Курсовая работа: Концепція політичної еліти В. Липинського
Розділ ІІ. Джерела, шляхи і методи організації «національної
аристократії»
Переходячи до безпосереднього розгляду концепції політичної еліти В’ячеслава Липинського, почнемо з того, що в основному головні ідеї в даній площині сформовано автором у його центральній роботі «Листи до братів-хліборобів» та в пізнішій праці «Покликання варягів чи організація хліборобів». Крім того, В. Липинський побіжно, несистематично, розвиваючи або доповнюючи головну ідею, звертається до проблеми національної еліти майже в усіх інших своїх роботах, що засвідчує підвищену зацікавленість мислителя відповідною темою.
До розуміння сутності і завдань еліти (В. Липинський не вживає це поняття, застосовуючи натомість термін «національна аристократія») видатний український теоретик підходить через власне трактування змісту і сутності нації та держави. Під нацією він розуміє певний тяглий механізм конституювання організаційних форм людських спільнот, найвищим щаблем розвитку якого є національна держава. «Нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних, а не деструктивних, іменно організуючих, а не руйнуючих політичних вартостей. Витворювання і здійснювання оцих вартостей — починаючи від якоїсь політичної орґанізації, обєднаної одною національно-політичною ідеєю і кінчаючи найвищою формою національної орґанізації: національною державою — має на меті усвідомити і зорґанізувати даний людський колектив, звязаний механічно певними вродженими йому рисами подібностей і одним стихийним ірраціональним хотінням, в одну орґанічну, свідому себе цілість, що вже свідомо бореться за своє існування, за свій розвиток, за здійсненя свого вже усвідомленого спільного національного хотіння»[12, с.129].
Доки цей організм розвиває в собі внутрішні індивідуальні об’єднуючі та організуючі якості, доти живе і розвивається нація. Цікаво, що втрата цих організуючих властивостей, які служать цілям самозбереження колективу, прирівнюється В. Липинським за наслідками із фізичною смертю цього колективу: і в тому, і в другому випадку нації не буде.
В. Липинський задає питання: «Хто і як в данім етнічно відміннім колективі і на даній території, яку цей колектив займає, веде перед в процесі його орґанізації і об’єднання? Хто і як творить в ньому вищі громадські національно-конструктивні вартости? Хто і як, кажучи образно, відограє в ньому ролю дріжджів, на яких пасивне етнографічне тісто того колективу росте і перетворюється в активну націю?»[12, с.130]. Його відповідь наступна: це та креативна меншість, що витворює моральні, політичні, цивілізаційні та культурні цінності, які в подальшому стають надбанням всіє нації та фундаментом, на якому вона розвивається. Це – аристократія, не в розумінні родової шляхти, дворянства, козацтва, а в первинному граматичному значенні «найкращих людей». В. Липинський використовує термін «аристократія» для означення «тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації»[12, с.131].
Вирішальним, на думку В. Липинського, тут є той факт, що ці найкращі люди в даний момент очолюють націю, нація визнає їх провід, росте і розвивається під ним. В конкретний історичний час ці провідники є найкращими серед нації, і В. Липинський вважає некоректним вдаватися до будь-яких порівнянь окремо взятої національної аристократії з провідниками інших націй та минулих епох, керуючись принципом парціальності – «тут і зараз».
Життя кожної нації супроводжується перманентною боротьбою двох начал: утворюючого та руйнуючого, конструктивного та деструктивного. Апогей зіткнення цих суперечливих елементів настає тоді, коли матеріальний розвиток нації випереджає політико-організаційні форми упорядкування суспільства, які продукує і зберігає аристократія. Тоді нові прогресивні елементи прагнуть до нових організаційних форм, заміни старої еліти. Від того, чи зможе стара аристократія прийняти вимоги часу і запропонувати ці нові форми залежить майбутнє всякої нації[12, с.150]. В цих думках не важко помітити вплив марксистських ідей про суперечність виробничих відносин та продуктивних сил, яка стає рушієм історії.
