Монархічна влада обох держав проводила асиміляторську політику,яка призвела до поглиблення етнічних відмінностей між східними й західнимиукраїнцями, а також до уповільненого формування національної самосвідомості мешканців підросійських земель порівняно з підавстрійськими.

В цьому певну роль відігравало усвідомлення панівною російськоюі пригнобленою українською націями своєї історичної спорідненості у культурі, мові тощо. Тому й процес самоідентифікації українців відбувавсяповільно і суперечливо, долаючи внутрішні та зовнішні перешкоди.

Впершійполовині XIX ст. капіталістичнівиробничівідносини, закотрих, якправило, відбуваєтьсяінтенсивнеформуваннявсіхознакнації, щенесталипануючими. Суспільствороздиралистаново-класовісуперечності, щонегативновідбивалосянавизріванніспільнихнаціональнихрисукраїнців. У той період формувалися етнічна самосвідомість народу і етнокультурне обличчя, тобто індивідуальне сполученняформ духовної й матеріальної культури, яке виокремлювало останній зпоміж сусідів. Усе це сприяло розвитку культурно-національного руху,що за тих політичних умов, в яких перебувала Україна, набирав різнихформ. Це не обов’язково була боротьба у прямому розумінні або виступи“за” чи “проти” чогось. То була повсякденна життєва практика українців, яка забезпечувала їх самозбереження.

Процес становлення національної свідомості останніх науковціумовно поділяють на п’ять етапів:

1) І. Котляревський та “котляревщина” – відокремлення українського етносу від російського;

2) “Історія русів” і початок творення стандартизованої мови на відміну від бурлескної народної;

3) “Критичне усвідомлення” (Т. Шевченко й кирило-мефодіївці),

4) Пошевченківська доба (П. Куліш, М. Костомаров);

5) Формуванняконцепційного виміру політичного націотворення (М. Драгоманов,а згодом діячі XX ст.).

Основними націотворчими чинникамивиступають матеріальна та духовна культура (архітектура, виробничадіяльність, побут, фольклор, традиції, література, мова, історичні знаннятощо). Вони формують світогляд нації, вирізняють її серед інших,сприяють політичній консолідації у боротьбі за незалежність [13, 24].

Оскільки політичні умови формування української нації, а відповідно й її самосв ідомості були малосприятливими, головну роль в етнокультурній самоідентифікації відігравали насамперед фольклор, музично-пісенна творчість, традиційна побутова культура та ін., на основі яких завдяки освіті розумова еліта тогочасного суспільства розвивала літературу, мистецтво, засновувала освітні установи тощо.

У сучасній науковій практиці нація найчастіше визначається як етносоціальна спільність, що склалася на певній території внаслідок розвитку економічних зв’язків, літературної мови, особливостей культури, психології, релігії. Ці ознаки породжують усвідомлення відмінностей між народами, тобто сприяють на початковому етапі зародженню етнічної самосвідомості, яка надалі трансформується в національну і стає важливою умовою існування та розвитку нації. Вона зміцнюється вже не лише завдяки об’єктивним чинникам, а й суб’єктивним з неодмінним бажанням утворення держави, виникненням почуття національної гордості тощо. Отже, справжнім суб’єктом історії нація стає за наявності активногоставлення до неї людей.

До середини XIX ст. рівень соціально-економічного розвитку України, її залежне політичне становище у складі Російської імперії гальмувалистворення достатніх умов для інтенсивного формування всіх ознакнації. В той період духовна самобутність українців відрізняла їх від іншихнародів та одночасно зароджувалися елементи етнічної самосвідомості на рівні психологічного усвідомлення своєї культурно-побутовоїіндивідуальності. У народній масі цей процес проходив стихійно й повільно, а в інтелігентському середовищі – напружено, набираючи теоретичного,а з кінця XIX ст. і політичного змісту.

Таким чином, політичний аспект є однією з характерних ознак національноїсамосвідомості, притаманної, головним чином, розумовій еліті, яка сталаносієм державотворчої ідеї. Її ґенезис її, як вказує О. Реєнт, пов’язаний із різними етапами історичного розвитку українського народу: політичною роздробленістю, чужоземним пануванням, національно-визвольною революцією середини XVII ст., відродженням XIX ст., національно-демократичною революцією початку ХХ ст., українізацією в 20-х роках ХХ ст., міжвоєнним періодом, розбудовою незалежної держави на рубежі XX– XXIст. [20, 327].

Саме XIX та початок XX ст. стали періодом найвищого піднесення українського визвольного руху і національного відродження, але все ж слід зауважити, що генеза й утвердження української державницької ідеї сягає корінням у славну та водночас трагічну добу Хмельниччини. Саме з успіхами національно-визвольно ї війни проти польської шляхти М. Грушевський пов’язував те, що Україну стали асоціювати з територією від Карпат до Дону і “під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ” [10, 42]. В цьому ж руслі міркують інші сучасні дослідники В. Кучер та В. Солдатенко: “І національна революція, і заснування Гетьманської держави, і навіть трагедія Руїни – разом закріпили в свідомості українців ідею соборності як одну з наріжних, визначальних у всьому світосприйнятті, світорозумінні, як відчуття єдиної козацько-руської вітчизни” [26, 5].

