Курсовая работа: Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина
Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури.
І
Міжнародне право у галузі прав людини
A. Становлення міжнародного права
в галузі прав людини
Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. . У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще уVІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права , розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е. ) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини .
Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у1215 р. в АнгліїВелика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.
Згодом Петиція про права (Англія, 1628) та прийняття у 1679 р . так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт) встановлювали процедурні гарантії особистої недоторканності особи, ввели інститут поруки та застави, а також обмеження строків тримання під вартою.
У 1689 р. вАнглії був прийнятийБілль про права , у 1776 р. Декларація незалежності США та в 1787 р. Конституція США , якими закладено основи ліберальної концепції прав людини.
Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом” .
Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.
Ще порівняно донедавна на рівні міжнародного права не існувало гарантій прав людини і було набагато менше засобів судового контролю, ніж часом у національному праві. Превалюючи у міжнародному праві в ХІХ і на початку ХХ сторіч філософія, правовий позитивізм, стверджувала, що міжнародне право є правом лише для держав. Тому вважалося, що виникає суперечність, якщо допускати існування міжнародних юридичних прав, які окремі особи можуть обстоювати у спорі з державою. Тому, як наслідок, традиційна позитивістська доктрина різко обмежувала доступ приватних осіб до міжнародних юридичних процедур. Питання про те, чи має стати предметом міжнародного позову завдання шкоди окремій особі, відводилось цілком на розсуд держави, яка захищає особу. Важливо, що якщо шкоду особі завдано її власною державою, то жодна інша держава, як правило не могла захищати цю особу на рівні міжнародного права. Більш того, право виносити спірні справи на розгляд Міжнародного Суду в Гаазі отримали лише держави.[1]
Традиційна позитивістська філософія міжнародного права сіла на мілину міжнародної практики у 40-х роках. У Московській декларації про відповідальність німців за вчинені звірства від 30 жовтня 1943 року Сполучені Штати, Сполучене Королівство, Франція та Радянський Союз заявили, що окремі німці будуть притягнуті до відповідальності за порушення міжнародного права. А 8 серпня 1945 року у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу ті самі чотири союзники передбачили утворення Нюрнберзького трибуналу, який мав судити не держави , а окремих осіб за:
злочини проти миру;
воєнні злочини;
злочини проти людства.
Вирок, винесений Нюрнберзьким трибуналом у 1946 році підтвердив, що окремі особи, як і держави, є належними суб’єктами міжнародного права.
Стверджувалось, що міжнародне право стосується лише дій суверенних держав і не передбачає жодних покарань для окремих осіб, а також якщо діяння, яке розглядається, є діянням держави, то ті, хто вчинив його, не несуть особистої відповідальності, а перебувають під захистом доктрини про суверенітет держави. Трибуналом обидва ці твердження були відкинуті. Давно видно, що міжнародне право накладає обов‘язки і відповідальність на окремих осіб так само, як і на держави. Злочини на порушення міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними утвореннями, і забезпечити додержання положень міжнародного права можна лише через покарання окремих осіб, які вчиняють такі злочини.
Вирок у Нюрнберзі став не лише вираженням морального та політичного імперативу, за яким окремі особи можуть притягуватись до відповідальності за порушення норм міжнародного права, але також підтвердженням звичаєвої міжнародно-правової норми, яка передбачає, що особисті права людини повинні захищатися на рівні міжнародного права. Ці моральні, політичні та правові висновки можна також знайти у Преамбулі до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 1945 року. Там народи утверджують свою “віру в основні права людини”. Стаття 55 Статуту закликає сприяти “загальній повазі до прав людини і основних свобод та їх дотриманню для всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії”. Перетворення матеріальних норм права в галузі прав людини з національних у міжнародні завершилось у 1948 році разом з оприлюдненням Загальної декларації прав людини.
