Курсовая работа: Мотиви лірики М. Вінграновського
Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Все зачиняло двері…
Любовна лірика – це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати – образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності. Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки» Цю жінку я люблю» так чи інакше виходять за рамки особистого світу. Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію (див. доданок E)
Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв’язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Саме тому «його лірика не має нічого спільного ані з надокучливим моралізуванням, ані з натренованим дидактизмом». Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя:
Не руш мене. Я сам сумую
Собі у руки сам дивлюся
Ця самотність просочується у тканину вірша; часто в тексті нема безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, пройметься ним, бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві. З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко бути самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття. Він хоче одного:
… любити доти,
Доки не згаснуть серця перші кроки
І перші болі пережитих ран.
Ліричний герой прагне померти із ім’ям коханої на вустах, намагається пояснити їй про те що:
Любити Вас – любить для Вас,
Любити Вас – любити радість
В червнево-вересневий час.
Але не менш любить ліричний герой ту пору, коли в’юнці вимальовується жінка, коли вона знаходить свою долю і присвячує своє життя чоловікові, дітям:
…Люблю ту пору благовісну,
Коли до неї, як до пісні,
Свою я голову хилю…
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш «так» чи «ні»…
Коли б захотілося раптом узяти акварелі і намалювати на папері ці два портрети, то художник здивовано розвів би руками: намалювати нічого не вдасться! І не треба розчаровуватися, бо сам ліричний герой поезії відверто зізнається:
Чим ти збентежена?. Оце я тут живу,
Отут я видумав себе й тебе для тебе…
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи, що сонцем назову.
Тобто, ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи – нереальні; це все – абстракція. І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, треба розуміти неземні образи.