XIX ст. позначене фундаментальним зрушенням в етнополітичних процессахна українських землях. У той час відбувалися становлення та консолідація української нації – вищої форми розвитку етносу. Попри все,суспільно-політичні й етносоціальні процеси XIX ст. поступово готувалипідґрунтя для сприйняття державницької ідеї дедалі більшою частиноюнаселення українських земель, розділених кордоном, переконували його внеобхідності спільної боротьби за свої соціальні, національні, політичніправа. Аналізуючи український національний рух у Російській та Австро-Угорській імперіях, В. Сарбей підкреслював, що “реально він розвивавсяв таких напрямах: утвердження рідної мови в суспільно-політичному йкультурному побуті, возз’єднання всіх українських земель в єдиній соборній державі, визволення народного господарства від колоніального гніту,усунення всіх перешкод на шляху розвитку національної культури” [22, 154].

Зростання економічних суперечностей і соціальної напруги у кінціXIX – на початку XX ст., масові виступи селян та робітників, опозиційнийрух інтелігенції прискорили утворення українських політичнихпартій і організацій. В їх програмних положеннях (хоча й різною мірою) відбивалося прагнення українців жити в єдиній національній суверенній державі. Цей факт засвідчував перетворення останніх на політичну націю, виводив визвольний рух на якісно новий рівень, що і знайшлосвоє відображення у подіях Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. Але сукупність внутрішніх та зовнішніхчинників унеможливило повною мірою реалізувати державницьку ідеюна тому етапі історичного розвитку народу.

Українська національна ідея і в ХХ ст., незважаючи на вплив більшовицькогосоціокультурного експерименту на теренах колишньої Російської імперії (з його репресіями, русифікацією, денацифікацією), виявилася з новою силою у процесі відродження незалежноїдемократичної держави.

Розглядаючи проблему становлення ідей державності в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст. дослідкики виділяють три етапи.

Перший – це остання чверть ХІХ – перше десятиріччя ХХ століття, коли панівними залишалися ідеї панславізму та федералізму. Цей етап позначився передусім домінуванням політичного та наукового авторитету М.Драгоманова, ідеї якого у повному обсязі або частково поділяли І.Франко, Є.Чикаленко, М.Грушевський та багато інших вчених і громадських діячів [13, 31].

Другий етап – це початок – перша чверть ХХ століття. У цей період серед названих напрямів виділяється консервативний, представники якого, відстоюючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, спирались на думку, що найбільш сприятливою формою державного правління в Україні є консервативно-монархічна держава. Серед представників української консервативної думки виділяються В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський [13, 33].

Формування третього етапу (1918 – 1930-ті роки) було зумовлено розчаруванням частини вітчизняних інтелектуалів результатами та наслідками визвольних змагань в Україні, наслідком чого стала відмова таких представників націонал-самостійницької ідеології, як Д.Донцов, М.Сціборський від ідеалів демократії на користь автократичних принципів побудови державності [13, 34].

1.2 Становлення ідей державності в Україні кінця ХІХ ст., їх особливості, напрями та розробники

Політична ситуація в Україні на зламі ХІХ – ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії лівоцентристського спрямування, які досить помірковано уявляли державницьке майбутнє України, залишаючись на автономістських та федералістських позиціях. Ідеологи партій правого спрямування, хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України. Спільними для програм усіх вітчизняних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття було те, що вони виступали за розвиток демократії в Україні, широкі політичні права громадян, хоча і не мали чіткого уявлення про побудову політичної системи України та не вбачали за необхідне зосередити увагу зокрема на базових конституційних засадах державності.

Провідною ідеєю державницького руху з другої половини ХІХ ст. стала ідея створення власних держав, оскільки саме з їх утворенням пов'язувались надії на подолання як соціально-економічного, так і національного гноблення. Прагнення державного самовизначення представників української інтерігенції найяскравіше виявились на зламі ХІХ - ХХ ст. із підняттям українського національно-визвольного руху на вищий, у порівнянні з попереднім часом, щабель розвитку.

Впродовж ХІХ ст. інтелектуальні верстви українських земель у своєму розвитку пройшли три етапи – українознавчий, українофільський та власне український, які були тісно взаємопов'язаними та взаємопереплетеними.

Наслідком праці інтелектуалів на українознавчому та українофільському етапах стало, як висловився І. Франко – теоретично виаргументоване українство. Наукові доробки українознавців, з-поміж яких були такі видатні люди часу, як І.Срезневський, О.Бодянський, Ф.Корш, П.Лаврівський, М.Максимович та О.Потебня, забезпечили, найперше, мовну емансипацію українців від поляків і росіян. Дослідження ж в галузі історії, етнографії, етнології, етнопсихології сприяли історичній, етнічній емансипації українців, підвели до утвердження ідеї культурної єдності, етнічної гомогенності українського народу, розділеного імперськими кордонами; сприяли чіткому окресленню межі української етнічної території, як і території сусідів – росіян і поляків [12, 138].

Одним із найвагоміших досягнень українознавчого етапу було (як в Галичині, так і на Наддніпрянській Україні) формулювання питання необхідності створення української державності, і не лише в рамках слов'янської федерації, але й у формі самостійної держави.

Наступний етап – українофільський, був періодом "практичного українофільства", що виявлялось і в діяльності "громад", земському русі, у спробах об'єднання всіх опозиційних та революційних елементів у боротьбі за конституцію, у організації наукових досліджень, прагненні преси, просвітництві мас, подальшому розвитку контактів галицьких і наддніпрянських українців, у виявленні прихильності до правових і політичних ідеалів Європи і т.п [12, 139].

Пройшовши фазу українофільствування з її підйомами 70-х і спадами у 80-х роках, інтелектуальна еліта в кінці ХІХ століття дійшла врешті-решт до декларування своєї українськості, стала власне українською. Відтак вона виступила репрезентантом української політичної думки, носієм "ідеї державності" [12, 140].