Курсовая работа: Кваліфікуючі ознаки захоплення заручників

2.1 Суб’єктивна сторона захоплення заручників

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [5 ст. 159].

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 147 КК України характеризується виною у формі прямого умислу.

Прямий умисел – згідно з ч.2 ст. 24 КК України – прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Захоплення заручників не може бути здійснене шляхом необережності, або непрямого умислу (коли особа не бажала, але свідомо допускала і усвідомлювала настання суспільно небезпечних наслідків).

Крім того, захоплення заручників виступає як формальний склад злочину, а, як зазначає юридична література, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом [5, ст. 167].

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину є мотив і мета вчинення злочину. Залежно від законодавчого опису суб’єктивної сторони складу злочину конкретних злочинів мотив і мета можуть виконувати роль обов’язкових, кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, або ознак, що пом’якшують чи обтяжують покарання.

При аналізі суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 147 КК, можна визначити, що мета виступає як обов’язкова ознака захоплення заручників.

Мета злочину – це уявлення про бажаний результат, якого прагне досягнути особа, що визначає спрямованість діяння.

Згідно з диспозицією ч.1 ст. 147 КК, особа вчинює злочин з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення, чи, навпаки, утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Інакше кажучи, злочинець пов’язує звільнення заручника із задоволенням його вимог, які він висуває вказаним вище особам, органам держави чи іншої установи. Мета, яку переслідує винний, може мати різний характер – вимога надання зброї, звільнення заарештованого (-них), надання транспортного засобу тощо [2, ст. 88].

Проте, як слушно зауважує В.П. Ємельянов, мотив цього злочину, теж буде відігравати велику роль при визначені вини особи, хоча він, не зазначений у диспозиції статті. Неможливо уявити захоплення заручників без корисливого мотиву, тобто без власної вигоди для винного [7, ст. 296].

Тобто можна зробити висновок, якщо при кваліфікації злочину, передбаченого ст. 147 КК, не буде встановлено зазначеної у ч.1 ст. 147 КК мети, то це виключає наявність суб’єктивної сторони захоплення заручників, яке в свою чергу тягне за собою відсутність складу злочину, що в свою чергу повністю виключає підстави настання кримінальної відповідальності.

2.2 Суб’єкт злочину захоплення заручників

Згідно з ч.1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Для встановлення суб’єкта злочину, потрібно, щоб були наявними три обов’язкові ознаки, які характеризують суб’єкта злочину: це особа, фізична, осудна, та яка досягла певного віку з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Перш за все, суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено в статтях 6, 7 і 8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці і особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, організації тощо).

По-друге суб’єкт злочину повинен бути осудною особою.

Ч.1 ст. 19 КК вказано, що «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».

По-третє суб’єктом злочину повинна бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Відповідно до ч.1 ст. 22 КК загальний вік кримінальної відповідальності складає 16 років. У ч.2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності, за вчинення злочинів, які у даній частині передбачені. Перелік цих злочинів є вичерпним.

Аналізуючи перелік цих злочинів, можна стверджувати, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини.

Захоплення заручників, а також їх подальше тримання, практично усюди супроводжується насильством, як фізичним так і психічним. А також завжди захоплення заручників вчиняється винною особою з певною метою, яка направлена на передачу того чи іншого майна (тобто майнових прав) на користь винної особи.

Тому законодавець закріпив, що за вчинення злочину, передбаченого ст. 147 КК, підлягає будь-яка (тобто загальний суб’єкт злочину) фізична, осудна особа, яка на момент цього злочину досягла чотирнадцятирічного віку. Проте, якщо захоплення заручників вчинила службова чи посадова особа, з використанням своїх службових повноважень дій, зазначених у ст. 147, вони кваліфікуються за сукупністю цієї статті та ст. 365 КК України.

3. Розмежування захоплення заручників від незаконного позбавлення волі або викрадення людини

заручник злочин викрадення незаконний

Незаконне позбавлення волі посягає на свободу особи як одне з важливих конституційних прав.

Об'єктивно незаконне позбавлення волі може проявлятися у різних способах і засобах - закриття у приміщенні з позбавленням можливості вийти з нього, зв'язування, поміщення у спеціальне сховище тощо. Позбавлення волі, передбачене ст. 146 КК, припускає застосування до потерпілого примушування, насильства, інших дій проти його волі.

Умови незаконного позбавлення волі на відповідальність не впливають, якщо при цьому потерпілому не було заподіяно шкоди здоров'ю.

Частина 1 ст. 146 КК передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі чи за викрадення людини.