Курсовая работа: Методика викладання фахових дисциплін в Українї
У 1632 році шляхом об'єднання Київської братської школи і Лаврської школи було створено перший вищий учбовий заклад в Україні – Київо-Могилянська колегія, в якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків.
Київська академія зробила значний вплив на організацію, зміст і методи навчання в багатьох учбових закладах, зокрема в: Чернігівському (заснований в 1700 р.), Харківському (1721) і Переяславському (1738) колегіумах, які були створені за зразком Києво-Могилянській колегії.
Певну роль в розвитку освіти на западно-украинских землях грав Львівський університет, хоча заклад був заснований (у 1661 р.) з метою посилення полонізації українського населення. У договорі 1658 року між шляхетскою Польшою і верхівкою козацької старшини було обумовлено відкриття в Україні двох вищих шкіл-академій на правах університету.
У 1809 р. була заснована Київська гімназія, яка згодом (у 1811 р.) була віднесена до вищих учбових закладів. У 1805 р. відкритий Харківський університет. У першій чверті XIX в. виникли привілейовані учбові заклади, що поєднували курс середніх і вищих шкіл: Кременецький ліцей (1803), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук князя І.А. Безбородко в Ніжині (заснований в 1820 р.). У 1834 р. створений Київський університет. Окрім привілейованих чоловічих учбових закладів, відкривалися станові жіночі учбові заклади – інститути шляхетних дівчат в Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі.
Кількість студентів в університетах на початку XX в. збільшилося в середньому більш ніж в 2 рази. Соціальний склад студентства університетів залишався переважно дворянсько-буржуазним, хоча революція 1905-1907 рр. змусив уряд декілька прочинити університетські двері для вихідців з нижчих станів. Це були, як правило, діти міської і сільської буржуазії. Для вихідців з робочих, середнього і бідного селянства доступ у вузи як і раніше залишався практично закритим.
В цей же час почали створюватися вищі учбові заклади для жінок. Так, після майже двадцятирічних клопотань в 1903 році в Одесі, за ініціативою професорів Новоросійського університету Н.Н. Ланге, Е.Н. Щепкіна і інших, були відкриті Вищі жіночі педагогічні курси, реорганізовані в 1906 році у Вищі жіночі курси з історико-філологічним і фізико-математичним факультетами. У 1908 – 1910 рр. вони поповнилися юридичним і медичним факультетами.
У 1906 році в Києві були відкриті і Вищі загальноосвітні курси для осіб обох статей з відділеннями історико-філологічним і економіко-комерційним. Через два роки на базі останнього був створений комерційний інститут, директором якого став ініціатор створення курсів професор М.В. Довнар-Запольський. У 1913 році відбувся перший випуск студентів Київського політехнічного інституту, що закінчили навчання. На випускних іспитах був присутній великий російський учений Д.І. Менделєєв.
Всього на Україні до 1917 року діяло 27 вузів, в яких навчалося понад 35 тис. студентів.
На території західноукраїнських земель до 1918 року існувало 4 вищих учбових заклади: університети в Львові і Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини в Львові.
Події 1917 р. змінили не тільки соціальний лад, але і поставили на порядок денний створення нової школи з новими педагогічними кадрами.
Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготовки національних педагогічних кадрів. Програмним документом з'явилася декларація генерального секретаріату від 26 червня 1917 року, в якій визначалися основні заходи, направлені на розвиток національної школи і підготовку для неї кадрів.
Почалося становлення системи української вищої освіти. У 1918 р. університети Св. Володимира в Києві, Харківського і Новоросійського (Одеський) стали державними університетами України. У цьому ж році на базі Вищих жіночих курсів відкривається університет в Катеринославі (Дніпропетровську). У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття в Таврійській філії Київського університету, а через півроку при повній підтримці і допомозі Київського університету урочисто відкривається Таврійський університет.
В умовах громадянської війни в Україні велася підготовча робота по відкриттю і інших університетів в Полтаві, Чернігові і Ніжині.
В середині 1918 р. починається інтенсивна діяльність по будівництву системи вищої педагогічної освіти. 20 квітня 1918 р. на засіданні комісії Наркомпроса РРФСР обговорювалося питання про те, який тип вищого учбового закладу доцільно покласти в основу реформи, що готується. Висловлювалася думка про існування зразкових політехнічних інститутів, за типом яких може бути перетворений і університет. Проте остаточно було ухвалено рішення поставити в основу реформи державні університети.
На тому, що пройшов в 1918 р. Всеросійській нараді діячів вищої школи був розглянутий проект «Положення про Російські університети», згідно якому університет ділився на три асоціації: наукову, учбову і просвітницьку. Вони повинні були дати кожному діячеві вищої школи можливість вибрати найбільш відповідний його даруванням і науковому потягу вигляд і спосіб наукової або учбової діяльності.