Народження міжнародного права в галузі прав людини в рішенні Нюрнберзького трибуналу і Загальній декларації прав людини було описано як найбільш “радикальну подію за всю історію міжнародного права”, оскільки завдяки цьому як держави, так і окремі особи швидко стали суб’єктами міжнародного права. Однак Загальна декларація не передбачила ніякого правового механізму застосування норм до держав, які вперто не підкоряються. Хоч держави у системі Організації Об’єднаних Націй і стали підпорядковані нормам міжнародного права в галузі прав людини, вони й далі самостійно вирішували питання про додержання ними своїх зобов’язань. Зважаючи на політичні суперечки, справа розробки ефективних міжнародних юридичних процедур в галузі прав людини на загальній основі просувалася повільно. Тому утворення регіональної - в межах Європейської співдружності - міжнародної системи захисту прав людини, яка могла б забезпечити реальні механізми правозастосування, мало свій сенс, і як наслідок в умовах, що склалися після Другої світової війни Радою Європи розроблено Європейську Конвенцію про захист прав людини й основних свобод , яка на сьогодні вважається найбільш вдалою за дієвістю серед існуючих сиcтем міжнародного захисту прав та свобод людини і громадянина.
B. Міжнародні стандарти в галузі прав людини
Міжнародно-правові зобов'язання реалізують принцип поваги прав людини і розвивають його в конкретних нормах. Це ще один приклад того, що, по-перше, норми міжнародного права повинні знаходити своє адекватне відображення в національному законодавстві. Навіть незважаючи на небажання якої-небудь країни застосовувати у внутрішнім законодавстві міжнародні принципи захисту прав людини, тиск світового співтовариства настільки великий, що вони змушені йти на свого роду поступки. Норми міжнародного права мають пріоритет над національним законодавством.
У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх . Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р . Загальну декларацію прав людини , в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права , тобто на міжнародні стандарти прав людини , яких мають дотримуватися всі країни світу. на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р .) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.
Спробуємо охарактеризувати основні права і свободи в області цивільних і політичних прав людини, як вони зафіксовані в Пакті про цивільні і політичні права , Конвенцію про попередження злочину геноциду і покаранні за нього , Конвенції про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього , Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання та ряду інших актів.
По-перше - це право на життя. Це право передбачене в ст. 6 Пакту про цивільні і політичні права: "Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути довільно позбавлений життя".
Паралельно регулюється питання застосування страти . Вона може призначатися тільки "за самі тяжкі злочини відповідно до закону, що діяв під час здійснення злочину і який не суперечить вимогам дійсного Пакту і Конвенції про попередження злочину геноциду і покаранні за нього". Смертний вирок може виноситися тільки компетентним судом. Страта не використовується у відношенні вагітних жінок, а вирок не виноситься за злочини, зроблені особами молодшими 18 років.
Однак ці норми розглядаються лише як базові. У Європейському співтоваристві страта заборонена в державах, що ратифікували Протокол №6 до європейської Конвенції про захист прав людини й основних воль від 28 квітня 1983 року, а в Україні накладений мораторій на її застосування.
Забороняється піддавати людей катуванням чи жорстокому, нелюдському та принижуючому їхнє достоїнство покаранню, зокрема ставити медичні чи наукові досвіди на людях без їхньої згоди. Дана заборона встановлена в ст. 7 Пакту про цивільні і політичні права і розвита в Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання.
Катування забороняються принципово, навіть у самих виняткових обставинах, включаючи війну (ст. 2 Конвенції). Забороняється навіть видача осіб іншій державі, якщо є серйозні підстави думати, що цій особі може загрожувати там застосування катувань.
Пакт про цивільні і політичні права забороняє також рабство і работоргівлю , примусову чи обов'язкову працю. Примусовою чи обов'язковою працею відповідно до Пакту не є:
- каторжна чи інша робота, призначувана по вироку суду;
- робота, виконувана в порядку альтернативної служби, чи служба військового характеру;
- будь-яка служба, обов'язкова у випадку надзвичайного стану;
- служба, що входить у звичайні громадянські обов'язки.