Матеріальні відносини як видимі і зовнішні дають змогу пізнати і внутрішні, моральні засади взаємозв’язків у суспільстві. Досліджуючи проблему генезису нації, держави та національної аристократії «звідки береться на даній території, серед даної пасивної маси, перша активна група — перша національна аристократія — що кладе перші підвалини власної, окремої державної організації даної нації?», В. Липинський вводить поняття «раси» та «расових відносин», де під расою він розуміє не тільки біологічні та духовні, а й певні соціальні параметри[12, с.211-212].
Наводячи абстрактний приклад, суть свого нововведення мислитель зводить до обґрунтування насильницької (подібно до Л. Гумпловича) теорії походження держави. Та головне наступне: «В дійсності ж на цьому острові, як і на всіх дійсних національних »островах« нашої земної кулі, єсть в основі дві раси. Одна більше активна, рухлива, більше громадськи моральна і тому краще зорганізована, сильніша, що прийшовши сюди, дала ті чи інші форми матеріяльної культури та громадської орґанізації; і друга більше пасивна, інертна, більше лінива, менше громадськи моральна і тому гірше зорґанізована, слабша, яка ці форми прийняла»[12, с.214].
Активна меншість для того, щоб забезпечити своє панування над пасивною масою повинна легітимізувати свою владу шляхом встановлення і забезпечення морального авторитету в очах більшості, що відбувається через запровадження єдиної «громадської віри» та «громадської моралі», привнесення адекватних форм матеріальної культури та громадської організації[12, с.215].
З точки зору автора «Листів», ця «утворююча раса» є прогресивною силою, яка насаджує відсталій масі порівняно вищі цивілізаційні форми розвитку матеріальної та громадсько-організаційної творчості, спонукає пасивний елемент до праці і витворення нових цінностей.
Ідеальним варіантом є той, коли певна людська спільнота зі свого середовища викристалізовує власну еліту, а та, у свою чергу, виступає творцем автохтонної держави і нації, культурних і громадських вартостей: «Без своєї власної суверенної державної організації не може бути нації. Власна держава — це синонім влади власної аристократії, і як не може бути нації без своєї власної національної аристократії, так не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави. Нація, чи «національна меншість«, щоб бути нацією, мусить сотворити собі свою власну державу, або загинути »[12, с.211].
В. Липинський бачить три способи чи три методи витворення національної аристократії: охлократія, класократія і демократія[7, с.34].
Треба сказати, що різні дослідники трактують ці поняття і як форми державного устрою[16, с.140], і як «основні ідеї і методи організації для розв’язання проблем українського державного будівництва, що існують у новітню добу»[21, с.135], і, врешті, як зазначалося вище, в якості способів «витворення національної аристократії». Такий плюралізм думок пояснюється тим, що кожна з версій має багато спільного з іншими та в цілому відповідає дійсності.
Сам же В. Липинський пише: «Коли ми, отже, розглядаємо життя нації в минулому, в його вже усталених формах, то рівень матеріяльної культури — її розвиток, упадок чи заник — дають нам непреложне свідоцтво тих форм громадської моралі, тих методів організації нації і тих форм морального авторітету, які присущі аристократії даної нації в дану історичну добу: класократія, демократія, охлократія»[12, с.208].
Як відзначає І. Лисяк-Рудницький: «Ця кясифікація спирається на аналізу стосунків між «провідною верствою» і «народом»[16, с.140].
За В. Липинським, таких різних форм взаємовідносин, в яких можуть знаходитись між собою на даній території активна і пасивна раси, існує і може існувати безліч, «скільки на землі істнувало та істнує націй»[12, с.216]. Але все це розмаїття зводиться до трьох вищезазначених типів.
