Курсовая работа: Мотиви лірики М. Вінграновського
Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша – наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей:
Дорогоцінні дні я біля тебе знищив.
За спалені роки нічого не просив я.
Навколо тебе в їхнім попелищі
Росте покора і росте безсилля.
У збірці «Цю жінку я люблю…» читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне.
4. Художній світ поезії М. Вінграновського
Поети-шістдесятники стрімко й потужно ввірвались у духовний і культурний простір України. Своєю творчістю вони відновлювали традицію шляхетної лірики, що була брутально перервана в нашому письменстві в роки сталінського терору, – поезії, що вирізняється сміливою і глибокою думкою, вишуканістю образу, жанровим розмаїттям. Ліричний герой шістдесятників, позбавлений плакатності та невизначеного «ми», промовляв до читача відверто і щиро, від власного імені. Він, герой, жив і творив, не озираючись на упереджених критиків і заздрісних недоброзичливців, плекаючи лише, як писала Ліна Костенко, «цензора в собі». Він беззастережно віддав на суд читачів свої почуття й самого себе, свій усесвіт, у якому злиті в неподільне ціле суспільне й особисте, національна самосвідомість і людська гідність, любов до Батьківщини й до жінки. Саме в інтимній ліриці одного з найяскравіших шістдесятників – Миколи Вінграновського – усі ці поняття виявляються повновартісно й багатогранно.
Про кохання М.Вінграновський писав завжди, а своєрідна антологія інтимної лірики М.Вінграновського 1990 року «Цю жінку я люблю», до якої ввійшли твори більш як тридцятилітнього відрізка творчості, безсумнівно, одна з найкращих в українському письменстві книжок про Любов. Вінграновський-поет у ній несподіваний і впізнаваний, традиційно-класичний і сміливо-новаторський. Здається, що течія його поезії плине між двох берегів: по один бік – ідея пошуку суспільної та творчої рівноваги й гармонії, ясність і шляхетна простота вірша, висока культура образу, по другий – чуттєвість, дивовижно органічна образність, що містить у собі парадоксальну єдність гармонійного й дисгармонійного, якусь язичницьку стихію пристрасної любові, бентежний дух неспокою. Тож любовна тема у книжці «Цю жінку я люблю» виявлена різнобічно, образи кохання й коханої репрезентовані в багатьох обличчях настроях, сповнених то мажорних, то мінорних інтонацій. Різним постає ліричний герой, що у своїй любові то падає вниз, то здіймається до небес. Уже в одному з ранніх віршів 1957 року «Ну, не мовчи ж…» поет накреслив своєрідний «портрет» власної лірики – поєднання теми почуттів («В які молитви, у які корани / Молитися, вітри, щоб вивчитись кохать?») із темою шляхетності духу – людської гідності, громадянської честі, любові до Вітчизни. Справжньою М.Вінграновський вважав поезію, що не скаламучує людську душу: «Нам слів таких потрібно від поетів, / Щоб не піднять з душі, як небо не піднять». Цій настанові поет був вірний упродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості. І справді, ковтком чистої води для спраглого сприймаються одкровення інтимної лірики М.Вінграновського. Пара фраз із шедевру українського «поетичного кіно» «Криниця для спраглих» виникає відразу: читач «вдивляється» в сюжети віршів, як у розкадрований на окремі епізоди фільм; «помічає» несподівані образи, вихоплені особливим авторським поглядом, ніби камерою оператора, з потоку буденності; відкриває «другий план», захований у глибину твору; насолоджується радістю першовідкривача, який дешифрує простий тільки на перший погляд текст. М.Вінграновський щасливо уник небезпеки крайнощів – він не покрив сентиментально-нудотним глянцем образ Любові, як і не дозволив собі цинічного чи бодай зверхнього погляду на почуття, широкі й безкінечні, як дорога, на якій поет почуває себе вічним мандрівником: «І я іду дорогою Любові, / І вічно не пройду її ніяк…»
Чи не кожна літературна епоха пропонує власну філософію кохання, свій образ Прекрасної Дами. Так, Стендаль у психологічному есе «Про кохання» не тільки проголошував це почуття одним із найважливіших у житті людини, а й проаналізував виникнення й розвиток цієї пристрасті, здійснив спробу класифікації її різновидів. У любовній ліриці М.Вінграновського так само ретельно й відверто аналізується кохання, постає його цілісний образ. На відміну від французького письменника, що видокремлював «пристрасть-кохання», «пристрасть-честолюбність», «пристрасть-потяг» і «фізичну пристрасть», М.Вінграновський подав набагато ширшу типологію кохання, тонко змальовуючи різні його стадії та грані, кольори та звуки.
