють регіональні умови відтворення, удосконалюючи теоретичні й методологічні аспекти регіональних досліджень.
Спочатку, у країнах з ринковою економікою під регіональною політикою звичайно розумівся комплекс різних законодавчих, адміністративних й економічних заходів, проведених як центральними урядовими органами, так і територіальними органами влади й спрямованих на розвиток так званих депресивних і знову освоюваних районів, виявлення раціональної мережі міст й їхніх розмірів, розміщення окремих підприємств і галузей промисловості й т.п..
Основні етапи становлення регіональної політики в країнах з розвиненою ринковою економікою.
У розвитку зарубіжної регіональної політики можна виділити кілька етапів.
Перший етап: 30-і р.р. 20 століття. Прийняття перших програм допомоги окремими старопромисловим і слаборозвиненим територіям, необхідність яких визначалася наслідками кризи 1929-1933 р.р. Тоді регіональні заходи були широко розгорнуті тільки у двох державах Великобританії й США, де спад виробництва торкнувся сфери зосередження традиційних галузей і слаборозвинені аграрні райони [19, с. 6].
Другий етап: 40-50-і р.р. 20 ст. У цей час розширюється коло країн, що практикують регіональні заходи. Чергова економічна криза (післявоєнна) знову призвела до спаду в традиційних галузях промисловості й загостренню соціально-економічних проблем в Ельзасі, Лотарингії й Північному районі Франції, Південної Бельгії, Рурі й Саарі у ФРН, Нової Англії й Середньо-Атлантичних штатів у США, ряді районів на півночі й заході Великобританії.
Третій етап: 60-і початок 70-х р. 20 ст. У цей період формується цілісна система регіональної політики країн Заходу. Відбулося затвердження системи регіонального програмування, удосконалюється інструментарій регіональної політики. Поряд з історично першим напрямком регіональної політики, пов'язаним з розвитком проблемних регіонів, починають провадитися заходи щодо розвантаження найбільших міських агломерацій. Збільшення асигнувань на регіональні програми стало можливим завдяки стійким темпам економічного росту.
Четвертий етап: середина 70-х років 1993 р. (рік підписання Маастрихтських угод). Для цього періоду характерна дія двох разнонаправлених тенденцій. З однієї сторони підписання Маастрихтських угод давало потужний імпульс для проведення принципово нової наднаціональної політики з регулювання регіонального розвитку в рамках ЄС. З іншої сторони активізується діяльність місцевих органів влади, спрямована на реалізацію специфічних цілей розвитку місцевих співтовариств, що знаходить своє формальне відбиття в прийнятої ЄС в 1990 р. Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Цей етап розвитку регіональної політики проходив на тлі нової економічної кризи, що охватили країни Заходу після 1974 р. Внаслідок ослаблення інвестиційної діяльності трохи звузився інструментарій регіональної політики, що, однак не змогло зупинити розвиток системи регіонального програмування й у якомусь ступені стимулювало виділення двох вищезгаданих нових напрямків. Так, інтерес до наднаціональної політики багато в чому був пов'язаний із зусиллям макроекономічного компонента в державному антикризовому регулюванні. Умови кризи, у свою чергу, стимулювали збільшення розривів у рівнях соціально-економічного розвитку країн ЄС [19, с. 8-9].
Активізація як специфічного напрямку муніципальної політики, обумовлена прискореними темпами передачі на муніципальний рівень не тільки прав, але й обов'язків, раніше покладених на центральні й регіональні органи влади. При цьому переміщення повноважень найчастіше не підкріплювалося переміщенням на муніципальний рівень адекватних джерел доходів.
П'ятий етап: з 1993 р. по теперішній час. Підписання Маастрихтських угод відкрило дорогу до перетворення Європи національних держав у Європу регіонів. І хоча ці ідеї переважно реалізуються співтовариства, у випадку їхнього успіху, вони знаменують принципово новий рубіж у розвитку регіональної політики в цілому [1, с. 4].
Позитивний і негативний досвід реалізації регіональної політики.
Таким чином, еволюція регіональної політики на Заході в цілому йшла в загальному руслі трансформації ролі контрактної держави в сучасній ринковій економіці. Факторами, що зм'якшують неминучі протиріччя між різнорівневими владними структурами стали специфікація й захист Федеральним Центром прав власності, що виникають на регіональному й місцевому рівні управління, що у свою чергу спирається на чітку специфікацію повноважень у сфері забезпечення населення чистими суспільними й локальними суспільними благами, а також закріплення за територіальними органами влади джерел доходу, достатніх для виконання їхніх повноважень. Важливу роль у підвищенні ефективності роботи різнорівневих органів управління зіграла інституціоналізація норм і правил поведінки, що складаються в процесі їхніх постійних взаємодій. Зокрема в окремі напрямки юридичних наук виділилися муніципальне й регіональне право.
Разом з тим необхідно відзначити, що незважаючи на розширення самостійності територіальних органів влади, кінцеві результати реалізованих заходів у значній мірі визначалися збереженням і розвитком ролі, що конституює, Центр, що виступає гарантом дотримання прав як населення окремих територіальних утворень, так і суспільства в цілому.
Безумовно, діяльність держави в сфері регіональної політики не є апріорно ефективною. До найбільше що часто зустрічаються в цій сфері провалам держави можна віднести:
¾ невідповідність між обсягом закріплених повноважень і джерелами їхнього фінансування для органів влади різних рівнів;
¾ недосконалість критеріїв оцінки ефективності діяльності федеральних, регіональних і місцевих органів влади;
¾ імовірність досягнення результатів, відмінних від поставлених (наприклад, у чинність асиметричності інформації відносно особливостей соціально-економічного розвитку окремих територій країни або навпроти, маніпулюванні на регіональному й місцевому рівнях при виконанні приписань Федерального Центра);
¾ нерівномірний розподіл ресурсів (наприклад, при відсутності або неефективності систем міжбюджетних відносин) [7, с. 98].
Однак рівноцінних субститутів державі в цій сфері поки не існує й подальший розвиток регіональної політики держав з ринковою економікою, мабуть, буде йти в напрямку вдосконалювання вже досягнутих результатів.
1.3 Регіональна політика Європейського Союзу