«Тип перший: взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: — орґанічний; по свому орґанізацийному методу: - класократичний» - відзначає В. Липинський[12, с.217]. Це метод організації такої нації, яка протягом свого матеріального і духовного розвитку вже виразно поділилась на органічні класи, котрі володіють персонально і безпосередньо своїми засобами продукції та «споєні міцно в середині однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою. Однаковість сієї психіки випливає як з однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства та спільної історичної традиції»[7, с.34].
Устрій класократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між стримуючими і рухаючими силами. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при чому органи класового самоуправління користуються автономією у своїх власних сферах; найкращі керівні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень класократичної провідної верстви становлять т. зв. «войовники-продуценти». «В минулому це були звичайно хлібороби, типу римських патриціїв, англійської джентрі чи українського городового козацтва. Але Липинський допускав, що в модерних умовах цю функцію може виконувати теж робітничо-індустріяльна аристократія, що, напр.., в Англії зорганізована у професійних спілках. Клясократичний устрій вимагає критики й опозиції, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не приводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності»[16, с.141].
Класократія передбачає і принцип циркуляції, постійного оновлення провідної верстви, коли «найздібніші виходні з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне відмолоджування»[там само].
Спадкова конституційна, законом обмежена монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер держави, найбільше співзвучна класократії. Б. Кухта вважає, що суть класократії полягає у «запереченні республіканської парламентської республіки»[11, с.270], спираючись на аргументи самого В. Липинського: «Я не демократ – влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами…влада монарха мусить бути точно означена правами народу… бо вважаю, що «народовладний» демократичний метод організації громадського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі…»[13, с.8].
Торкаючись питання людських джерел формування і поповнення класократичної еліти, слід сказати наступне. Аристократія тут приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різних станів і класів, з яких складається суспільство. Принцип відбору в «ешелони провідної верстви» за здібностями, внутрішніми якостями та реальними можливостями представників з-поміж усього люду держави, дає відповідь на питання про шляхи формування національної аристократія за класократичного устрою. «Класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі-телеграфісти і т.д.); інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т.д.). Стани: організатори і організовані; перші – активна меншість, другі – пасивна більшість. У хліборобів – це поміщики і селяни, у промисловців – власники і робітники, у інтелігенції – церква і університети. Активна меншість – виборна аристократія – обмежує свою владу послухом монархові»[21, с.136-137].
Базовими домінантними чинниками, що становлять основу класократичного ладу, є ідеологія консерватизму, християнська релігія та почуття солідаризму.
Таке трактування класократії (яка була для В. Липинського ідеалом суспільного устрою) мало відбиток ідей фашистської корпоративної системи, за що теоретика часто піддавали надмірній критиці[4, с.112].
«Тип другий: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — хаотичний, по свому організаційному методі — демократичний»[12, с.230].
Демократію характеризує порушення балансу між владою і свободою на користь останньої. Необмежений демократичний індивідуалізм підриває основи дисципліни і правопорядку в суспільстві. Господарська та інтелектуальна самодіяльність набирає хаотичних форм. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Вона фактично концентрується в руках продуцентів-невойовників (багатіїв-плутократів), які жваво користуються послугами найманих професійних політиків із середовища інтелігенції, і та створює флер соціального популізму і демагогії. Зникає почуття політичної відповідальності партій внаслідок їх роздрібнення. Історичні приклади демократії в розуміння В. Липинського: атенська й римська республіки доби занепаду, Франція Третьої республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина та її українські відповідники[16, с.141].
В демократії «вибився наверх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на кляси, появився хаотичний конгльомерат одиниць, взаємно собі чужих, взаємно себе ненавидячи і звязаних в одно національне тіло останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої клясократичної чи охльократичної аристократії»[7, с.34].
Обґрунтовуючи неможливість побудови демократії в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління, В. Липинський наводить приклад Сполучених Штатів Америки, де, на його думку, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію і брак монархії вона надолужує зміцненням політичної влади президента[21, с.136].