Курсовая работа: Ліберальна модель розвитку Росії
Неоднозначний досвід соціальних перетворень останніх років підтверджує неминущу цінність багатьох основних ідей і принципів у розробці яких вітчизняний лібералізм зіграв величезну роль. У науковій і публіцистичній літературі існують різні думки про роль російського лібералізму в суспільному житті й культурно-історичному досвіді Росії, про причини поразки ліберального політичного руху на початку XX ст., про нездатність ліберальних ідей глибоко проникати в російський ґрунт, перетворити його. І систематизування даних наукових тверджень є дуже важливим для вивчення історії Росії, тому, це і обумовило вибір теми курсового дослідження: «Ліберальна модель розвитку Росії».
Об’єктом дослідження є лібералізм як ключове суспільне явище в історії Росії та в реаліях новітнього часу.
Предметом дослідження є процес виникнення, розвиток та еволюції російського лібералізму, його особливості у минулому та перспективи на майбутнє.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період з XVIII ст. по 2008 рік – від часу зародження лібералізму у Росії до його становища в сучасності.
Метою дослідження є аналіз зародження, розвитку та еволюції російського політичного лібералізму у періоди його найбільших організаційно-політичних успіхів у минулому та становище в новітній час.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних наукових завдань:
на основі аналізу дослідницької літератури та документів з’ясувати історію виникнення та основні етапи розвитку політичної ліберальної думки в Росії;
розглянути чотири хвилі російського лібералізму;
визначити основних представників російського ліберального руху;
проаналізувати різні види критики лібералізму, як політичного вчення та моделі розвитку Росії.
Ступінь наукової розробки обраної проблематики. Різними аспектами історії та аналізу сучасного ідеологічного процесу, становлення громадянського суспільства в Росії й, відповідно, значення лібералізму в цих процесах займалися Шелохаєв В.В, Ельдейман В.Я, Чичерін Б.Н., Струве П.Б., Секиринский С. С., Леонтович В. В. [26], [27], [24], [25], [20], [21], [19], [12]
Практичне значення курсової роботи. Текст роботи містить корисні довідкові дані по історії ліберального руху, може увійти складовою частиною до наукових робіт, статей та досліджень для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів, спеціалізованих курсів з всесвітньої історії, історії політичних партій та вчень, а також використовуватися у практичній діяльності сучасних політичних партій України та інших країн пострадянського простору.
Структура курсової роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, який нараховує 27 позиції.
Розділ 1. Зародження та поширення лібералізму в Росії
1.1 Зародження лібералізму в царській Росії. Реформи Сперанського
До початку XIX ст. Росія, як і більшість європейських країн, стала абсолютною монархією. Режим користувався лише обмеженою моральною підтримкою з боку аристократії [13, 32]. Ліберальні революції, які відбулися в кінці XVIII століття в Північній Америці й Франції вплинули на освічену частину російського суспільства або на його критичні настрої. [12, 97] Одних лібералізм залучав як ідея, інші розглядали його як інструмент для модернізації країни. До числа перших відноситься адмірал Микола Мордвинов, який вважав за необхідне створення умов для нагромадження приватного капіталу: «Власність це перший камінь. Без нього і без твердості прав, що її обгороджують немає нікому потреби ні в законах, ні в батьківщині, ні в державі». [23, 117] З метою швидкого формування класу великих власників Мордвинов пропонував передати державну власність у руки дворянства (тобто, по суті, передбачив ідею приватизації). [23, 121]
Підписання досить принизливого Тильзитського перемир’я з Францією в 1807 р. викликало гостре невдоволення у вищому суспільстві, тому для полегшення ситуації імператор Олександр І доручив одному із самих освічених людей свого часу, міністрові внутрішніх справ Михайлу Сперанському, розробити план політичних реформ. Ще під час перебування секретарем князя А. Б. Куракіна, Сперанський вивчив роботи французьких мислителів часу Просвітництва і Іммануїла Канта і став прихильником конституційної монархії. Причину політичної нестабільності Сперанський бачив у тому, що самодержавство має тільки видимість законності, будучи по суті самовладдям. Замість цього він пропонував заснувати поділ влади на виконавчу, законодавчу й судову галузі й звести до мінімуму право государя видавати закони без згоди вищого законодавчого органа, Державної Думи.
Відповідно до плану Сперанського, викладеного ним у «Введенні до Укладення державних законів», Державна Дума також повинна була здійснювати нагляд над урядом і міністрами. [23, 141] Сенат залишався вищим судовим органом, а призначувана імператором Державна Рада здійснювала нагляд над законністю дій всіх галузей влади й направляла закони імператорові на їхнє затвердження. Всьому населенню надавалися цивільні права, включаючи недоторканість особи й власності, право на суд, право вільно розпоряджатися своїм майном. При цьому воно розділялося на три стани. На дворянство і середній стан (купців, міщан, державних селян) поширювалося виборче право, на основі майнового цензу. Третій стан (кріпаки, робітники) права голосу не мали, але в перспективі передбачалося скасування кріпосного права.
Свої реформи Сперанський почав у галузі освіти, заснувавши першу державну середню школу — Царськосельський ліцей. В 1809 р. був випущений указ, відповідно до якого всім придворним, незалежно від титулу, для одержання посади в державному апараті передбачалося пройти державну службу починаючи з нижчого щабля. Відповідно до іншого указу, для одержання посади колезького асессора або вище, чиновникам без університетської освіти покладалося здавати іспити. 1 січня 1810 р. була заснована Держрада. Почалася фінансова й адміністративна реформа, у значній мірі за зразком Франції.
