Курсовая работа: Конституційне закріплення адміністративно-територіального устрою України

Селище і село визначають як адміністративно-територіальну одиницю, населений пункт в Україні. [26; 455,457]

Ще у 2003р. Президент України доручив Кабінету Міністрів підготуиатизаконопроект «Про адміністративно-територіальний устрі».

До міста районного значення в проекті віднесено міста з чисельністю населення, як правило, не менше 10 тис. чоловік. Зазначено, що район може утворюватися, як правило, з населенням не менше 50 тис. чоловік. При цьому передбачається врахувати історичні, економічні, екологічні, географічні, демографічні особливості відповідних територій, а також етнічні і культурні традиції населення. Передбачається, що райони у місті утворюються, кількість населення яких не менша 300 тис. чоловік, а у районі в місті має проживати не менше 100 тис. чоловік. Автори проекту пропонують визначити, що село є адміністративно-територіальною одиницею з чисельністю населення, як правило не менше 100 чоловік, а селище - не менше 5 тис. чоловік. При прийнятті такої пропозиції невеликі поселення, чисельність населення яких не відповідатиме зазначеним критеріям, пропонується включати до складу найближчих населених пунктів відповідного району.[3; 86-88]

унітарний держава конституційний устрій

ІІІ. Особливості конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим у складі України

Україна, будучи унітарною державою, має складний територіальний устрій, оскільки в її складі знаходиться територіальна автономія – Автономна Республіка Крим. Під автономією (від грецького «автономія» - «незалежність») в юридичній науці прийнято розуміти відносно самостійне у здійсненні державної влади або місцевого самоврядування територіальне утворення у складі держави.

Наявність автономії у складі унітарної держави є досить поширеним явищем у світовій практиці державного будівництва. Автономії існують у складі таких унітарних держав, як Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Китай, Португалія, Фінляндія та інші. Наприклад, у Данії статус автономії мають такі її адміністративно-територіальні одиниці, як Гренландія і Фарерські острови, у Китаї – Тибет, Синьцзянь, Внутрішня Монголіята ін. Автономії існують і у федеративних держава, наприклад, у Російській Федерацій .

У науці державного будівництва під автономією розуміють самоврядування певної території в державі. Щодо тих об'єктивних характеристик, яким має відповідати ця територія, то існують два підходи до їх визначення: комплексно – територіальний і національно – територіальний.

Суть першого підходу полягає в тому, що згідно з ним, суб'єктом автономії може бути територія, яка відрізняється своїми історичними, географічними, економічними, мовно-культурними, релігійними, національно-етнічними та іншими особливостями.

Відповідно до національно-територіального підходу суб'єктом автономії визнається територія, що виділяється особливостями побуту та національним складом населення.

У радянській літературі національний фактор при визначенні автономії являвся провідним, оскільки автономія розглядалася ще й як ефективна форма здійснення права нації на самовизначення. Ця обставина, у свою чергу, давала можливість розглядати кожне автономне національно- територіальне утворення не як звичайну форму децентралізації державної влади за умов унітарної держави, а як державно-політичне утворення, тобто як одну з форм державності. Так у практиці державного будівництва виник феномен державно-політичної (автономна республіка) та адміністративно-політичної (автономна область, автономний округ) автономії, а також федерації, заснованої на автономії таких її суб'єктів.[8; 611-612]

Відповідно до іншої точки зору, статус автономії надається окремим частинам держави, які суттєво відрізняються від інших адміністративно- територіальних одиниць історичними, географічними, економічними, національними, мовними, соціальними, культурними умовами, побутом, звичаями, традиціями тощо. За таких умов держава, із метою вирішення проблем децентралізації державного управління чи національного питання, або для уникнення проблем сепаратизму, за ініціативи населення щодо утворення автономії проголошує або сприяє проголошенню автономії певної адміністративно-територіальної одиниці або території.

Залежно від походження, автономії поділяються на національні, територіальні та змішані, тобто за визначальним чинником сутності та змісту автономії її домінуючим чинником, що призвів до її утворення. В АРК традиційно проживали представники багатьох національностей: українці, росіяни, татари, греки, караїми, гагаузи та ін., тому утворенню автономії на території Кримського півострову сприяли переважно територіальні чинники – історичні, географічні, економічні, побутові та ін.

АРК є територіальною автономією у складі України, невід'ємною її часткою, складовою системи адміністративно-територіального устрою нашої держави.

Надання АРК відповідного статусу також має свою історію. Вперше статус автономії Крим отримав у першій половині XX ст., коли 18 жовтня 1921р. було утворено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРФСР, яка проіснувала до 1945р. і була перетворена на Кримську обл. у складі РРФСР. Цьому передувала примусова депортація з півострова кримських татар та жителів інших національностей у віддалені регіони СРСР.

У 1954р. Кримську обл. було передано до складу УРСР. На підставі ст. 14 чинної на той час Конституції СРСР 26 квітня 1954р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР, яким затвердила Указ Президії Верховної Ради від 19 лютого 1954р. про передачу Кримської обл. зі складу РРФСР до УРСР.

Це відбулося на підставі рішень Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954р. та Президії Верховної Ради УРСР. Крім того, Законом СРСР від 26 квітня 1954р. було внесено зміни до ст.ст. 22,23 Конституції СРСР, за якими Кримська обл. була виведена зі складу РРФСР і віднесена до складу УРСР. Відповідні зміни були внесені і до Конституцій РРФСР та УРСР. Таким чином у 1954р. на законних підставах був встановлений статус Кримської обл. як української території та адміністративно-територіальної одиниці. У цьому статусі Кримськ