У 1919 р. було введено «Тимчасове положення про управління вищими учбовими закладами», відповідно до якого всім вузам наказувало вести роботу в трьох напрямах: науковому, науково-навчальному і просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складаються з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їх функції виконували комісари вузів, Наркомпросом, що призначалися, і надзвичайні повноваження, що мали.
Діячі освіти почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних учбових закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя. Будучи вищими учбовими закладами, вони давали своїм вихованцям ґрунтовні теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними професійними навиками. На думку керівників освіти, університети практично не готували фахівців певного, явно обкресленого профілю. Виняток становили лише студенти медичного і юридичного факультетів. Особливій критиці піддавалася система підготовки фахівців на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Студенти, що закінчують саме ці факультети, ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.
Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє віддзеркалення у вирішенні наради «Про реформу вищої школи» (1920 р.), яке передбачало створення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів з трирічним терміном навчання. Це положення розповсюджувалося і на університети: замість філологічного і природного факультетів повинен бути створений педагогічний з різними спеціалізаціями. Це було віддзеркаленням тенденції розвитку вищої освіти за кордоном, пов'язаною з появою на початку XX в. педагогічних факультетів в деяких американських університетах.
У 1920 році Наркомпрос України ліквідовував університети в Києві, Харкові, Одесі і Сімферополі. Почався етап затвердження військово-комуністичного стилю управління вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні і юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів. Студенти фізико-математичних факультетів, що проявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів.
Великою подією в розвитку системи вищої освіти з'явилося відтворення університетів в Україні. Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі і Дніпропетровську. За короткий строк університети стали науковими і освітніми центрами України. До функціонуючих факультетів додавалися нові, створювалися вечірні, заочні відділення, що з'явилося позитивним результатом реорганізації вищої освіти. Таким чином, тільки на початок 1939 р. склалася певна вітчизняна система університетської педагогічної освіти. Після приєднання до України західноукраїнських земель до цієї системи увійшли Львівський і Чернівецький університети.
Всього до початку 1938/39 навчального року в УРСР налічувалося 129 вищих учбових закладів.
У 1938 р. були затверджені однотипні для всіх університетів країни учбові плани. Особливість їх полягала в тому, що вони відображали риси університетської освіти, що спирається на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура учбового плану: загальнотеоретична підготовка, загально-спеціальна підготовка і на останніх курсах – підготовка по конкретній спеціальності. У планах передбачалися курси по вибору.
Оцінюючи період 1917-1941 рр., необхідно підкреслити, що він має величезне значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в Україні. У зв'язку з возз'єднанням западно-украинских земель з Україною стали державними національними університетами Львівський і Чернівецький університети (1940).
Велика Вітчизняна війна порушила творче життя. Позитивні зміни, що відбувалися у вищій освіті, були припинені. У зв'язку з окупацією України, що насувалася, державні вузи були евакуйовані в східні райони СРСР.
Тільки до кінця 1943 року евакуйовані українські університети і інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованої території України на ній діяло 154 вищих учбових заклади.
У післявоєнний період в університетах стала відчутною потреба до укрупнення спеціальностей, розширення профілю фахівців. Були переглянуті учбові плани і програми вищих учбових закладів. Відбулося укрупнення ряду вищих учбових закладів. У великих вузах якість підготовки фахівців була кращою, менше витрачалося засобів на підготовку кожного з них, рациональнее використовувалися матеріально-технічна база вузів, професорсько-викладацькі кадри. В результаті укрупнення вузів з 1950 по 1960 рр. кількість їх в Україні скоротилося з 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис.
Зміни в географічному розміщенні вузів сприяли повнішому обхвату вищою освітою жителів всіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх фахівців. Проте головними вузівськими центрами в Україні все ж таки залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. в цих містах знаходилося 70 вузів з 140, навчалося в них 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові були 24 вузи, в Києві – 18, в Одесі – 16, в Львові – 12 вузів.
У другій половині 50-х років починається перебудова університетської педагогічної освіти. Були переглянуті учбові плани і програми для студентів педагогічних спеціальностей університетів у бік збільшення кількості годинника на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін. Оновлення університетської педагогічної освіти у великій мірі торкнулося практичної підготовки студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш, ніж в три рази. Чітко визначилися три види педпрактики: один раз в тиждень здійснювалася практика без відриву від учбових занять в школі і позашкільних установах по виховній роботі з дітьми, що закінчується місячною практикою в літніх піонерських таборах, практика з відривом від занять, що проходить переважно в міських школах і стажерская практика протягом місяця, головним чином, в сільських школах республіки.
На початку 60-х рр. починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети крупних педагогічних інститутів: Донецький, Сімферопольський.