Сперанському вдалося реалізувати лише невелику частину свого плану. Реформи обурили знать й великих чиновників. Критикуючи Сперанського, М. М. Карамзін стверджував, що для Росії «природним» є кріпосне право. До 1812 р. у Сперанського не залишилося впливових союзників, він був відправлений у відставку й у заслання.
1.2 Лібералізм декабристів
На початку XIX століття у Росії не було ні політичних партій, ні неурядових громадських організацій. Їхню роль заміняли численні тайні товариства. Перші товариства майбутніх декабристів почали виникати в 1816—1818 р. на хвилі очікувань конституційної реформи, що, як передбачалося, дозволить Росії наздогнати прогресивні держави Західної Європи. Спочатку вони складалися переважно із представників знаті, що пройшли Вітчизняну війну. Однак, після того, як заколот Семенівського полку (1821 р.) спровокував різку жорсткість цензури і політичного розшуку, ці таємні товариства стали притягати прихильників ліберальної революції, в основному із дрібнопомісного дворянства. Змовники вважали, що необхідно стратити всю царську родину, скасувати кріпосне право. Частина декабристів виступала за унітарну республіку, частина підтримувала конституційну монархію з федеративним устроєм. Незважаючи на запозичення ліберальних ідей від французьких просвітників, опорою руху декабристів було національне почуття і патріотизм. [4, 43]
Урочиста присяга новому імператорові Миколі І, призначена на 14 грудня 1825 р., здалася лідерам руху зручним приводом для заколоту, хоча рух до нього був не готовий в силу поганої організації й відсутності чіткої програми. У випадку успіху, як перша міра після заколоту передбачалося встановлення тимчасової диктатури. Повстання декабристів було легко подавлене, п'ятеро організаторів страчені, понад 3000 чоловік (включаючи солдатів) відправлені у в'язниці, на каторгу або заслані в Сибір. Ставши надбанням громадськості — у перекрученій формі, — ідеї декабристів викликали масове осудження. Протягом усього правління Миколи I лібералізм мав статус ворожої ідеології. Якщо західні ліберальні революції були нерозривно пов'язані з національним почуттям, то після провалу повстання декабристів російські ліберали виявилися в протистоянні з патріотично настроєною частиною суспільства. [4, 47]
1.3 Ліберальні реформи Олександра II
Світогляд імператора Олександра ІІ зложився багато в чому під впливом його наставника В. А. Жуковського, людини ліберальних поглядів. Після поразки в Кримській війні економічна відсталість Росії стала очевидною, і частина суспільства почала рішуче вимагати модернізації. Поряд з оборонними й економічними проектами (такими, як будівництво залізниць), Олександр II здійснив ряд реформ ліберального характеру. Найважливішою з них було скасування кріпосного права 19 лютого 1861 р., при цьому селяни одержали право на викуп землі. Усього кріпаків було 25% від загального числа селян. В 1864 р. була проведена судова реформа, зокрема, були введені мирові суди і суд присяжних. На рівні місцевого самоврядування були засновані представницькі органи влади — земські зібрання. Земські школи стали сільськими центрами освіти. Було розширено багато цивільних свобод, зокрема, ослаблена цензура, зменшено обмеження на релігійні меншості, амністовані політв'язні, скасовані важкі тілесні покарання, скасовано обмеження на виїзд за кордон, введена університетська автономія. Була проведена також військова реформа на окраїнах імперії, наприклад у Фінляндії.
Реформи супроводжувалися ростом вимог поширити їх на область політичних свобод. Під час відсутності системної ідеологічної основи для перетворень, у середовищі освіченої молоді стали здобувати популярність нігілізм і різні радикальні навчання. Влада відреагувала жорсткістю політичного розшуку, особливо після замаху на імператора в 1866 р. Невдалий початок російсько-турецької війни спровокувало в 1877 р. глибоку кризу, з метою виходу з якої Олександр II надав міністрові внутрішніх справ графу М.Т. Лоріс-Меликову широкі повноваження для знищення терористичної «Народної свободи» і при цьому доручив йому розробити план політичної реформи. Передбачалося створення дорадчої комісії, що включає делегатів від земських зібрань, яка б готовила законопроекти для внесення в Держраду. Однак Олександр II був убитий народовольцями саме в той день (1 березня 1881р.), коли він підписав маніфест про свої наміри. Новий цар, Олександр ІІІ, проголосив непорушність самодержавства й взяв курс на нейтралізацію ефекту реформ свого попередника. [2, 54]
1.4 Ліберальні настрої інтелігенції
Незважаючи на тверді цензурні обмеження, серед інтелектуальної еліти ліберальна думка продовжувала розвиватися і в 1830-і рр. В 1836 р. Петро Чаадаєв опублікував вісім «Філософічних листів», у яких він підняв питання про культурну відособленість Росії. Об'єктами критики Чаадаєва були православ’я, кріпосництво й самодержавство. Слідом за Чаадаєвим, західники (А.І. Герцен, В.Г. Белінський і ін.) бачили в Західній Європі реалізацію ідей законності, справедливості й прав особистості. Їм заперечували слав’янофіли (А.С. Хомяков, К.С. Аксаков і ін.), які думали, що в російського «народа-богоносця» свій особливий шлях й особливі цінності: общинний (колективний) початок і соборність (соборність до згоди серед представників громади). Слов'янофіли вважали, що народ повинен займатися моральним саморозвитком, а не прагненням до влади або до особистого збагачення, і підкреслювали, що між ним і державним апаратом існує фундаментальне протистояння: «сила влади - царю; сила думки - народу».