Поет простежив різний «вік» кохання. Так, зародження почуттів називається «передчуттям любові»: «Передчуттям любові і добра. І в ці рази я тішусь та радію». Боячись сполохати, ніби пташку, ці почуття, ліричний герой заклинає: «Не зрадь хоч раз, не проминися даром, Один хоч раз, передчуття моє» («Передчуттям любові і добра»). А у вірші «Ще молодесенька» очікування кохання втілено у зворушливому образі антропоморфізованого серця: «Навшпиньки не ходило, її ще серце під вікном любові».
Здатність людини кохати перетворюється в системі цінностей поета на вагомий критерій вартісності особистості. На його думку, людина, що не вміє кохати і не цінує почуттів інших, – убога. Почуття любові виступає у Вінграновського силою, що надихає і відроджує, що може врятувати людське серце від зубожіння. Адже «Любов – не зло», проголошує ліричний герой, а у вірші «Зупинилась тиша тиха і незбудна» заклинає: «Йди ж, моя любове, доки твоя воля, коли навіть пройдеш і саму себе…», тому що «Є ще в світі душі і печальні очі, в спраглому чеканні виглядають нас». Привертають увагу слова доки твоя воля, що створюють своєрідну молитовну інтонацію, надаючи образу любові сакрального значення. Сприйняття кохання як святого переживання в поезії М.Вінграновського відбите неодноразово. Так, лише до істинного, справжнього почуття, вважає ліричний герой, можуть бути звернені слова молитви. Святість кохання передається поетом через такі характеристики, як «вічне», «безкінечне», «неосягнене». Для ліричного героя кохання безкінечне, як світ: «Не спитаю цей світ, не спитаю, де кінець і початок його, бо кохання – нема йому краю…». Навіть страждання не змусять відмовитися від щастя кохати: «Що варте ще одне страждання до всіх вминулених страждань. І вічне, вічне поспішання, На свято серця і жадань» («Мій Києве, гайда до неї»). Так він долучається до вічності, наближується до Всевишнього. У ліриці М.Вінграновського досить часто звучить мотив кохання як боротьби: «І знов несу в твоєму слові, Як світле сниво, як плавбу, Як рух тієї ще любові, Що визнає лиш боротьбу»; «Тебе любити – не збагнути, Прощанням щастя доганять…»; «Люблю тебе. Боюсь тебе» («Я скучив по тобі, де небо молоде»). У поезії «Ще під інеєм човен лежав без весла» ліричний герой просить любов «Не минайся», а в іншій наказує: «Не починайся. Ні з очей, / Ні з губ мені не починайся. / В Холодній Балці сон тече – / Не снись. Не звись. Не називайся». У складній діалектиці щастя / нещастя, любові/ненависті поет убачав рух самого людського існування й космічного буття.
Біографії відомих жінок стають для М.Вінграновського дороговказом у пошуках ідеалу. Так, символом відданості для поета стала Юлія Солнцева, дружина Олександра Довженка: «Всі Ваші дні, як птахів перелеття, Лягли за велетнем в суворості доріг. Тягар трудів, тягар його безсмертя, Як щастя знак, на ваші плечі ліг» («Юлії Іполитівні Солнцевій»). Він схилився в пошані перед жінкою, називаючи її героїчною, за важкий і радісний хрест самопожертви – життя з геніальною людиною. «В стражданні Ви пішли його шляхами», стверджував митець, такі жінки народили в ньому дивовижні почуття: «Мене осяяння сповняє перед Вами». Лексема осяяння має особливе функціональне навантаження в поезії М.Вінграновського. Якщо в названому вірші осяяння асоціюється з пієтетом, захопленням, то в іншій поезії – «Осяяння» – виступає джерелом високого мистецтва. Вірш побудований як розповідь про екскурсію музеєм, зі стін якого дивляться картини Рафаеля, Мікеланджело, Джорджоне, Тіціана. Саме в залах цього музею і відбулася зустріч із тією єдиною, що «любила, проклинала і любила». Поет щасливий, що може на Землі «Творити світ для згоди і любові, / Що всі століття, пройдені людьми, /Віддать я в змозі за єдину мить, / Тобі присвячену, тобою осіянну!» Для М. Вінграновського, як свого часу й для Артюра Рембо, мотив осяяння пов’язаний з усвідомленням певної істини. Витвори мистецтва для українського поета – свідчення л?